30 листопада Церква згадує св. Григорія, єп. Неокесарійського, чудотворця.

Во святих отця нашого Григорія, єпископа Неокесарійського, чудотворця

Тропар, глас 8: В молитвах чуваючи, робив ти багато чудес,* за що і названо тебе Чудотворцем.* Молися ж до Христа Бога, отче Григоріє, просвітити душі наші,* щоб не заснули ми на смерть.

Кондак, глас 2: Звершивши багато чудес,* страшними знаками налякав ти демонів,* і недуги людські відганяв, премудрий Григоріє.* Називають тебе за ділами твоїми Чудотворцем.

Святий Василій Великий у похвальній проповіді, яку виголосив на честь святого Григорія Неокесарійського, каже: “Він прийняв таку велику ласку для навернення поган, що не знайшовши в Неокесарії більше як сімнадцять християн, відзискав для Бога весь народ міста й околиць. Він змінив плин річок, наказуючи їм всемогутнім Іменем Ісуса. Він висушив один став, який був предметом сварні між захланними братами. Провіщення майбутнього, яким наділив його Господь, подивляли не менше, як провіщання давніх пророків. Навіть вороги правди називали його другим Мойсеєм, бо коли сила небесна, що наповнювала його серце всередині, виходила назовні, благодать оживляла все, що він творив та говорив, і проливала на все щось на зразок світла. Його подивляли всі мешканці того краю. Пам’ять про його чесноти все ще жива у всіх церквах, бо забуття віків не могло її ослабити”.

Святий Василій, як і святий Григорій Ниський, його брат, ще з молодих літ знали про життя святого Григорія, бо про нього розповідала їм бабуся, свята Макрина, яка була родом з Неокесарії. Вони, а також святий Єронім та інші письменними святої Церкви, докладно описали житіє Григорія Неокесарійського. А найліпше свою молодість описав сам святий Григорій у похвальній проповіді на честь свого учителя Оригена, яку він виголосив, коли прощався з ним.

Народився Григорій в Неокесарії, у багатих батьків. Коли йому виповнилося чотирнадцять років, він втратив батька, у тому ж році юнак пізнав Христову віру. І хоч ні він (до хрещення його ім’я було Теодор), ані його брат Атинадор, згодом єпископ одного з міст у Понті, а за грецькими джерелами – мученик, не прийняли зразу ж святого хрещення, однак почали провадити надзвичайно побожне життя. Григорій ревно вивчав право, але коли в Кесарії Палестинській (там жила його сестра, жінка місцевого старости) він зустрівся зі славним Оригеном, християнським мудрецем і учителем, то став одним з найліпших його учнів. Він вивчав поганську філософію, а потім пояснення Святого Письма і богословські науки. Через вісім років прийняв святе хрещення, і вже тоді його душа палала спрагою служити Богу і цілковито посвятити себе самітницькому життю. Він повертається в рідний край, але оселяється не в місті, а в селі. Однак невдовзі єпископ Амасії Федин під послухом змушує Григорія, хоча той і переховувався в пустелі, прийняти уряд єпископа Неокесарії. Святий Григорій, обійнявши владичий престол, застав всього лиш сімнадцять християнських душ. Але життя його було таке святе, а навчання так сповнене любови, що погани громадами наверталися, бо бачили вони численні чуда, якими Господь прославив свого вірного слугу.

І так, коли одного разу заскочений блискавицями мусив ховатися від зливи, він увійшов до поганської божниці, де молився цілу ніч – як це робив завжди, бо спав лиш дві години, – а вранці ідоли самі попадали і розбилися вщент, а жрець їх навернувся до Христової віри. Ріка Ликос, що вийшла з берегів і заливала навколишні поля, враз змінила русло, і то в напрямку, який вказав їй своєю палицею святий Григорій. Коли два брати сварилися через рибний став, то за словом святого вода у ставі враз пропала. Вороги Христової віри (як згадують численні джерела, то були жиди) якось вирішили посміятися зі святого, один розпластався на землі, удаючи покійника, а інші просили святого Григорія, який тут проходив, щоб подав на похорон. Коли ж він кинув на лежачого свій плащ, то вони стали сміятися, що святий дав себе ошукати. Не сміявся лиш лежачий на землі, бо приятелі його знайшли неживим.

Пророчим духом він провістив пошесть – і провіщення це сповнилося. В часи переслідувань християн за правління Деція святий Григорій з багатьма вірними переховувався в пустелі, бо, як свідчив св. Григорій Ниський, він казав, що “ліпше сховатися і чекати Божого покликання на муки, а також небесної помочі, як у самонадійності на свої сили піддатися спокусі і зректися віри”. Бог тим часом у чудесний спосіб оберігав його від гонителів. Святий Григорій побудував одну з перших церков, яку не зруйнували і в часі наступних переслідувань. Григорій Ниський писав, що вона стояла ще за його часів, а святий Єронім каже, що під час страшного землетрусу лиш та одна церква з усіх будівель залишилася ціла.

Святий Григорій провістив свою смерть і під кінець життя радів, що в місті тепер вже залишилося ледве сімнадцять поган. В найбільшій убогості і в найбільшій святості святий помер у 270р. Поховано його в згаданій церкві. Окрім проповіді на честь Оригена, він залишив після себе записаний “Символ віри” (за переданням, його продиктував йому святий Йоан Євангелист у присутності Пресвятої Богородиці, які явилися святому в пустелі), “Канонічне послання ” і “Тлумачення Еклезіяста”.

Тут кількома словами мусимо згадати про Оригена. Він народився 185р. в Олександрії. Першими його учителями були його батько Леонід, потім Климентій Олександрійський і Аммоній Сакас. Уже в юному віці він став начальником катехитичної школи в Олександрії, одної з найперших і найславніших. Згодом він перебрався до Кесарії Палестинської, тут у 228р. його висвятили на священика, тут він заснував власну славнозвісну школу. В часи переслідувань за правління Максиміяна Ориген два роки переховувався в Кападокії. За правління Деція його було ув’язнено і віддано на муки, і хоч згодом його відпустили на волю, у 254р. він помер від перенесених мук. Ориген був мужем надзвичайної вчености, залишив після себе багато мудрих книг, та – хто знає – чи не мимоволі впав у деякі блуди, що противилися чистоті Христової віри, а пізніше навіть постала єресь Оригена. Однак, найвірогідніше, свідомо він не виступив проти правд віри, святі Василій Великий, Григорій Ниський і Григорій Назіянзин величають його як мужа глибокої вчености, а великі церковні письменники Євсевій і Руфин гаряче боронили його правовірність.

__________

І. Я. Луцик, “Житія святих, пам’ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає”. Львів, Видавництво «Свічадо», 2013

Блаженний Григорій Лакота (31.01.1883 – 12.11.1950)

Народився у с. Голодівка (Задністряни) на Львівщині. Доктор богослов’я, ректор Перемиської Духовної семінарії, єпископ Перемиської єпархії. Заарештований НКВС 25 червня 1946 р. засуджений до 10 років ув’язнення. Помер 5.11.1950 в таборі с. Абезь. Мощі Блаженного вшановуються у церкві Різдва Пресвятої Богородиці у Львові.

Мабуть, не один господар рясно скроплених кров’ю невинних жертв мурів радянських катівень відчував душевне сум’яття, знущаючись над тим, очам якого ніколи не вдалося би приховати ніжної душі непоправного ідеаліста, а поступування якого незмінно видавало ту приязність і доброту, що її таїло велике серце розумного і розважливого душпастиря. Ці ж самі очі, о диво!, одночасно випромінювали і стійку впевненість у правоті сповідуваних переконань, і непідкупність, і відразу до зради. Воістину блаженні ті, чий зір навик споглядати Божественне…

Опубліковано в категорії: Дорога віри | Коментарі Вимкнено до 30 листопада Церква згадує св. Григорія, єп. Неокесарійського, чудотворця.

29 листопада Церква згадує св. ап. і євангелиста Матея.

“Євангелист Матвій”Юрій Гречин, Кафедра Сакрального мистецтва Львівської національної академії мистецтв ksm.lnam.ua

Святого апостола і євангелиста Матея

Тропар, глас 3: Ти щиро від митниці пішов слідом за Владикою Христом,* що з-за доброти з’явився людям на землі і покликав тебе.* Як вибраний апостол і голосний благовісник Євангелія вселенній з’явився ти.* Ради того почитаємо чесну пам’ять твою, Матею богогласний.* Моли Христа Бога, щоб відпущення гріхів подав душам нашим.

