Коментар до Євангелія на сьогодні

Євр. 9, 11-14. «Власною кров’ю, – увійшов раз назавжди у святиню і знайшов вічне відкуплення»

Ми дуже рідко цінуємо себе і своє життя, інших людей, яких Бог дає нам на нашій життєвій дорозі, ті події, які стаються. Можливо, ми не навчені цінувати те, що ми маємо в житті, не вміємо відчути важливості цього. Кожен із нас, ми самі та наші ближні, дуже цінні для Бога і в очах Божих. За кожного з нас Бог віддав своє життя, пролив свою кров.

Якщо ми куплені такою дорогою ціною – безцінною кров’ю Христа – то це свідчення великої нашої цінності. Тому коли ми не маємо в собі певності, пам’ятаймо, що Бог завжди має певність за нас, якщо віддав за нас своє життя і пролив свою кров, отже ми важливі для Нього.

Мр. 10, 32-45. «Син Чоловічий буде виданий первосвященикам та книжникам, і засудять Його на смерть, і видадуть Його поганам; і насміхатимуться з Нього, плюватимуть на Нього, бичуватимуть Його й уб’ють, Він же по трьох днях воскресне».

Коли вдивляємося в життя нашого Спасителя, то бачимо, що воно містить різні моменти. Були приємні: Благовіщення, Народження, Його Переображення, Воскресення. Але також було багато моментів важких: коли Його заарештували, бичували, плювали на Нього, насміхалися з Нього… І це все було в житті Ісуса Христа, нашого Господа.

Подібно і в нашому житті – як каже апостол: «Хто з Христом страждав, той з Христом воскресне», – ми ніколи не зможемо обминути того, через що пройшов Господь. У народі кажуть: «Христос терпів і нам велів». Так само, як Спаситель пройшов через зраду, глум, біль, зневагу і навіть був убитий, так і кожному з нас доводиться переживати щось із того, про що говорить це Євангеліє.

Можливо, не раз ми відчуваємо від інших несправедливе ставлення, зазнаємо приниження, неприйняття, відкинення – але пам’ятаймо, це не є щось таке, чого б не мало бути в нашому житті. Ми часто вважаємо, що таких моментів не мало б існувати, але й це Бог допускає в нашому житті – значить, недаремно. І коли вміємо те все прийняти, як з рук Божих, і з Ісусом Христом пройти всі випробування, то так, як із Христом страждаємо, так і з Христом воскреснемо.

Владика Венедикт (Алексійчук)

Опубліковано в категорії: Дорога віри | Коментарі Вимкнено до Коментар до Євангелія на сьогодні

18 квітня Церква згадує свв. мчч. Теодула і Агатопода, і тих, що з ними. Неділя 5-та Великого посту.

Святих мучеників Теодула, Агатопода і тих, що з ними

Тропар, глас 4: Мученики Твої, Господи* у страданнях своїх прийняли вінець нетлінний від Тебе, Бога нашого, * мавши бо кріпость Твою, вони мучителів подолали, * сокрушили і демонів зухвальства безсильні. * Їх молитвами спаси душі наші.

Кондак, глас 8: Ви були братією за благодаттю Духа, Святі, і мали спільні звичаї у благочестивій вірі, вельми славні, у молитвах і постах життя провадячи, прихилили людей до божественного пізнання. Тому й ви, хоробрі воїни, спокусу мужньо полонивши, і за це постраждавши, отримали вінці. Моліть Христа Бога, щоб дарував відпущення прогрішень тим, які з любов’ю святкують святу пам’ять вашу.

Було це 303 р. за гонителя Диоклетіяна. По всіх усюдах переслідували християн, потоками лилася кров невинних, число замучених за правду і віру виросло в сотні тисяч. У місті Солуні, в Македонії, на суд старости Фавстина привели, серед інших, читця Теодула і диякона Агатопода. Теодул – означає “слуга Божий”, а Агатопод – “той, що має добрі ноги”. Агатопод був уже старцем, а Теодул – юнаком, що походив з відомої християнської родини, ревний у дбанні про славу Божу. Він читав вірним Святе Письмо. Бог дав йому силу зцілювати в чудесний спосіб хворих. Коли ж настали часи переслідувань, обидва святі своїми проповідями скріплювали вірних у Христовій вірі, свідомі того, що кожної миті їх чекала мученицька смерть.

Коли святих привели на суд мучителя Фавстина, він став облесливими словами намовляти святого Теодула зректися Христової віри, бо ж життя ліпше, як смерть.

“Так, ліпше життя, як смерть, – сказав святий, – і тому я хочу жити в Христі, а не помирати в блудах поганства!”

Так само і святий Агатопод явно визнав Христа і не повірив словам Фавстина, котрий і його хотів звести. Тоді їх кинули до в’язниці. Обидва святі мученики стали там голосно молитися і навернули багатьох в’язнів, що чекали на свій засуд. Також багато поган стало горнутися до в’язниці, вони навіть виважили двері, щоб послухати навчання святих слуг Божих. Про це донесли Фавстові, бо ж число вірних росло з кожною годиною. Той наказав знову привести святих на суд. На його чергові вмовляння вони відповіли тим, що стали його навчати про Ісуса Христа.