Кондак, глас 4: Митарства ярмо відкинувши,* запряг ти себе в ярмо правди* і з’явився ти, як купець найособливіший,* принісши багатство – з висоти премудрість.* Від тоді-то проповідував ти слово істини* і возвиг єси душі млявих, написавши час суду.

Святий апостол Матей був родом з Галилеї, з міста Капернаума. Батько його називався Алфей, і мав він брата Якова Алфеєвого. Матей, за жидівським звичаєм, мав ще й друге ім’я – Леві, і був він митарем, тобто стягав податки з людей, бо римляни, що володіли тоді жидівською землею, віддавали стягання податків в оренду. Митарів народ ненавидів, бо вони зазвичай обдирали людей до нитки. І ось одного із тих митарів Христос Спаситель покликав до себе, щоб показати, як далекі є суди Божі від судів людських. Про покликання апостола Матея однаково розповідають він сам (див. Мт. 9, 9-13), євангелист Марко (див. Мр. 2, 14-18) і євангелист Лука, який каже, що Христос “побачив митника, Леві на ім’я, що сидів на митниці, і сказав до нього: «Ходи за мною!» І той, кинувши все, встав і пішов за ним” (Лк. 5, 27-28). Матей запросив Христа Спасителя на обід, на якому були також інші митарі. Коли ж це побачили фарисеї, то стали гіршитися і картати учнів, що Христос їсть із грішниками. “Ісус у відповідь сказав їм: «Не ті, що при добрім здоров’ї, потребують лікаря, лише – хворі. Я прийшов, не щоб праведників кликати до покаяння, а грішних»” (5, 31-32). “Ідіть, отже, і навчіться, що значить: Я милосердя хочу, а не жертви. Бо я прийшов кликати не праведних, а грішних” (Мт. 9, 13).

Христос Спаситель покликав Матея на одного з дванадцятьох своїх апостолів, а він, згадуючи про це, в покорі називає себе: “Матей, митар” (Мт. 10, 3), тим часом як інші євангелисти називають його коротко: Матей або Леві.

Після Зішестя Святого Духа він навчав у Єрусалимі і в Юдеї, не зважав на заборони злобних книжників, переніс бичування та інші переслідування й наруги. Коли ж апостоли розійшлися проповідувати Євангеліє, тоді Матей пішов до Етіопії і Персії, де голосив слово Боже, а сам, – як згадує Климентій Олександрійський, – провадив дуже строге життя, споживав лиш ярину, а м’яса не їв ніколи. Згідно з найдавнішим переданням, апостол Матей прийняв мученицьку смерть в Єраполі Сирійському, де його було замучено вогнем. Святий Матей перший написав своє Євангеліє, він хотів довести жидам, що Христос насправді Син Божий і обіцяний Месія, на якому сповнилися всі старозавітні пророцтва. За одними джерелами, він написав своє Євангеліє через вісім років після Вознесення Христа Спасителя, згідно з іншими – через п’ятнадцять років. Євангеліє від святого Матея було перекладене з арамейської на загальновживану тоді книжну, грецьку, мову, вірогідно, під наглядом самого автора. Це святе Євангеліє було дуже поширене на Сході, у третьому столітті проповідники Христової віри знайшли його в Індії, куди його приніс святий апостол Вартоломей. Євангеліє від святого Матея починається з переліку поколінь, з якого походить Христос як чоловік.

Опубліковано в категорії: Дорога віри | Коментарі Вимкнено до 29 листопада Церква згадує св. ап. і євангелиста Матея.

Різдвяний піст

Результат пошуку зображень за запитом "Різдвяний піст"

Зимовий Різдвяний піст встановлений церквою, щоб освятити останню частину року таємничим оновленням духовного єднання з Богом. Різдвяна Чотиридесятниця символізує сорокаденний піст Мойсея, який в результаті отримав на кам’яних скрижалях накреслення словес Божих. Християни в цей період постять, моляться, проходять очищення від гріхів, щоб з чистим серцем, душею і тілом підготуватися до святкової зустрічі Різдва Христового.

Також не забувай, що піст має на увазі не тільки обмеження в їжі, але і певний внутрішній настрій, духовне очищення, інакше він перетвориться на банальну дієту. Справжній піст пов’язаний із молитвою, покаянням, прощенням образ, викоріненням злих думок, утриманням від спокус і пороків, відмовою від розважальних і видовищних заходів. Піст – це не мета, а засіб смирення своєї плоті і очищення від гріхів.

Як правило, в наш час суворого посту дотримується сама церква, а також особливо віруючі. Хворим людям, вагітним і годуючим жінкам, а також дітям дозволене послаблення посту. А тому, перш ніж поститися, обов’язково порадься зі своїм лікарем, а також священиком. Адже піст полягає не в тому, що ми їмо, а в тому, що ми можемо пожертвувати заради віри і Бога, не завдаючи шкоди своєму здоров’ю.

Опубліковано в категорії: Дорога віри | Коментарі Вимкнено до Різдвяний піст

28 листопада Церква згадує свв. мчч. й ісповідників Гурія, Самона й Авіва. Початок Різдвяного посту.

Святих мучеників та ісповідників Гурія, Самона й Авіва, диякона

Тропар, глас 5: Чудеса святих твоїх мучеників* – стіну непоборну нам дарував, Христе Боже.* Їх молитвами поганські зборища розжени,* Царства скіпетри укріпи,* як єдиний благий і чоловіколюбець.

Кондак, глас 2: З висоти благодать прийнявши, мудрі,* стоїте з тими, що у спокусах, всехвальні.* Тому й отроковицю від смерті гіркої визволили, святі.* Ви бо воістину Едеси слава і радість для світу.

Діялося те за імператорів, мучителів християн, Диоклетіяна і Максиміяна. Поблизу міста Едеси на самоті, в молитвах і постах жили два мужі, Гурій і Самон. Вони приводили до Христа Спасителя багатьох поган, і чутка про них дійшла до старости міста Едеси Антонія (Антоніна), який наказав обох слуг Божих ув’язнити. Разом з ними перед судом поставили багато інших християн, яких староста наказав бичувати і відпустити на волю, а святих Гурія і Самона велів кинути до в’язниці, і тримати там аж до приїзду намісника того краю Музонія. А коли той приїхав, тоді слуг Божих передали на муки. їх повісили на дереві за одну руку, а до ніг прив’язали важкий камінь. У таких жорстоких муках святі мученики висіли п’ять довгих годин. Потім ноги святих мучеників забили в колоди і кинули до темної в’язниці, де тримали їх понад місяць. А 10 листопада їх віддали на нові муки. Святий Гурій був такий слабкий, що не міг сам навіть стояти, бо ноги погнили від тяжкої колоди. Його залишили у в’язниці. Святого Самона прив’язали стрімголов за одну ногу до високого дерева, а все його тіло обвішали такими тягарями, що всі члени повиходили із своїх суглобів.

Через п’ять днів, ще до світанку святих принесли до мучителя, а той пообіцяв їм, що випустить їх на свободу, якщо зречуться Христа Спасителя. Та, осоромлений, він наказав їх негайно ж, коли все місто ще спало, стяти мечем. Мученицьку смерть святі Гурій та Самон прийняли 15 листопада 304 р. їх тіла християни чесно поховали.

Минуло років п’ятнадцять, і ось злобний Ліциній почав останнє з ряду переслідування християн. В Едесі начальником був Лисаній, він доніс імператорові, що в місті проживає диякон Авив, який багатьох навертає до Христової віри. Ліциній наказав ув’язнити слугу Божого. Святий Авив сам здався в руки воїнів, які шукали його. Після тяжких мук, під час яких залізними гаками шматували його тіло, мучитель наказав спалити святого живцем. Тоді святий Авив попрощався з матір’ю і вірними та з молитвою на вустах ступив у вогонь. Мученицьку смерть він прийняв 15 листопада 320р. Його мощі поховали поряд з мощами святих мучеників Гурія і Самона, а над їхньою спільною могилою згодом було зведено величну церкву.

Опубліковано в категорії: Дорога віри | Коментарі Вимкнено до 28 листопада Церква згадує свв. мчч. й ісповідників Гурія, Самона й Авіва. Початок Різдвяного посту.

27 листопада Церква згадує св. і всехв. ап. Филипа. Неділя 24-та по Зісланні Святого Духа.

Святого і всехвального апостола Филипа, одного з дванадцяти

Тропар, глас 3: Прикрашується вселенна, Етіопія ликує,* наче вінцем красується, через тебе просвітившись,* світло торжествує пам’ять твою, богогласний Филипе.* Всіх бо вірувати в Христа навчив ти і біг життя довершив ти достойно Євангелія.* Тому сміливо простягається етіопська рука до Бога;* Його моли дарувати нам велику милість.

Кондак, глас 8: Ученик, і друг Твій, і наслідувач страстей Твоїх* вселенній Тебе, Бога, проповідував богогласний Филип.* Його молитвами від ворогів пребеззаконних* Церкву Твою і всякий град Твій, Богородиці ради, збережи,* Многомилостивий.

Святий апостол Филип (не слід плутати його зі святим Филипом дияконом – див. 24 (11) жовтня) походив з міста Витсаїди в Галилеї. Він був жонатий і, як стверджують найстаріші церковні письменники, мав кілька дочок, яких виховав у страсі Божому. “Але журба про хліб насущний і домашні турботи, – як пише святий Йоан Золотоустий, – не перешкоджали йому в читанні Святого Письма. І він молився гаряче в чеканні приходу Месії”.

Був він одним з перших, яких покликав Христос Спаситель. Ось як описує це євангелист Йоан. “Другого дня вирішив піти в Галилею; і знайшовши Филипа, мовив до нього: «Іди за мною». А був Филип з Витсаїди, з міста Андрієвого та Петрового. Зустрів Филип Натанаїла і сказав до нього: «Ми знайшли того, про кого Мойсей у законі писав і пророки, – Ісуса, Йосифового сина, з Назарету». Натанаїл же йому на те: «А що доброго може бути з Назарету?» Мовив до нього Филип: «Прийди та подивися»” (Йо. 1, 43-46).

А через рік, коли Христос “покликав тих, що їх сам хотів, і вони підійшли до Нього. І Він призначив дванадцятьох, щоб були при Ньому, та щоб їх посилати із проповіддю” (Мр. 3, 13- 14), то серед тих дванадцятьох апостолів знаходимо і Филипа. Коли Христос навчав п’ятитисячний натовп народу біля Тиверіядського озера і хотів усіх присутніх там нагодувати, то щоб при цій нагоді укріпити віру апостола Филипа, “каже до Филипа: «Де хліба нам купити, щоб оцим дати їсти?» Мовив же так, іспитуючи його, знав бо сам, що має робити” (Йо. 6, 5-6). Святий Филип відповів, що і двісті динаріїв не вистачить на хліб, а за хвилю бачить, як Христос Спаситель чудесним способом помножує п’ять хлібів і дві риби та чує, як люди “заговорили: «Це справді той пророк, що має прийти у світ»” (Йо. 6, 14).

На Тайній вечері, коли Христос став навчати учнів, що Він є дорога, і правда, і життя, і що ніхто не прийде до Отця, як тільки через Нього, тоді “Филип Йому: «Господи, покажи нам Отця, і вистачить для нас». «Скільки часу я з вами, – каже Ісус до нього, – а ти мене не знаєш, Филипе? Хто мене бачив, той бачив Отця. Як же ти говориш: Покажи нам Отця? Невже не віруєш, що я в Отці, а Отець у мені?»” (Йо. 14, 8-10). Цими словами Спаситель утвердив в апостолові Филипі та в інших апостолах віру в те, що є Він єдиносущний Отцю, “що я в Отці, й Отець у мені” (Йо. 14, 11).

Після Зішестя Святого Духа апостол Филип спочатку навчав у Витсаїді, своєму рідному місті, а з Галилеї пішов проповідувати до Еллади, Партії та Аравії. В Африці навчав в Етіопії, Опісля морем прибув до Азоту, а відтак до Єраполя, що в Сирії. Там він навернув багато поган, а одного з новонавернених на ім’я Іра поставив єпископом. Тут, як і всюди, він утверджував свою проповідь численними чудами. Перейшовши через Сирію, Азію горішню, Ливію і Мисію, він зійшовся зі святим Вартоломеєм (див. 24 (11) червня) і в супроводі своєї сестри святої Маріямни (див. 2 березня (17 лютого)) прибув до міста Єраполя в Фригії. Давній церковний історик Никифор (Калліст Ксантопул) розповідає, що в Єраполі погани почитали як божка змію, яку апостоли убили списом, а потім навернули багато поган, а серед них і жінку воєводи міста Никанора. За це їх схопили і поставили перед судом. Суд виніс вирок святих апостолів розіп’яти. Святому Филипові пробили обидві п’яти ніг, просунули через них мотузку і повісили головою вниз. Та враз землю почало трясти, перелякані погани звільнили святого Вартоломея і відпустили його на волю. А святий Филип помер мученицькою смертю і до останньої хвилини просив Господа, щоб простив засліпленим катам.

Тіло святого апостола Филипа поховали святий Вартоломей і свята Маріямна. Його мощі згодом перенесли до Риму (1204 р.), а частина їх упокоїлася в Царгороді, у церкві Пресвятої Богородиці. На честь святого апостола було зведено дві церкви. Мощі святого Филипа є у Флоренції, Парижі, Празі і Трирі. Згідно з одними джерелами, апостол Филип постраждав 54 р., а згідно з іншими – 90 р.

Опубліковано в категорії: Дорога віри | Коментарі Вимкнено до 27 листопада Церква згадує св. і всехв. ап. Филипа. Неділя 24-та по Зісланні Святого Духа.

26 листопада Церква згадує св. Йоана Золотоустого, архиєп. Царгородського

“Св. Йоан Золотоуст”Богдан Зятик, Кафедра Сакрального мистецтва Львівської національної академії мистецтвksm.lnam.ua

Во святих отця нашого Йоана Золотоустого, архиєпископа Царгородського

Тропар, глас 8: Уст твоїх благодать засяявши, як світлість вогню, вселенну просвітила,* не сріблолюбства скарби світові придбала,* висоту смиренномудрія нам показала,* але, твоїми словами навчаючи, отче Йоане Золотоустий,* моли Слово, Христа Бога, щоб спаслися душі наші.

Кондак, глас 6: З небес прийняв ти божественну благодать* і твоїми устами навчаєш усіх поклонятися в Тройці єдиному Богу,* Йоане Золотоустий, всеблаженний, преподобний, достойно хвалимо тебе,* бо ти є наставник, тому що божественне являєш.

Святий Йоан, якого завдяки силі і красі його слова світ назвав “Золотоустим” (Хризостомом), і якого називають також “устами Христа”, “устами Божими”, народився в Антіохії Сирійській близько 347р. Його батько Секунд був начальником міста, але помер передчасно і залишив Йоана сиротою. Та Господь Бог дав йому матір, якої можна бажати всім християнським дітям, на ім’я Антуса. Вдовою вона залишилася на двадцятому році життя. І тоді Антуса не думала про життя в розкошах; вона цілковито посвятила себе Богу і вихованню своєї дитини. А Бог прийняв жертву доброї матері: син її став славою святої Церкви, став учителем вселенної, став “другим святим Павлом”, став стовпом і утвердженням Церкви; і доки світити сонцю, доки текти всім рікам світу, доти славити й величати і молитвами почитати буде світ святого Йоана Золотоустого і доти в творах його знайде невичерпне джерело Божої науки.

Уже в молодому віці Йоан був правдивою скарбницею мудрости. Недарма Антіохія славилася своїми школами, та, на жаль, більшість учителів були погани, бо християнські школи Юліян Відступник закрив, а їхні учителі прийняли вінець мучеників. Коли поганин Ливаній, один з найбільших учителів філософів, в присутності великої кількости вчених прочитав гимн, який написав Йоан на честь правлячих імператорів, то сам у найбільшому піднесенні вигукнув: “Щасливий письменник, який зумів так звеличити імператорів; та щасливі й вони, що правлять в часи, коли світ дає таких письменників!” А через кілька років Ливанія на смертному ложі запитали, кого б він хотів бачити своїм наступником, і філософ сказав: “Йоана, але його вже взяли до себе християни”.

Багатий з роду, святий Йоан уже юнаком не любив розкошів і жодного блиску. “Я не люблю ніякого блиску, – пише він, – ані розкоші, якої не може схвалити ані розум, ані наука отців Церкви, ані слово Боже, яке каже: «Бо кожний, хто виноситься, буде принижений, а хто принижується, буде вивищений»” (Лк. 14, 11). Він шукав дружби з чесними юнаками і знайшов таких. Його друзями були Теодор, згодом єпископ Мопсуестійський, Максим, єпископ Селевкії Ісаврійської, а особливо Василій, єпископ Ратанський. Вже у вісімнадцять років він став адвокатом, а його слово, правдиво золоте, всіх захоплювало. Однак душа Йоана була далеко від світу, в ній кожна чеснота прагнула осягнути найбільш можливу досконалість; молитва і піст, умертвлення тіла, читання Святого Письма – це ті звичайні дороги, якими слуга Божий прямував до своєї мети. Він рад був цілковито віддатися самітницькому життю, та сльози матері утримували його від такого рішення. Вона просила сина, щоб свій намір від відклав до її смерти. Та святий Йоан і в своєму домі жив немовби в пустелі, він весь віддався розважанню і навчанню, готуючись до таїнства хрещення, яке, за тодішнім звичаєм, приймали у зрілому віці. Він цілковито віддався духовному проводові тодішнього єпископа Антіохії святого Мелетія, який і охрестив Йоана у 367р. Чин читця святий Йоан прийняв 370 р.