Фавстин велів привести християн відступників, які зі страху зреклися Христа. Заплакали над тими нещасними обидва святі мученики і голосно молили Бога, щоб дав усім вірним кріпости витривати в добрі. Мучитель, переконавшись, що жодні вмовляння не допоможуть, віддав їх у руки катам. Святі перенесли усі муки і славили Господа, задля Імени якого удостоїлися страждати. Їх, закованих, знову кинули у в’язницю, і там вони мали однакове видіння: немовби пливуть вони кораблем, а буря реве, хвилі заливають човен, усі люди вмирають зі страху, деякі в розпуці кидаються у море, і лиш вони обидва спокійні, прибиваються до берега й у світлих одежах виходять на високу гору, все вище і вище, ген аж до неба. Вранці вони розповіли один одному видіння і обнялися, бо знали, що вже наближається радісна для них година, година смерти і вічної нагороди.

Вранці привели їх на суд. Дарма, що знайомі плакали, жаліючи їх: вони радісно вислухали вирок – смерть через утоплення в морі. Зв’язаних, святих посадили в човен, а погани до останньої миті намовляли їх до відступництва. Та вони очима душі вже бачили Христа Спасителя, до Нього спішили і в Його руки передали свої душі. Море розірвало мотузки, якими вони були зв’язані і винесло їх тіла на берег, а християни віддали честь святим, чесно поховавши.

Опубліковано в категорії: Дорога віри | Коментарі Вимкнено до 18 квітня Церква згадує свв. мчч. Теодула і Агатопода, і тих, що з ними. Неділя 5-та Великого посту.

Притча про знаки долі

довіряти Богу

Ця притча про те, наскільки важливо вміти довіряти Богу і залишатися спокійними в будь-яких ситуаціях. Багато з нас часто скаржаться на те, що відбувається навколо. Через це ми не помічаємо всього прекрасного, що дарує нам Бог. Але ми рідко замислюємося про те, що могло б бути й гірше.
Наш розум так влаштований, що ми завжди всім незадоволені. І тільки зусиллям волі ми можемо змінити наше мислення, а відповідно і долю.


Йшов хлопчик по лісовій дорозі. Світило сонце, пташки щебетали, і повітря було наповнене чарівним ароматом лісових трав.
Сосни йшли високо в небо, виливаючи свій чарівний, терпкий запах хвої. Серце хлопчика було наповнене радістю, радістю Життя!
І раптом він спіткнувся об якийсь корінь і впав. Радість покинула його, коліно розбилося в кров і ниючий біль затьмарив фарби літа.
– О Боже! – вигукнув хлопчик, – ну чому ти підсунув на дорозі мені цей корінь? Який же ти заступник, якщо дозволив мені так боляче вдаритися? – з образою сказав хлопчик.
Піднявся і, злегка накульгуючи, звернув на іншу стежку. Біль поступово стих. Хлопчик був дуже добрий, щоб пам’ятати образи, і він знову весело заходив по новому обраному шляху. Неабияк втомившись, він спустився до струмка, щоб відновити втрачені сили.
Напився. Але коли вилазив по схилу, що веде від струмка, знову послизнувся і вдарився об камінь, що лежить неподалік.
– О, Боже, ну чому ж мені так не щастить! Знову ти забув мене і не допомагаєш мені йти моїм шляхом!
Поки він вставав і розглядав свої садна і порізи, недалеко від нього звалилося від старості велике дерево, ледь не зачепивши його.
Від струмочка стежка перейшла в широку дорогу, і хлопчик знову весело заходив по ній.
І не знав хлопчик про те, що спіткнувшись перший раз об корч, від нього неподалік проповзала отруйна змія. І якби він не впав, то обов’язково б наступив на неї і розпрощався б зі своїм життям.
А вдруге, коли він вдарився об камінь, піднімаючись по схилу, його підстерігала неминуча смерть, бути задавленим цим могутнім деревом.
Дорога вивела його на велику галявину. Але раптом, налетіли хмари, подув сильний вітер, і почалася гроза. Спочатку дрібні краплі дощу змінилися на більш великі, потім ще більший дощ переріс у зливу.
Хлопчик побіг в надії сховатися під кроною великого дерева, але знову впав і зламав руку. І зненавидів він свого Бога.
– Не вірю я більше в те, що ти є, – кричав у відчаї  хлопчик.
– Не піду я по тих дорогах, які ти вказуєш, – продовжував кричати хлопчик, скорчившись від болю. І не знав той хлопчик, що в те велике дерево вдарила блискавка, і його падіння дивом врятувало йому життя.
Запам’ятай: не все, що здається на перший погляд невдачею, нею є. Можливо твоє падіння, твоя біда є Великим благом для тебе! Не поспішай нарікати на Бога і на Долю, можливо до тебе Доля дуже прихильна.
Джерело: https://slovoproslovo.info/ru/pritcha-pro-znaki-dol

Опубліковано в категорії: Дорога віри | Коментарі Вимкнено до Притча про знаки долі

17 квітня Церква згадує прпп. Йосифа, піснописця, і Юрія, що в Малеї. Субота акафістова.