Коли ж святого Мелетія заслали на вигнання, то під тим тяжким ударом об’єдналися в Антіохії всі мужі, посвячені Богу, щоб ще ревніше боронити святу віру. Тоді бажання цілковито посвятити себе пустельному життю набрало у святого Йоана найбільшої сили, але він добре усвідомлював, що велить йому любов до матері, тому залишився біля неї. У той час єпископи вирішили Йоана і його друга Василія поставити єпископами, але Йоан, від страху перед таким високим урядом, утік, а Василій мусив підкоритися явній Божій волі і прийняв той великий уряд.

І ось Бог покликав матір святого Йоана до себе. Усе своє майно Йоан роздав бідним, а сам пішов у пустельні гори, поблизу Антіохії, де прожив чотири роки під проводом загартованого в монашому житті інока Сиріяна. І тут, поряд з молитвами та постами, провадячи строге життя, він написав багато зі своїх книг. Наступні два роки він проживає вже сам в одній печері, а потім, обезсилений і слабкий здоров’ям, повертається до Антіохії, де святий Мелетій, близько 381р., висвячує його на диякона. Флавіян, наступник Мелетія, у 386р. висвятив Йоана на пресвітера і доручив йому проповідувати в Антіохії, що в ті часи робили зазвичай лишень єпископи. І попливла Божа наука, попливла чистим золотом із уст святого Йоана. І не знали люди, що більше подивляти, чи глибоку силу, чи смирення тої проповіді. “Чи це правда, – говорив у своїй першій проповіді святий Йоан, – що мені передано такий тяжкий уряд, що мене, бідного юнака, вознесено на таку висоту проводу? Та, однак, це сталося і збулося, хоча й досі не йму цьому віри, і місто, таке велике й велелюдне, жадібно оглядає моє безсилля, сподіваючись почути від мене щось велике і надзвичайне. Готуючись уперше промовляти в церкві, я хотів би початок вступної бесіди, її первоплоди, посвятити Богу, який дав нам язик, бо не лишень перші плоди, але й перші слова треба посвятити Слову, бо той плід і нам більше властивий і миліший Богу. Ягоди і початки хліба родить земля, а обробляють її руки хлібороба, а священну пісню родить благочестя душі, виховує добра совість і Бог приймає її до небесної житниці… Моліться, нехай з небес зійде на мене велике підкріплення; якщо й раніше мені треба було помочі, то тепер потребую безнастанно ваших молитов, щоб міг я в цілості повернути Господу Богу дану мені запоруку, а віддати її в той день, коли всі, що отримали талан, будуть покликані і приведені, щоб дати звіт”.

Упродовж дванадцяти років проповідував святий Йоан. Антіохія налічувала тоді близько двісті тисяч мешканців, і всіх дотикала могутність його слова. А якось під час його проповіді одна жінка, пройнята силою слів святого, вголос скрикнула: “Учитель духовний Йоан! Золоті уста, глибоке твоє слово і слабкий наш ум пойняти його не може!” І з того часу весь народ став називати святого Йоана “Золотоустим”. А святий Йоан, коли почув, як усі вихваляють його проповіді, так сказав у церкві: “Ви хвалите моє слово, але похваліть його добрими ділами, бо лиш такої хочу я похвали!” Та коли треба було, його проповідь ставала громом. “Не припиняються нещастя, що гноблять святу Церкву, – говорив він, – вони тепер ще більші, ніж були раніше. Я вже не кажу про ворожбитство і чари та сотні інших речей, якими грішать християни. Я шукаю серед овець словесного стада правдивих християн – і не знаходжу їх. Чи є бо такі, які не злословлять брата свого, не приховують заздрости, не піддаються ненависті і помсті, які не грішать скупістю або нечистотою? Яке страшне зіпсуття серед молоді, яке недбальство серед стариків. Ніхто не хоче займатися вихованням дітей. Погани пильно спостерігають за нами; святість нашого життя має приводити їх до Бога і спонукати до ліпшого життя, але на ділі виходить воно інакше! Як можуть вони навернутися з блудів поганства, коли бачать у нас ті ж самі пожадання, ті ж самі пристрасті, що й у них, коли ми зовсім не поступаємося їм у славолюбстві, і з такою ж самою спрагою ганяємося за почестями й земними достоїнствами. Що може їх спонукати до прийняття християнської віри, коли вони бачать, що ти, при ліпшій вірі, провадиш таке саме земне, повне проступків життя, так само любиш багатство, прагнеш розкошів життя, а дрижиш лишень у голоді і при смерті. Як мало ми виявляємо довготерпіння у нещастях, які падають на нас, у хворобах та всіх інших невигодах земного життя? Чи не так само купаються християни в нечистоті, як і вони? Чи вони можуть повірити в ті Божественні правди, коли бачать наше грішне життя? Що їх переконає? Чуда? Але й чуда тепер трапляються рідко. Чи наверне їх святість звичаїв? Але у нашому житті її майже нема. Чи наверне їх велич нашої любови? Але наші душі опустіли, там і сліду нема тої великої чесноти. І так ми є причиною нечестивости поган, і здамо за це звіт перед Богом, за перешкоду в їх наверненні, бо тою перешкодою є наші зіпсовані і грішні звичаї. Ах, увійдімо в себе самих, прокиньмося з глибокого сну, почнімо життя небесне і борімося, як борці життя вічного!”

Особливо заохочував він усіх до якнайбільшого милосердя. Бо ж в Антіохії, за його підрахунками, було двадцять тисяч людей дуже багатих, шістдесят – середнього достатку, вісімдесят — що ледве зводять кінці з кінцями, а двадцять тисяч цілком бідних, з яких Антіохійська Церква підтримувала лиш три тисячі. Святий Йоан усе, що мав, роздавав убогим, а його слово і його приклад спонукали до наслідування багатьох інших.

І прийшов для Антіохії страшний день; народ, зворохоблений непосильним стяганням податків, заворушився, скинув на землю погруддя імператора Теодосія і волочив його по всьому місті. А вслід за цим поширилася чутка, що імператор виправляє військо, аби пустити місто з вогнем, а завдану зневагу змити кров’ю його мешканців. І серед смертельного страху, коли день і ніч змішалися для народу, святий Йоан своїми науками скріплював той народ, а старий єпископ Флавіян поїхав до імператора і вимолив у нього прощення для міста – і цісар простив. На сам Великдень Флавіян повернувся з радісною вісткою, а святий Йоан звеличив цю хвилю прекрасною наукою.

З 389р. святий Йоан почав пояснювати Святе Письмо. Він виголошував в Антіохії проповіді, в яких пояснював книгу Буття, псалми, Євангеліє від святого Матея, Євангеліє від святого Йоана, Послання до римлян, Послання до коринтян, Послання до галатів, Послання до Тимотея. Крім того, проповіді про Лазаря, про покаяння, проповіді в часі повстання в Антіохії, проповіді проти жидів і багато інших. Слава тих творів широко рознеслася по всьому світі.

У 397р. в Царгороді помер Нектарій, наступник святого Григорія Богослова, й імператор Аркадій (395-408), за порадою свого дворянина Евтропія, наказав намісникові Сходу Астерію майже силоміць привезти святого Йоана до Царгорода, де його поставлено архиєпископом після Нектарія. Сталося це 25 лютого 398 р. Цьому спротивився патріярх Олександрійський Теофіл, чоловік (як побачимо) великої злоби, бо він мав намір посадити на владичому престолі священика, свого поплічника Ісидора, однак на Теофіла ніхто не зважав, а весь народ з нечуваним піднесенням прийняв святого Йоана.

Для святого Йоана почалася тут нова доба життя. Він став навчати і приводити до Бога, сам жив ангельським життям, споживав лиш ячмінний хліб, молитва була його кормом і відпочинком. Повний любови до всіх, він дбав про чистоту святої віри і звичаїв, рішуче виступив проти частини духовенства, що вела грішне, зле і згіршуюче інших життя. Так само виступив він проти багатьох багатих удовиць міста, яких про око зачисляли до дияконис, а життя їх не відзначалося святістю. Під його проводом зібралася невеличка громада правдиво святих жінок, які цілковито віддалися життю, що провадило до досконалости. Серед них мусимо згадати святу Олімпіяду, життя якої ми описали 7 серпня (25 липня). Святий Йоан старався, щоб вірні всюди при роботі співали псалми і побожні пісні, бо, як пише при поясненні 41 псалма, “ніщо так не підносить і окрилює душу, не відриває її з такою силою від землі і не звільняє від усіх пут тіла, ніщо так не готує її до любомудрости і не підносить понад усе земне, як гармонійний стих і свята пісня, умно складена. Природа наша любується в стихах і співі, вона так споріднена з ними, що й немовлят, коли вони плачуть і марудять, ми присипляємо піснею. Часто посеред спеки подорожній осолоджує собі дорогу піснею. І хлібороби співають при своїй роботі, і моряки, коли гребуть веслами, не забувають про спів, так само й жінки-ткалі, окремо чи разом, співають. І всі так чинять, щоб піснею підсолодити свою працю, бо при її звуках душа легше знесе і труд, і журбу. Тому-то ми маємо псалми, співання яких є і милим, і корисним; а люди, співаючи їх, не гіршаться численними злими піснями. Бо світські пісні приносять багато зла і згіршення, усе те, що є в них злого, проникає в душу, ослаблює її і псує. А духовні пісні – це джерело освячення, провідники до мудрости, бо слова їх очищають серця і Святий Дух сходить в душу того, хто їх співає, а Його благодать освячує і серця їх, і вуста. Я кажу це не лиш для того, щоб вас заохотити до співання псалмів, але й щоб і ви заохочували до цього і жінок, і дітей”.

Науки Йоана Золотоустого чуда діяли, народ наповнив церкви, а раніше вони були напівпорожні, натомість цирки і театри переповнені. Чутка про його працю ширилася далеко, і поза межі Царгорода. Стараннями святого Йоана багато скитів і ґотів покинули блуди аріянської єресі, а велике число поган з Фінікії прийняло святу віру. “Він усюди поборював блуди, – говорив святий Прокл (учень Йоана Золотоустого, а згодом єпископ Царгорода), – в Ефесі подолав єресь, у Фригії – поганство, в Кесарії – згіршуюче, розпусне життя, в Сирії – жидівські божниці, в Персії посіяв слова благочестя – всюди він насаджував корінь правовірности”.

Святий Йоан Золотоустий скоротив і змінив Божественну літургію святого Василія Великого, і нині цю службу Йоана Златоустого відправляють цілий рік, окрім кількох днів, коли служиться Божественна літургія Василія Великого. Наслідок його трудів, як пише Палладій, був такий: “Духовенство влаштоване, симонія (купування духовних гідностей, як дияконство, священство або приходи) подолана, єресі поборені, бідні і слабкі забезпечені, монахи, діви і вдовиці представляли образ досконалости. Навіть і ті, які жили лишень для світу, для яких єдиною пристрастю були цирки і театри, відступили нарешті перед невтомною ревністю і проникливим словом святителя, перестали ходити в театри, а пішли до церкви. Одним словом, Царгород досконало перемінився, і все це зробив один чоловік, натхнений любов’ю, озброєний всепереможним даром красномовного слова”.

Але ненависть не спить. Потай росло також і число ворогів, а серед них покарані за зле життя священики, деякі злого життя багаті жінки і придворні, яких святий Йоан жорстко картав за їх грішне життя. Вони перетягнули на свій бік цісареву Євдоксію, бо сказали їй, що архиєпископ картає і її цілком далеке від святости життя. Вона пожалілася на святого чоловікові слабосильному і тупоумному імператорові Аркадію, а також послала скаргу до самого святого Йоана. Але святий відповів посланцям так: “Я не можу не чути голосу ображених і плачучих, я не можу не картати тих, що грішать, я – єпископ, і мені довірено пильнувати душі. Я мушу недремним оком за всім дивитися, прийняти всяке прохання, всіх учити, а тих, що не каються, упоминати, бо я знаю, яка то страшна річ не карати беззаконня. Якщо я буду мовчати на беззаконня і неправду, то заслужу на звинувачення пророка, «отак священиків ватага вбиває на шляху сихемськім» (Ос. 6, 9), а сам апостол учить: «Проповідуй слово, наполягай вчасно і невчасно, картай, погрожуй, напоумлюй із усією терпеливістю та наукою» (2 Тим. 4, 2). Я картаю не тих, що зле роблять, а саме зло, нікого не називаю, але всіх навчаю не чинити зла, не ображати ближнього. Якщо ж кого совість непокоїть, то він нехай не на мене, а на себе самого гнівається – і нехай старається виправити своє життя. Якщо цісарева не знає зла за собою, то не має чого гніватися; вона повинна радше тішитися, що я підданих її на добро веду. Я не перестану говорити правди, бо маю більше Богу вгодити, як людям”.

Це озлобило горду і лукаву Євдоксію. Вона потай змовилася з Теофілом, патріярхом Олександрійським, і добилася в Аркадія, щоб той доручив Теофілові скликати суд над святим Йоаном. У 402 р. в Халкедоні Теофіл зібрав сорок п’ять прихильних до себе єпископів, і знайшлися обвинувачі, які донесли на святого Йоана, що він не є милостивий до бідних, а сам все їсть і нікого не просить до себе, що є знаком гордости і скупости, що він відсторонив кількох єпископів та ін. У Царгороді тим часом зібралося сорок єпископів, мужів побожних і почитателів святого Йоана, і ті вирішили, що халкедонське зборище не має жодної влади, бо архиєпископа може судити лишень Вселенський собор або папа. Але імператор стояв на боці явних ворогів святого Йоана і засудив його на вигнання.

Коли вістка про це поширилася серед народу, тоді тисячі людей збіглися й оточили церкву, щоб боронити свого пастиря. Сторожу, яка прийшла за святим Йоаном, народ прогнав і дві доби не рушився з місця. Але через два дні св. Йоан сам вирішив здатися в руки сторожі, бо боявся, щоб у замішанні не дійшло до кровопролиття. А до народу він промовив так:

“Сильні є хвилі, жорстока буря! Та я не боюся втонути, бо стою на скалі. Нехай казиться море, воно каменя не зрушить. Нехай біснуються хвилі, вони не можуть пожерти корабля Христового. Скажіть, чого боятися мені? Чи, може, смерти? «Для мене бо життя — Христос, а смерть – прибуток» (Флп. 1, 21). Чи прогнання? «Господня є земля, її повнота, вселенна та її мешканці» (Пс. 24(23), 1). Чи втрати маєтку? «Ми бо не принесли на світ нічого, та й винести нічого не можемо» (1 Тим. 6, 7). Не боюся я погроз цього світу і сміюся з його благ. Не боюся убожества, не бажаю багатства, не боюся смерти і не бажаю життя, хіба лишень для вищого добра. Тому я говорю про теперішні мої обставини, тому звертаюся до вас, щоб вас заспокоїти. Ніхто не може нас розлучити. Що Бог поєднав, того чоловік не розділить. Якщо не можна розірвати подружжя, то тим більше не можна розділити Церкви. Нічого нема сильнішого від Церкви. Скільки то тиранів кидалось на неї і нічого не вдіяли. Де тепер ті вороги? Про них ніхто не говорить, вони забуті. А Церква? Вона сяє ясніше, ніж сонце. Якщо християни залишалися непереможними, коли їх було мало, то чи можна їх здолати тепер, коли вся вселенна сповнена благочестя? Не тривожтеся тим, що зараз діється, покажіть мені вашу любов в одному – в непорушній вірі. Я маю запорукою Господа і не розраховую лиш на власні сили. Я маю Його Святе Письмо. Воно мені опора, воно мені кріпость, воно мені спокійна пристань. Нехай уся земля хвилюється; у мене є Святе Письмо, я його читаю, а його слова мені є стіною і оплотом. Які слова? – «Отож я з вами по всі дні аж до кінця віку» (Мт. 28, 20). Христос зі мною, кого мені боятися? Нехай піднімаються на мене хвилі, і море, і могутність сильних, для мене все це слабше від павутини. Ви одні утримуєте мене своєю любов’ю. Я завжди молюся: «Хай буде воля Твоя, Господи!» Не так, як хоче той чи той, але так, як Ти хочеш! Ось це моя кріпость, мій камінь непорушний, моя твердиня. Якщо Богу вгодно, нехай буде так. Якщо Йому вгодно залишити мене тут, я буду вдячний Йому. І дякуватиму Йому буду, де б Він не захотів мене поставити. Тому не журіться, єднаймося в молитві: де я, там і ви, а де ви, там і я. Ми одне тіло. А тіло від голови, як і голова від тіла не розділяється. Нас розділить місце, але любови нашої навіть смерть не розлучить. Хоч і вмре моє тіло, але душа моя буде жива і буде згадувати вас, бо ви рідні мої, ви моє життя, ви моя слава – як я можу забути про вас? Я готовий тисячу разів покласти душу за вас, все перетерплю за любов мою до вас, і тому зроблю все, щоб ви залишилися в безпеці, щоб ніхто чужий не увійшов у моє стадо і щоб воно збереглося непорочним”.