Житія преподобних отців наших Йосифа Піснеписця і Георгія, що з Малеї

Тропар, глас 4: Боже отців наших, * що чиниш завжди з нами по Твоїй кротості, * не віддали милости Твоєї від нас, * але молитвами їх у мирі направ життя наше.

Кондак Йосифові, глас 4: Невичерпним джерелом покаяння, безконечної втіхи подателем, морем співчуття ти єси, Йосифе. Подай нам сльози божественного покаяння, якими тут плачучи, знайдемо втіху від Бога, просячи твоєї помочі, Святий.

Кондак Георгієві, глас 3: Жениха прекрасного забажав ти, і тілесні пристрасті зненавидів, Юріє, живучи на землі ангельським життям. Тому твоє святе успення вшановуємо, кличучи: моли Христа Бога, щоб дарував нам велику милість.

Святий Йосиф народився на Сицилії. Батько його – Плотій, а матір – Агафія. З дитинства він прагнув до Бога; тихий, смиренний, завжди говорив про святі речі, а душа його виривалася з молодого тіла і линула до Бога, до Пречистої, яку особливо почитав у своїх молитвах. Коли Сицилію завоювали сарацини, батьки забрали Йосифа і втекли до Пелепонесу. Щойно юнакові виповнилося 15 років, як він постригся у ченці в монастирі в Солуні. І лиш тут його душа знайшла неземний спокій; зажив він життям ангельським, а суворістю життя, постами, молитвою дивував усіх, навіть найстаріших монахів. Близько 814 р. його висвятили на священика. В той час навідався до монастиря святий Григорій Декаполіт (його пам’ять вшановуємо 20 листопада) і, дізнавшись про чесноти преподобного Йосифа, взяв його з собою до Царгорода, де лютувала іконоборська єресь, а імператор Лев Вірменин жорстоко мучив вірних християн. У Царгороді вони осіли у церкві святих Сергія і Вакха (7 жовтня). Обидва святі рішуче виступали проти єретиків, навертали заблуканих і скріплювали вірних у вірі Христовій. Коли ж переслідування стало ще жорстокішим, святий Григорій вирішив послати святого Йосифа до Риму, до папи Лева III (795-816), щоб той став в обороні Христової Церкви. Однак в останню мить, на кораблі, єретики схопили преподобного Йосифа і відправили його на острів Крит, де, закованого в тяжкі кайдани, кинули у в’язницю, в якій уже страждали інші ісповідники.

Ангелом розради і втіхи став для них святий Йосиф. Він вливав нові сили в серця страждальців, скріпляв їх і запалював любов’ю до Христа так, що багато з них стійко перетерпіли всі муки (а муки ті були ще страшніші, ніж у поганські часи) і радо віддавали життя за Христа Спасителя. Шість років, аж до смерти Лева Вірменина, мучився преподобний Йосиф у в’язниці.

І ось, як свідчить передання, вночі явився ісповідникові святий Миколай Чудотворець і сказав йому, що гонитель Церкви Христової загинув, він вивів преподобного Йосифа з темниці і в чудесний спосіб переніс його до Царгорода. Учень поспішив до свого учителя, святого Григорія, але той уже не жив. І залишився Йосиф при церкві святого Йоана Золотоустого, де упокоїлися були мощі святого Григорія. Невдовзі до нього стали горнутися учні, і він звів монастир та церкву, віддавши під опіку святого апостола Вартоломея, частина мощей якого зберігалася в тій церкві. Бог дав святому Йосифові талант укладати чудові пісні, однак слуга Божий, у своєму смиренні, боявся їх записувати. Аж якось, в навечір’я празника святого Вартоломея, явився Йосифові цей святий апостол, поклав Євангеліє йому в руки і заохотив його писати пісні.

Преподобний Йосиф залишив нащадкам понад 300 канонів, тобто пречудесних пісень, складених на честь Пресвятої Богородиці і Божих святих. Тому й називаємо його “Піснеписцем”. Та не довго втішалася спокоєм Христова Церква. За імператора Теофіла іконоборська єресь знов набрала сили. Святого Йосифа відправили у вигнання до Херсону, де він перебував аж до смерти царя-гонителя (842 р.). Преподобний Йосиф знову повернувся до свого монастиря, а святий Ігнатій, патріярх Царгородський (пам’ять його вшановуємо 23 листопада), призначив його посудохранителем церкви святої Софії. Та вже 857 р. їх обидвох знову заслали у вигнання, бо вони виступили проти Варда, безбожного вельможі, брата цариці Теодори, який покинув законну жінку і оженився з другою. Після смерти Михаїла III, за правління Василія Македона, у 867 р. вони повернулися до Царгорода. У незвичайному благочесті і святості, повен віри, надії і любови до Бога, провістивши власну смерть, святий Йосиф помер у Світлий четвер 883 р., у понад столітньому віці. А Пресвята Богородиця і святі, яких він прославив своїми канонами, прийняли душу його і відвели перед престол Спаса нашого Ісуса Христа, Сотворителя і Відкупителя.

Про життя святого Георгія з Малеї знаємо дуже мало. Жив він у кінці V на початку VI століття в Лаконії, на Пелепонесі, біля гори Малеї. Він цілком виправдав своє ім’я Георгій – “землероб”, бо ниву свого серця він обробляв дуже старанно і приносив Господеві численні плоди святих чеснот. До похвал, якими вінчає його Христова Церква, долучімо наші молитви, щоби повні віри, надії і любови ми також могли вірно служити Господеві, а згодом знайти в Ньому свій спочинок.