Тієї ж ночі святого Йоана під вартою перевезли до Витинії. Народ, довідавшись про це, став бунтувати й, оточивши царські палати, домагався повернення архиєпископа. А вночі стався землетрус, і всі голосно кричали, що то кара Божа. Сама цісарева написала листа до святого Йоана і молила його, щоб він повернувся. Святий Йоан повернувся, але перед Царгородом затримався і не хотів вступити до міста, доки новий собор не оголосить про його невинність. Але змушений був зважити на прохання і сльози народу й урочисто був введений до владичого храму святої Софії, де, поблагословивши народ, промовив: “Благословен Бог, який забрав мене звідси, і благословен Він, що повернув мене сюди. Благословен Бог, який наслав на мене бурю, і благословен Бог, який усмирив її. Я кажу це, щоб схилити вас бути вдячними Богу. Прийшло щастя, дякуй Господеві – і щастя буде тривке; прийде журба, дякуй Богу – і журба минеться”.

Невдовзі зібрався собор із сімдесяти владик, який засудив халкедонське зборище. Однак злоба Євдоксії не минулася. Коли святий Йоан став у проповідях картати всяку сваволю і безбожні забави, за те, що в часі Богослуження натовп народу гуляв і співав перед погруддям Євдоксії, розміщеним напроти дверей церкви, то Євдоксія заприсяглася святому вічну помсту. І ось знову з допомогою Теофіла святого Йоана засудили за те, що він повернувся на владичий престол, не виправдавши себе перед халкедонським зборищем, учасники якого після повернення Йоана повтікали, боячись гніву народу. Звісно ж, Євдоксії не йшлося про право, їй розходилося в тому, щоб помститися. У Страсну суботу святий Йоан отримав наказ від імператора, щоб не виходив зі своєї палати. На це святий Йоан відповів так: “Мені Бог довірив уряд цією церквою, і я церкви не залишу, а цар може мене вивести з неї силою, бо інакше не вільно мені з церкви вступатися”. І справді, увечері до церкви увірвалося чотириста воїнів і вчинили страшну різню тих, хто готувався до святого хрещення. Купіль, в якій мали їх хрестити, забагряніла від крови, Чесні Дари потоптали ногами. Святого Йоана схопили і замкнули в його помешканні, де він перебув під вартою два місяці, а потім, 20 липня 404 р., його кораблем було доправлено до Витинії. Тієї ж ночі страшна пожежа знищила храм святої Софії і багато будинків. Вороги архиепископа оголосили, що підпал учинили прихильники святого Йоана, і багатьох безвинних переслідували, як це ми читали у житії святої Олімпіяди.

А тим часом святого Йоана заслали у Вірменію, в містечко Кукус, що лежало в найдикішій і найнездоровішій, при кінці світу розміщеній місцевості, на яку постійно нападали дикі .ісавряни, так, що ніхто не був тут певний життя. Місце це, як найгірше в усій державі, вибрала Євдоксія, і це була її остання помста, вона через три місяці померла. Дорога до Кукус – як знаємо з листів Йоана Золотоустого до Олімпіяди – це була одна довга мука, бо дорогою зустрічалися прихильники Теофіла, а в містах Анкирі Галатськім і в Кесарії Кападокійській, де владикою був негідник Фаретрій, святому Йоанові погрожували смертю. А святий Йоан був тяжко хворий, і так упродовж сімдесяти днів, у безнастанній подорожі, крім хвороби він терпів усякі негаразди, а втіхою йому було лишень те, що народ всюди збігався, плакав і просив благословення, В Кукусі прийняли його з великим захопленням, і святий Йоан замешкав в домі побожного мужа Діоскора. Сюди прибула також і його тітка, диякониса Савиніяна, яка, попри доволі старечий вік, поспішила, щоб бути поряд зі святим. А він, лиш трішки набравшись сил, став і тут навчати та творити милостиню, бо багато з його прихильників або особисто приїжджали відвідати його, або присилали йому значні суми грошей, які святий тратив на допомогу бідним. Святий Йоан знав, що багато єпископів, священиків і вірних страждають у в’язницях за те, що залишалися йому вірні. Він писав до них листи, сповнених розради і любови. Він звернув свій погляд на Персію, де лютий Сапор майже під корінь винищив християнство, і зробив для того краю стільки, що його назвали апостолом Персії. Так само посилав він проповідників до скитів, опікувався християнами Фінікії; усюди посилав свої листи, і хоч сам перебував у вигнанні, інших приводив до правди.

У Римі папа Інокентій І (402-417) знав – як і від самого святого Йоана, так і від єпископів, які стояли в обороні ісповідника, – про все, що відбувалося. Папа сам писав до імператора Аркадія, писав також Гонорій, брат Аркадія і правитель західної частини держави, щоб імператор скликав Вселенський собор, аби осудити справу проти святого Йоана. П’ять єпископів і більше священиків поїхало з тими листами до Аркадія, але щойно вони прибули в Царгород, як їх ув’язнили і відвезли до в’язниці в місцевості Атира, в Тракії, і лиш чудом вони спасли своє життя.

Святий Йоан страждав у Кукусі три роки, але під кінець 406р. мусив сховатися від набігів ісаврян в Арабиській фортеці, на горі Таврі. Яке було життя там святого Йоана, можна дізнатися з його листа, в якому він пише: “Я не маю постійного житла; мешкаю то в Кукусі, то в Арабиській фортеці, або переховуюсь серед гір і лісів, або в печерах пустелі. Все тут у руїнах й у вогні, багато міст спалено, а люди убиті, мучені страхом, ми безнастанно змінюємо наші нічліги, кожної хвилини очікуємо смерти. Фортеця, що служить мені в’язницею, також не є убезпечена від набігів варварів”.

Та ворогам святого Йоана було ще замало його страждань. Вони постаралися про те, щоб імператор наказав перевезти святого в містечко Питиунт, в Колхиді, на північному березі Чорного моря, по сусідству з сарматами. До нього приставили двох катів-урядників, один з яких в нечуваний спосіб знущався зі святого Йоана. Навіть під час бурі вони не припиняли подорожі, для нічлігів навмисно вибирали пустинні місця або занедбані села, де мучений тяжкою хворобою святий Йоан не міг навіть знайти води, щоб вгамувати спрагу. А святий дякував Богу, що дав йому страждати задля Його Імени. До містечка Еомани в Понті він добрався геть вже без сил. За містом, у церкві святого мученика Василиска (пам’ять його 4 червня (22 травня)), вони зупинилися на нічліг. Святий Йоан всю ніч пробув у молитві. І тут явився йому святий Василиск, який сказав: “Не журися, брате Йоане, вже завтра ми будемо разом”. Вранці святий Йоан попросив, щоб дозволили йому залишитися тут ще кілька годин, але сторожі погнали вмираючого далі. Вони навіть милі не пройшли, як він цілком підупав на силі, і вони мусили назад вернути до церкви святого Василиска. Тут святий Йоан став на молитву, а опісля одягнув на себе світлі ризи, віддав тим, хто був поряд усе, що мав, прийняв Найсвятіші Дари і зі словами: “Слава Богу за все!” спокійно передав свою мученицьку душу в руки небесного Отця. Сталося це 14 вересня 407 р. “На вістку про його смерть, – пише Паладій, – зі всіх сторін зібралося стільки народу, що здавалося, наче б там зібралися всі вірні Киликії, Понту, Вірменії та інших країв. Були тут вірні з Царгорода й Антіохії”. Його мощі поклали поряд з мощами святого Василиска, а через тридцять років їх урочисто перенесли до Царгорода, як ми описали це 9 лютого (27 січня), бо цього дня свята Церква вшановує пам’ять перенесення його мощей. Згідно зі старовинним описом, Йоан Золотоустий був тілом слабкий, малий і лисий.

Його листи – неоціненний скарб мудрости. Великий почитатель апостола Павла, Йоан Золотоустий силою своєї науки і палкою вірою та любов’ю був дуже подібний до святого апостола. До його найкращих творів (крім згаданих) належать: «Про священство», «Про дівицтво», багато проповідей на честь святих і мучеників. Його авторитет як Отця Церкви є незвичайний і таким буде завжди у всій Церкві. У невеличких і слабких науках, долучених до нашої книги, немає майже жодної, де б ми не посилалися на вислів святого Йоана Золотоустого.

Як сонце ясне і світле, так світлий він для святої Церкви. Лишень що прийде день, коли сонце потьмяніє і згасне, а там, у небі, перед престолом Спасителя завжди буде сяяти той, хто у вогні Божої любови запалав неначе сонце – все буде вінчатися блиском слави – святий Йоан, “учитель духовний, Золотоустий”.

Опубліковано в категорії: Дорога віри | Коментарі Вимкнено до 26 листопада Церква згадує св. Йоана Золотоустого, архиєп. Царгородського

25 листопада Церква згадує св. свщмч. Йосафата, архиєп. Полоцького. Св. Йоана Милостивого, патріарха Олександрійського.Прп. Ніла.

“Св. свщмч. Йосафат”Мирослав Півтораніс, Кафедра Сакрального мистецтва Львівської національної академії мистецтв ksm.lnam.ua

Святого священномученика Йосафата, архиєпископа Полоцького

Тропар Йосафата, глас 4: Світильник світлий явився ти, священномучениче Йосафате,* бо як пастир добрий поклав ти душу твою за вівці,* розбратолюбними ворогами убитий ти* і увійшов ти у святая святих, з безплотними перебуваючи.* Тому молимо тебе, многостраждальний:* Моли Начальника пастирів, Христа,* удостоїти нас стати по правому овець стану* і спасти душі наші.

Кондак Йосафата, глас 4: Вогненним сяяням розп’ятого Христа в юності просвічений,* ангелам ти уподобився в монашім житті* і благочесно в святительстві ти пожив:* ясно проповідував ти з’єднання* та погасив розбратолюбних роздором розпалені серця мученицькою твоєю кров’ю* і вінець від Христа прийняв ти.* Тому пом’яни нас, ми кличемо до тебе:* Радуйся, непохитний стовпе з’єднання.

Поки почнемо описувати житіє святого Йосафата, зробимо невеликий вступ. У житії святої рівноапостольної княгині Ольги-Олени і в житії святого рівноапостольного князя Володимира ми ознайомилися із зародженням християнства на Київській Русі, як Русь, за Божою поміччю, прийняла Христову віру і стала служити єдиному Богу і Його правді. Русь прийняла святу віру з найчистішого джерела, коли Христова Церква була єдина, одне стадо й один пастир.

У т. зв. розколі 1054 року Руська церква не брала участі, проте з часом була також втянута в непорозуміння Церков Сходу і Заходу. Так тривало аж до Флорентійського собору (1438 р.), на якому був митрополит Руси Ісидор, він належав до найревніших захисників святої єдности. Собор виніс таку постанову: “Рішаємо, що святий Апостольський престол, папа Римський, має начальство над цілим світом і що Римський папа є наступником святого Петра, князя апостолів і правним намісником Христа і видимим главою Церкви, і отцем й учителем усіх християн, і що йому, в особі святого Петра, була віддана через Господа нашого Ісуса Христа повна влада цілу Церкву пасти, рядити й управляти, як це виражено в постановах і рішеннях вселенських Соборів”.

Однак греки зламали присягу, складену у Флоренції, а Ісидор ледве врятувався, коли в Москві став проголошувати єдність Церков. І так Русь й надалі залишалася відлучена від вселенської Церкви, і лиш помісний Берестейський собор (1596 р.) привів до того, що було вже вирішено на Флорентійському соборі, – Русь, зокрема та її частина, яка належала до Польщі, прийняла єдність і підкорилася верховній владі Римського папи. Однак не вся Русь, бо її частина навіть і там, під правлінням Польщі, не приступила до єдности. І так наступив розкол на тих, що прийняли єдність і злучилися зі святою соборною, апостольською Церквою, їх названо уніятами (унія – означає єдність), і тих, що не прийняли – нез’єдиненими православними.

Руська Церква прийняла єдність, тобто унію. А сумна її доля стала ще сумнішою. За собою Руська Католицька Церква не мала нікого, а проти себе – всіх. Кілька владик, дрібка бідного, невченого, що ледве вміло читати духовенства, і поневолений, страждаючий у ярмі народ – ось й уся унія. А проти неї – нез’єдинені православні, що спиралися на силу вже дуже сильної тоді Московії; проти неї Польща, що хоч і називалася переднім муром християнства і стояла (словами) на сторожі Католицької Церкви, та, однак, Руську Католицьку Церкву гнобила найбільше. А часто, як після битви під Зборовом (1649 р.), зраджувала цю Церкву і віддавала її на загладу в руки нез’єдинених. І як широка та безкрая земля, так ніколи не було ніде більшого каїнового гріха, як той, якого допустилася Польща супроти Руської Католицької Церкви. А хоч Рим вічно просив, грозив, наказував, та Польща однак топтала всі права Руської Церкви, нез’єдиненим ішла на руку, бо їх боялася, а бідна, підневільна Руська Церква була гірше невільниці. Найбільше завинило горде польське духовенство і шляхта. Польські біскупи, прелати, каноніки і пробощі ніколи не вірили в те, що руський митрополит – такий самий єпископ, як і їхній. Досить сказати, що польський канонік уважав себе чимось більшим від митрополита усієї Руси і домагався більшої почести, яка належалася найвищому наставникові Руської Церкви. Митрополит нез’єдинених засів у польському Сеймі – руський католицький митрополит не мав туди доступу.

А польська шляхта? Як довго не було унії, то шляхта гнобила всіх русинів, бо ж вони були не католики, а православні. Аж ось настала унія, а шляхтичеві довелося визнавати руського священика так само, як польського ксьондза. А хлопа, того нещасного руського хлопа, за котрого не було ані суду, ані кари, і котрий гинув на панське слово під нагаями, того хлопа треба було визнати братом, сином тої самої віри і тої самої Церкви, треба було вірити, що той бідний хлоп має таку саму душу, а навіть що і для нього є призначене небо. Того для шляхти було забагато. Вона зненавиділа унію і гнобила її нещадно. Руський католицький священик ‘ішов на панщину як і хлоп, і отримував по хребті канчуками, а руська церква, хоч і була католицька, уніятська, ішла часто жидові в аренду.

А нез’єдинені зненавиділи унію і явно домагалися її знищення. Коли доходило до воєн між Україною і Польщею, то козаки голосно волали, що унія — одна з головних причин війни. І не дивно. На Україні шляхта силоміць заводила ту унію, щоб потім знущатися з неї так, як знущалася завжди і всюди. Поляки після війн бачили в тій унії їх причину; добре, бо мали на кого звалити свою вину та прорахунки; натомість забували, що ті війни викликав немилосердний гніт українського народуа цапом відбувайлом мала бути унія. І ненависть до унії росла все більше і більше. А вона, ця велика страждальниця, у найтяжчих стражданнях була вірною своєму покликанню. Вона вивела з себе таких мужів, як Велямин Рутський, якого Рим назвав “другим Атанасієм і стовпом святої Церкви”. Руська Католицька Церква страждала і робила те, що їй належало, гуртувала навколо себе вірних, приводила до пізнання правди, виконувала своє найперше завдання – поширювати царство Боже на землі. А скільки сліз, скільки крови вона пролила – то знає один Бог, і Він ті сльози числить. Такою ж страждальною наша Церква, треба визнати, залишається і до нині.

Унія була проголошена в Бересті 1596 р. за митрополита Михаїла Рогози. З дня її проголошення почалися і її страждання. Рогоза помер 1599 р. Його наступником став Іпатій Потій, муж великої святости і ревности. Того самого року у Вільні нез’єдинені православні з’єдналися з протестантами (лютеранами) до спільної боротьби проти унії. Вільно стає осередком ворожого їй табору. І саме в той час Бог кличе до оборони святої єдности мужа, який, ідучи за голосом Божої волі, став найбільшим апостолом цієї єдности, а своє апостольство запечатав власного кров’ю. Тим мужем був святий священномученик Йосафат Кунцевич.