__________

У той самий день

Преподобного Платона, ігумена Студійського

Святий Платон народився 735 р. у Царгороді. Щойно минуло йому дванадцять років, як через пошесть, що тисячами убивала людей, померли його батьки. Сиротою заопікувався свояк, і Платон міг вирости до високого становища, якби ще в молодості не пізнав усю марноту світського життя. Він покинув Царгород і пішов на гору Олімп, що возносилася на межі Витинії, Фриґії і Мисії. Тут, ставши перед ігуменом монастиря на Символах святим Теоктистом, просив прийняти його до спільноти.

“Я не в змозі творити чуда, – сказав юнак, – можу лиш бути слухняним”.

А послух – це матір усіх чеснот, якими преподобний Платон так засяяв, що по смерти Теоктиста його обрали ігуменом (770 р.). За цариці Ірини святіший патріярх Тарасій хотів поставити Платона єпископом Никомидії, але преподобний у своєму смиренні не пристав на це. Він покинув монастир на Символах і, разом зі своїм племінником святим Теодором (пам’ять його вшановуємо 11 листопада), заснував монастир у Саккудіоні. П’ять років потому святий Платон брав участь у Сьомому Вселенському соборі в Нікеї. Через хворобу, у 794 р., передав ігуменство преподобному Теодору, а сам посвятився життю самітника. Але коли Костянтин VI, син Ірини, силоміць помістив свою жінку Марію в монастир, а сам одружився зі своячкою святого Платона Теодотією, як про це писали ми в житії святого Тарасія, тоді Платон публічно виступив проти царя, за що той кинув його у в’язницю, де святий страждав аж до 797 р., до смерти безбожного імператора, якого скинула з престолу і наказала осліпити його мати Ірина.

Преподобний Платон повернувся до свого монастиря в Саккудіоні. Але коли сарацини захопили той край, він зі святим Теодором і братією перебрався до Царгорода, у монастир, який заклав 462 р. багатий і благочестивий римлянин Йоан Студій. У церкві святого Йоана Хрестителя, що належала до монастиря, монахи день і ніч, без перерви, правили богослуження, і тому звалися «неусипаючими». Ігуменство у тому монастирі Платон віддав Теодору, якого згодом стали називати святим Теодором Студитом. Сам преподобний Платон замкнувся в тісній келії, наклав на себе тяжкий ланцюг і жив у великих постах та в безнастанному поклонінню Богові, Спасителеві нашому.

Та вже 803 р. почалося нове переслідування святого Платона і його монахів за те, що вони, проти волі імператора Никифора, не хотіли визнати священика Йосифа, того, який безбожно повінчав Костянтина VI з Теодотією і якого за це викляв святий Тарасій. Преподобних Платона і Теодора вночі схопили воїни і кинули у в’язницю, а згодом вивезли на один з островів поблизу Царгорода і там замкнули у в’язниці. Аж щойно 811 р. святого Платона, вимученого тяжкою хворобою, відпущено було на волю. Він повернувся до монастиря, де прожив ще три роки. Бог наділив його багатьма ласками, а сам він духом проживав уже не на землі, а наче б у небі. Господь дав йому пізнати годину власної смерти. Великий слуга й ісповідник Христової Церкви помер у Лазареву суботу 14 березня 814 р. повен віри і надії на Бога, якому духом і життям своїм покланявся весь свій 79-літній вік. Його життя описав преподобний Теодор Студит.

Опубліковано в категорії: Дорога віри | Коментарі Вимкнено до 17 квітня Церква згадує прпп. Йосифа, піснописця, і Юрія, що в Малеї. Субота акафістова.

Хресна Дорога

Опубліковано в категорії: Дорога віри | Коментарі Вимкнено до Хресна Дорога

16 квітня Церква згадує прп. й ісп. Никити, ігум. обителі Мидикійської.

Житіє преподобного отця нашого Микити Ісповідника, ігумена Мидикійської обителі

Тропар, глас 8: В Тобі, отче, дбайливо зберігся образ, * бо, прийнявши хрест, Ти пішов слідом за Христом * і ділом навчав Ти погорджувати тілом, бо воно проминає, * а дбати про душу – єство безсмертне. * Тим-то з ангелами разом радується, * преподобний Микито, дух твій.

Кондак, глас 2: Небесний ум і життя здобувши, сяєш ясно як сонце, світлом діл просвітлюєш тих, що у темряві житейській, отче Микито, і приводиш всіх до Бога. Молись неустанно за всіх нас.

Мати покинула Микиту восьмиденним сиротою. Батько його, Філарет, мешканець міста Кесарії, у Витинії, віддав свого сина під опіку своєї матері, а сам вступив до монастиря. Хлопець ріс, та вже з дитинства усе поспішав до церкви і там таки залишився серед церковної прислуги. Згодом він став учнем пустельника Стефана, що жив поблизу їх міста, а той, побачивши, що юнак має покликання до прослави Божого Імени, порадив йому вступити до Мидикійського монастиря, де через сім років, сповнених чеснот і досконалости, патріярх святий Тарасій (пам’ять його вшановуємо 25 лютого) висвятив Микиту на священика. Згодом, за наступника Тарасія, патріярха святого Никифора, преподобний Микита став ігуменом монастиря (814 р.). Він завів у святій обителі суворий порядок, сам навчав братів-монахів, яких зібралося в монастирі понад сто чоловік, постійно нагадуючи їм, що життя минає, та смерть і суд не омине нікого.

Настали часи клятого єретика Лева Вірменина. Він відправив у вигнання Царгородського патріярха святого Никифора та деяких владик: святого Еміліяна з Кизика, святого Теофілакта з Никомидії, святого Петра з Нікеї, святого Євтимія з Сардії, святого Теодора Студита та інших. Патріярший престол у Царгороді зайняв єретик-іконоборець Теодот. Єресь іконоборства, яку засудив і викляв Сьомий Вселенський собор (другий Нікейський 787 р.) піднесла голову, бо за нею стояв сам імператор. Ігуменів відоміших монастирів він наказав кинути у в’язницю і морити голодом. Серед них був і преподобний Микита. Імператор прогнав його до міста Масалеон; сторожа немилосердно підганяла святого старця, а через п’ять днів дороги, коли він уже цілком падав з сил, його завернули назад до Царгорода і кинули до в’язниці, переповненої монахами-ісповідниками. Та невдовзі його відпустили на волю, і тоді він став прилюдно ганити іконоборську єресь, а цареві витикати його злобу.

Тож його знову кинули у в’язницю; на щастя, старшим тут був один праведний християнин Захарія, тож преподобний Микита бодай не зазнав мук і голоду. Але вже невдовзі імператор засудив його на вигнання на острів святої Гликерії (пам’ять її вшановуємо 13 травня), і там його знову кинули до в’язниці. Начальником там був єретик Антим, він мучив святого Микиту в усякий можливий спосіб. Та не зігнувся святий ісповідник, хоч кілька літ просидів в в’язниці, а прославляв Господа, за якого отримав ласку страждати. І Господь винагородив його за це ще більшими ласками. За його молитвою було звільнено з полону Захарію, начальника в’язниці, про якого ми вже згадували, куди він потрапив у Тракії, а Бог чудесним способом об’явив святому хвилину звільнення праведного Захарії.

Після смерти лютого і жорстокого імператора Лева Вірменина, за царя Михаїла Заїки, ісповідники вийшли на волю, а святий Микита осів поблизу Царгорода, в самітній місцині. Тут засяяв він усім блиском чеснот, тут молився день і ніч словами: “Господи, навчи мене творити волю Твою!” Тут він прославився багатьма чудами, тут у святості передав душу свою в руки Господа. Сталося це 3 квітня 824 р. Тіло його, серед плачу народу і серед багатьох, за ласкою Бога, здійснених чудес, перевезено до Мидикійського монастиря.

__________

У той самий день

Житіє святої мучениці Теодосії

Діялося це в часи гонителя християн Максиміяна. В Кесарії Палестинській Христові вірні по закутках і пивницях святкують празник Христового Воскресення. А перед палатою старости Урвана невелика громада християн, закованих у кайдани, чекає на суд. Вина їхня в тому, що увірували в правду, що полюбили всім серцем Бога і ближнього, що віддали Богові те, що Боже, а кесареві – кесареве. І ось до в’язнів підходить молода, вісімнадцятирічна, дівиця Теодосія і вітає їх словами: “Мир вам, Христос воскрес!”

Вони знають її; знають, що ця діва – взірець безстрашности, що вона сміливо іде до в’язниць, утішає святих мучеників, цілує їх окови, несе їм поміч, не боїться гонителя, бо боїться лиш одного Бога, і немає сили, котра б утримала її від сповнення заповідей християнської любови. І ось нині, на самий “празник празників”, хапають її кати і ведуть до Урвана.

“Ти хто така?” – питає мучитель.

“Я слуга Ісуса Христа, єдиного правдивого Бога і мого Спасителя!” – відповідає свята дівиця.

Слідство закінчене, починаються муки. Кати немилосердно її б’ють, палять вогнем, залізом шматують дівочі груди, а замість зойку і стогону, з уст святої чують лиш похвальний гимн у честь Того, який “смертю смерть подолав.” Під кінець Урван велів кинути святу мученицю в море, і там душа покинула тіло і полетіла до неба, щоб прославляти Того, який “дарував нам життя вічне”. Утихомирилися морські хвилі, легенько винесли на берег дівоче тіло, а християни його поховали. Згодом мощі святої Теодосії дівомучениці було перенесено до Царгорода. Мученицьку смерть прийняла вона 308 р.

Опубліковано в категорії: Дорога віри | Коментарі Вимкнено до 16 квітня Церква згадує прп. й ісп. Никити, ігум. обителі Мидикійської.

Притча про олівець

про олівець

Хлопчик уважно дивився, як бабуся пише листа. Раптом він запитав:
— Про що ти пишеш? Це історія про мене?
Бабуся перестала писати й сказала онукові:
— Так, я пишу про тебе, але набагато важливішим за написане є олівець, яким я користуюся. Сподіваюся, що коли ти виростеш, то будеш таким, як олівець.
Хлопчик здивовано глянув на олівець, а потім на бабусю:
— Це звичайний олівець… Як я можу бути схожим на нього?
Бабуся загадково всміхнулася і пояснила:
— Усе залежить від того, як дивитися на речі. Олівець має п’ять властивостей, якщо ти також їх матимеш, будеш людиною, яка приносить добро у світ.
По-перше, аби олівець писав, потрібна рука, яка ним водитиме. Ти можеш творити великі речі, але не забувай, що є Рука, яка тебе провадить. Це Бог.
По-друге, щоби олівець добре писав, його треба підстругати. Від цього він стане трішки коротшим, але набагато гострішим. Так само і нам іноді доводиться терпіти, але це робить нас кращими.
По-третє, написане олівцем можна стерти, якщо ти помилився. Це нагадування нам, що завжди можна виправитись, було б лише бажання.
По-четверте, насправді важлива не дерев’яна оболонка олівця, а його серцевина — графіт. Для тебе теж головним має бути те, що діється у твоєму серці.
І, нарешті, по-п’яте, олівець завжди залишає слід. Так само і ти пам’ятай: усе, що робиш у цьому житті, залишить якийсь слід. Тож старайся, щоб кожний твій вчинок був гарним.

Автор: Бруно Фереро

Опубліковано в категорії: Дорога віри | Коментарі Вимкнено до Притча про олівець

15 квітня Церква згадує прп. Тита, чудотв. Четвер Великого канону.

Житіє преподобного отця нашого Тита Чудотворця

Тропар, глас 8: В Тобі, отче, дбайливо зберігся образ, * бо, прийнявши хрест, Ти пішов слідом за Христом * і ділом навчав Ти погорджувати тілом, бо воно проминає, * а дбати про душу – єство безсмертне. * Тим-то з ангелами разом радується, * преподобний Тите, дух твій.

Кондак, глас 4: Суєту життя покинув ти, і тихо все життя проживши, Мудрий, до Бога прийшов єси, чудотворний отче наш, Тите преподобний.

Святий Тит був монахом у Царгороді, жив він у кінці VIII століття. Посвятившись цілковито службі Богові, святий був прикладом монашого життя, а понад усі інші чесноти, якими сяяло його життя, він підносив святу чистоту. Був святий Тит священиком, за те, що не зламався в часи іконоборства, йому довелося багато страждати. Він залишився стійким у вірі Христовій до кінця і нині, зачислений до лику святих, молиться за нас до Господа Бога.

__________

У той самий день

Житія святих мучеників Амфіяна та Едесія

Амфіян та Едесій були рідні брати, сини поганина, начальника міста в Патарі Ликійському (згідно з іншими джерелами – в Пагі). Батько послав їх на навчання до міста Вирит, де обидва пізнали Христову віру. Коли ж повернулися додому, вже не могли дивитися на грішне життя поган, тому потай покинули рідню і пішли до Кесарії Палестинської. Тут запізналися зі святий мучеником Памфілом (його пам’ять вшановуємо 16 лютого), і той ще більше скріпив їх у Христовій вірі і запалив їхні серця спрагою мучеництва.

За імператора Максиміяна настали часи жорстокого переслідування християн. Багато з них ховалися від мучителів. Але святий Амфіян (мабуть, з Божого натхнення) сміливо ввійшов до поганської божниці саме в хвилі, коли начальник міста Урван приносив жертву ідолам, і, схопивши його за руку, сказав: “Що робиш, окаянний, не ідолам, а Богу єдиному поклонися!” Тут натовп кинувся на святого юнака, повалив його на землю, бив, мордував, копав ногами, а опісля, наклавши йому на ноги тяжкі дерев’яні диби, що розторощили кості, кинули до в’язниці. Наступного дня його піддали ще тяжчим мукам. Амфіяна шматували залізом, що аж тіло відпадало від костей, припікали вогнем, били залізними кулями по обличчю і грудях, так, що ніхто не міг упізнати святого мученика. Потім обв’язали його ноги намоченим в олії прядивом і запалили. Під кінець його кинули в море, де слуга Божий і отримав свій вінець безсмертної слави. Морські хвилі винесли тіло мученика на берег, і християни його поховали.

Невдовзі мучителі привели на суд цілу громаду християн, серед яких був Едесій, брат святого Амфіяна. Після тяжких мук, усіх їх погнали до Палестини, де святий Едесій страждав кілька літ, після чого осів в Олександрії. А коли мучитель Єроклей став і там переслідувати християн, тоді святий Едесій пішов до нього і впоминав, погрожуючи йому карою християнського Бога. За це, після тяжких катувань, його також кинули в море, де він помер і отримав вінець безсмертної слави.

Опубліковано в категорії: Дорога віри | Коментарі Вимкнено до 15 квітня Церква згадує прп. Тита, чудотв. Четвер Великого канону.

Хресна Дорога для дітей “Чому плаче Ісус”

Опубліковано в категорії: Дорога віри | Коментарі Вимкнено до Хресна Дорога для дітей “Чому плаче Ісус”

14 квітня Церква згадує прп. Марії Єгипетської.

“Марія Єгипетська”Юлія Глущенко, Кафедра Сакрального мистецтва Львівської національної академії мистецтвksm.lnam.ua

Житіє преподобної матері нашої Марії Єгипетської

Тропар, глас 3: Перше блуду всякого сповнена, а відтак невістою Христовою через покаяння стала ти, і, ангельське життя наслідуючи, бісів зброєю хреста погубила єси, тому й явилась ти невістою Царя, Маріє славна.

Кондак, глас 4: Мороку гріха позбавившись, покаяння світлом озоривши серце своє, славна, прийшла ти до Христа і Його всенепорочну і святу Матір як молитвеницю милостиву привела єси, тому й прогрішень прощення осягла ти і з ангелами завжди радуєшся.

В одному палестинському монастирі, а монастирі ті славилися дуже строгим життям монахів, жив старець, єромонах на ім’я Зосима. І ось на старості літ стала його непокоїти думка, чи є ще хто на світі, хто, посвятившись пустельному життю, дійшов у постах та умертвленнях до більшої досконалости, ніж він? Та думка – це наче б початок гордости, однак вона не полишала його ні вдень, ні вночі, і хто знає, чи не довела б його до гріха, якщо б не Боже милосердя, яке не полишає нас у хвилини спокус і випробувань. І так Зосима зустрів одного чужого монаха, а той йому порадив, щоб пішов до надйорданських монастирів подивитися, як живуть там монахи.

Послухав поради Зосима, пішов над Йордан, попросився до одного з монастирів і там через кілька днів пересвідчився, що його пости, молитви та інші умертвлення були нічим у порівнянні з життям отих відлюдників, серед яких довелося йому тепер жити. І так, каючись, наслідував він прикладам інших і зажив життям правдиво ангельським. У цих надйорданських монастирях був звичай, що монахи в перші дні Великого посту залишали монастир, ішли в пустелю і кожен проводив там Великий піст так, що один про другого нічого не знав. До монастиря, який залишалися доглядати двоє або троє монахів, усі поверталися перед Квітною неділею. Тож і Зосима разом з іншими пішов у пустелю, і двадцять днів ішов та йшов перед собою. Аж якось, саме в обідній час, коли закінчив співати псалми шостого часа, побачив перед собою нагого чоловіка, що втікав, тіло якого почорніло і висохло від сонячної спеки і зимових дощів, а голову вкривало довге волосся. Як ми сказали, чоловік той утікав від Зосими, а той, не в змозі своїми старечими ногами його наздогнати, став голосно кричати: “Слуго Божий, чому втікаєш від мене, грішного старця? Хто б ти не був, це я молю тебе Іменем Бога, якому ти служиш і живеш тут, зупинись і вділи мені твоє благословення!”

Тоді утікач заховався за ровом і сказав так: “Отче Зосимо, якщо хочеш, щоб я, грішна жінка, говорила з тобою, кинь мені свого плаща, щоб я могла накритися ним!” Зосима здивувався, коли почув, що чоловік той кличе його на ім’я, і скинув свій плащ, і тоді стала перед ним невіста, до ніг якої припав старець і просив благословення. Але вона сама припала до його ніг і сказала: “Не ти, а я маю просити в тебе благословення, ти ж бо священик і вже стільки літ служиш перед престолом Господнім!”

А коли Зосима і далі наполягав на своєму проханні, невіста та поблагословила його Іменем Божим, після чого обоє стали молитися. В часі тої молитви Зосима побачив, що невісту в молитві було піднесено над землею, і прийшла йому думка, чи не обман це диявольський? Але думка зразу ж відступила, коли він побачив, як молільниця ознаменувала себе знаком святого хреста. Закінчивши молитву, Зосима попросив її розповісти про своє життя і свої подвиги. І вона почала йому розповідати:

“Давні це вже літа! Я народилася в Єгипті. Та лиш мені минуло дванадцять літ, як я втекла від своїх батьків до Олександрії, і тут стала вести життя грішне і мерзенне. Не було гріха, яким би я не зневажила Бога, а тисячі душ через мене впали у згубу. Так жила я сімнадцять літ. Та якось я побачила, як багато людей сідає на корабель, аби добратися до Єрусалиму і там поклонитися чесному дереву святого Хреста, на якому вмер Спаситель. Я вирішила також їхати, та не для богомілля, а для того, щоб у Єрусалимі далі вести грішне, плюгаве життя. А під час плавання на кораблі моїм гріхам уже не було ані кінця, ані міри. Так приїхали ми до Єрусалиму. З цікавости, я також хотіла побачити Господній Хрест, тому зайшла до церковного притвору. Але до самої церкви увійти не могла. Якась невидима сила відпихала мене назад. Так повторювалося рази чотири. І тоді я усвідомила, що це мої гріхи, моє мерзенне життя вчинило мене негідною бачити святий Хрест. Невимовний жаль охопив мене, я стала плакати і бити себе в груди. Нараз підвела погляд і побачила на стіні притвору образ Пресвятої Богородиці. Я припала перед ним на коліна і стала молитися:

«Пренепорочна Діво, образе всякої чистоти і невинности, я знаю, що Ти гидуєш такою грішницею, як я! Але Ти, о Мати, є єдиним прибіжищем грішних, тож помилуй мене! Чим більші гріхи мої, тим більше молитиму Тебе, щоб випросила для мене ласку у свого Сина. Дозволь мені глянути на святий Хрест Господній, а я все своє життя хочу каятися у своїх гріхах і злобі, я втечу від світу, піду туди, куди Ти мені скажеш іти!» Після молитви мені стало легше на серці, і я разом з іншими ввійшла до церкви, аж до місця, де могла припасти на коліна перед животворящим Хрестом Господнім. Тут у гарячих сльозах я повторила свою обітницю, що решту життя хочу посвятити покаянню, і в жалю та з плачем я повернулася до образу Пречистої і тут молилася з глибини душевної і просила поради, куди мені йти. Враз я виразно почула голос: «Іди за Йордан, і там знайдеш спокій!» А коли я, не гаючись ані хвилі, підкорилася Божій волі, при виході з церкви якась милосердна душа, бачачи моє сльозами залите лице, дала мені три срібняки, зі словами: «Молися, мати, за мене». За ті гроші я купила хліба і пішла над Йордан. Тут молилася цілу ніч, умила водою своє лице і в церкві святого Йоана Хрестителя приступила до таїнства сповіді, а опісля до святого причастя. У молитві минув день і ніч, – а наступного дня я переправилася через Йордан і пішла в пустелю. Було мені тоді 29 літ. З того часу в пустелі я прожила 47 літ і до нині не бачила нікого з людей. Упродовж 17 літ мене страшно мучили спокуси. Перед очима постійно стояли розкоші грішного життя, диявол тягнув мене назад, до нього, в уста втискалися безсоромні пісні. У тих спокусах я кидалася на землю, сльозами вмивала пісок пустелі, а молитвою моєю були короткі слова: «Господи, помилуй мене!»

Від тих спокус пам’ять покидала мене, і я не знала, не тямила більше нічого, окрім одного, що присягла перед образом Пречистої каятися до смерти і ніколи не грішити. І Богородиця не покинула мене; спокуси відійшли, я цілком віддалася волі Отця небесного; голод, спрага, холод і спека – все це мені байдуже, як байдужі всі потреби тіла, бо знаю, що не самим хлібом чоловік живе”.

Зосима, почувши, що вона переплітає оповідання своє словами Святого Письма, спитав її, чи читає вона Святе Письмо, але Марія відповіла, що не вміє ані читати, ані писати, Святого Письма ніколи не бачила, а що знає – цим завдячує лиш ласці Божій. Пізнав тепер Зосима, як служать Богу невчені та святі слуги Його і голосно став дякувати Богові, що привів його на це місце. А свята каяниця просила його лиш про дві речі: перше, щоб нікому не розповідав про неї, як довго житиме; а друге, щоб наступного року в часі Великого посту не полишав монастиря, а щойно в Страсний четвер приніс їй святе причастя і чекав її над берегом Йордану. Після тих слів вона попросила у нього благословення, і потім відійшла так швидко, що Зосима не зміг її вже ні про що спитати.

Минув рік. З початком Великого посту Зосима не зміг, як звичайно, йти в пустелю, бо занедужав на пропасницю. А в Страсний четвер узяв Пресвяті Дари і пішов на берег Йордану. Минали довгі години; старець занепокоївся, бо думав, що, може, свята чекала на нього і відійшла в пустелю; а опісля зажурився, бо спало йому на думку, що нема на чому переправитися на другий берег ріки. Враз Зосима побачив, що свята, з руками складеними навхрест, сухою ногою іде по хвилях ріки просто до нього. Тут припала вона на коліна, попросила, щоб старець промовив з нею молитви і Символ віри і з найбільшим смиренням прийняла святе причастя, а потім вголос промовила: “Нині відпусти рабу Твою, Господи, бо очі мої бачили спасіння Твоє!”

Вони довго молилися разом, а потім свята сказала до старця: “Отче Зосиме, наступного року прийди на те місце, де вперше зустрів мене!” Попросивши благословення, вона перехрестила ріку та знову, як по суші, перейшла по хвилях на другий берег і за мить Зосима вже її не бачив. Благословляючи Господа, Зосима повернувся до монастиря, та жаль йому було, що не запитав в неї ім’я. Наступного року святий старець пішов у пустелю, туди, де вперше зустрів святу, і побачив, що лежить вона нежива зі складеними на грудях руками. Став Зосима на коліна і почав голосно молитися Богові, який покликав до своєї слави велику каяницю. А коли встав після молитви, побачив на піску написані слова: “Отче Зосиме, поховай тіло грішної раби Марії, віддай землю землі”.

Сповнивши цей християнський обов’язок, преподобний Зосима повернувся до монастиря і розповів браттям усе, що бачив та чув, і всі славили Господа і святу Марію каяницю. Померла вона близько 450 р. Преподобний Зосима, проживши в глибокій святості і смиренні близько 104 років, помер на руках братів, а Церква Христова вшановує його пам’ять 4 квітня. У четвер п’ятої неділі Великого посту на утрені (яку зазвичай правиться в середу увечері) на каноні преподобного Андрея Критського співається також канон в честь Марії Єгипетської.

Опубліковано в категорії: Дорога віри | Коментарі Вимкнено до 14 квітня Церква згадує прп. Марії Єгипетської.