У місті Володимирі жив зубожілий шляхтич на ім’я Гавриїл Кунцевич. Його дружина називалася Марія, вона була дочкою одного з нижчих урядників міста. У 1584 р. (різні джерела подають різні роки, зокрема: 1589, 1580, 1579) у них народився син, якого у святому хрещенні назвали Іван. Родичі старалися якнайліпше виховати дитину, а він з дитячих літ показував у собі духа надзвичайної побожности. Одного разу малий Іван разом з матір’ю пішов до церкви святої Параскеви. Тут здивував його один великий хрест, а мати сказала йому, що це є образ Богочоловіка, Ісуса Христа, який з неба зійшов на землю, щоб спокутувати за наші гріхи і спасти нас. “В ту хвилю, – розповідав згодом святий Йосафат, а це він був тим Іванком, – я відчув немовби палаюча іскра впала в серце і запалила в мені таку любов до святої Церкви і її обрядів, що впродовж тридцяти років я жодного разу не пропустив богослуження”.

З часом батьки віддали його до міської школи, де він усіх дивував своєю обдарованістю в читані і вивченні напам’ять церковних книг. Невдовзі він знав напам’ять ціле церковне правило: утреню, часи, вечірню, повечір’я і всеношну. Його батьки були бідні, маєтку синові не могли дати, тож, щоб він міг заробити собі кусень хліба на прожиття, його віддали до Вільна, до купця Якинта Поповича, на науку. Пробув там Іван кілька літ, а в буденній праці не забував про читання церковних книг, і з кожною хвилею розумів їх ліпше і ліпше.

Коли Русь у Бересті прийняла унію, тоді Іванові виповнилося близько п’ятнадцять літ. Він був свідком боротьби, яка відбувалася навколо унії. Митрополит мешкав у Вільні, він мав одну лиш бідну церкву Пресвятої Тройці, всі інші церкви, а їх у Вільні було багато, перебували в руках некатоликів. До унії признавалося кілька десятків людей, уся руська шляхта або прийняла латинський обряд, або трималася нез’єдинених. Однак Іван усією душею був прив’язаний до свого обряду, він кожну вільну хвилю перебував у Святотроїцькій церкві. Купець Попович, у котрого жив і трудився Іван, хотів його повінчати зі своєю донькою, але Бог вибрав для юнака інше покликання. В душі Івана вже дозрівало рішення зректися світу і цілковито віддатися служінню Богові задля спасіння свого і своїх ближніх.

Він вирішив вступити до монастиря. Та руського католицького монастиря не було жодного. Правда, при церкві Пресвятої Тройці був старий монастир, але там жили не монахи, а світські люди. Лиш одна його частина, найбільш занедбана, стояла порожня. До монастиря належали два хутори, та один з них загарбали “добрі” сусіди. Були монастирські мури, а монастиря не було. Та все ж Іван припав до ніг митрополита Потія і став просити про монаший постриг, бо хоче в напівзруйнованому монастирі посвятити себе чернечому життю. Зрозумів Потій Божу волю й уділив Іванові монаший постриг, а з ним, за монашим звичаєм, ім’я Йосафат. Молодий монах вибрав собі одну знищену келію і почав життя на самоті, сам один, без духовного проводу, з упованням на Божу волю і лиш на Його поміч. День і більшу частину ночі він поділив на молитву і науку. А. молився так, як колись молилися в пустелях відлюдники. Крім щоденного правила, він, годинами клячучи, повторював цю коротку і сильну молитву: “Господи, помилуй!” Святий Йосафат кожної ночі кілька разів вставав на молитву; часто серед зими поспішав на цвинтар і там, стоячи босими ногами або клячучи на снігу, молився.

У церкві Пресвятої Тройці він знайшов багато книг про давніх монахів, став читати, вчитися, просив книг у митрополита, добре вивчив правило святого Василія, пізнав, у чому полягає монаше життя. А потім дізнався, як святі захищали єдність Церкви, з часом став заглиблюватися в читання писань святих Отців і в богословські науки. До молитви і науки він став долучати піст, і часто по кілька днів нічого не їв. Монахам не можна було носити сорочки, і святий Йосафат день і ніч носив на собі волосяницю. Ліжко його було таке тверде, що й останній дід не хотів би на ньому спати, – а він уважав те ліжко дуже зручним, а часто спав і на голій землі. Плечі і рамена стискав ланцюжком з гострими дротиками, що впивалися в тіло. Робив це зазвичай у навечір’я великих свят і перед кожним причастям. Кожної ночі шмагав своє тіло нагайкою аж до крови. Одного разу його знайшли на снігу так скривавленого і змерзлого, що він не в змозі був дійти до келії.

Вістка про молодого затворника поширилася містом і до нього стали горнутися люди; тому він покинув свою келію і перебрався до каплиці святого Луки, що була при монастирі, де продовжував провадити самотнє і строге життя. У тому часі він запізнався з Велямином Рутським, чоловіком надзвичайної вчености і святости. Рутський проти власної волі, за наказом папи Климентія VIII, прийняв грецький обряд. Була то душа вибрана Богом і призначена для великих діл. Але Рутський тривалий час не знав, що йому робити: він бачив занепад східного обряду, бачив, що унію чекають тяжкі страждання, а душа його рвалася до іншого: іти в невідомі чужі краї проголошувати слово Боже дикунам. На його гарячі просьби папа дозволив йому повернутися до латинського обряду. Але Божі шляхи недослідимі. Рутський, чоловік, що отримав освіту в Празі і в Римі, такий мудрий чоловік, що в усій Польщі не знайшлося мудрішого від нього, той Рутський зустрічається з Йосафатом, бідним купчиком, і в результаті – Рутський приймає монаший постриг, вступає до зруйнованого Святотроїцького монастиря й усією душею віддається обороні святої єдности. Сталося це 1607 р. У тому ж році з-за кордону повернувся молодий Максим Смотрицький, чоловік надзвичайно вчений і ревний захисник нез’єдинених. Долі цих трьох людей в’яжуться між собою, і в’яжуться дуже сумно.

А боротьба проти унії не те що не припинялася, вона щораз більше розпалювалася. Потія оскаржували перед трибуналами, на сеймі повставали проти нього, стверджували, що він (сам один, без найменшої допомоги, бо крім Бога і Риму ніхто не дбав про унію) кривдить нез’єдинених православних, а сейм, остерігаючись війни і повстання у Україні, створює комісії для розслідування справи. Слід визнати, що король Жигмонт III був дуже прихильний до унії, і якщо б не він, то сейм давно покінчив би був з унією. Навіщо було йому журитися тою бідною Руською Католицькою Церквою, що не раз ставала кісткою незгод: руська шляхта і так майже, вся перейшла на латинський обряд, а хлопи і дерев’яні руські церкви – у них шляхті не розходилося і їх вони охоче принесли б у дар нез’єдиненим.

А у Вільні, в монастирі Пресвятої Тройці закипіло життя. Рутський пожертвував свій маєток на відновлення монастиря, до якого, за його прикладом, вступило ще кілька молодих людей, число монахів щораз збільшувалося. Всі вони, разом з Йосафатом, перебували під духовним проводом Рутського; а той був усім і ігуменом, і сповідником, і вчителем, і проповідником, бо до церкви Пресвятої Тройці стало горнутися все більше людей, бажаючи послухати захопливі проповіді Рутського.

У таборі противників зростало занепокоєння, бо число тих, що приймали унію, зростало. Противники знали, що якщо Рутський своїми проповідями так зворушує серця, то не менше всіх вражає святе життя Йосафата. Тому стали вони обіцяти Йосафатові найбільші гідності, щоб той лиш покинув унію і пристав до них, навіть падали до його ніг. Однак чули дуже коротку відповідь: “Блажен муж, що не йде на раду нечестивих”. Тепер вони зрозуміли, що нема сили, яка могла б відірвати Йосафата від святої єдности, і вся їх ненависть впала на нього.

А боротьба шаліла, розпалювалася. Було зібрано велику суму грошей на те, щоб сейм виступив проти унії; і справді, нез’єдинені довели до того, що сейм видав розпорядження, де, серед іншого, було виразно сказано, що “уніятам забороняється навертати некатоликів”. У католицькій державі, яка претендувала на роль захисниці католицизму, в Руської Католицької Церкви відібрали її апостольську владу і силу, підтяли їй крила, заборонили навертати заблуканих. “Нас осуджено без суду і захисту, – писав про це Потій, – а прецінь боронитися вільно і злочинцям. Ми терпимо за те, що хочемо згоди і спокою, а супротивники наші ликують за всі свої бунти і непокої; їм вільно в’язатися з протестантами проти католиків, нам не вільно єднатися з католиками, щоб жити у спокою. Пани і сенатори! Не просимо вас про ласку, ми не прикриваємося навіть церковними правами, яких не можете нам заперечити, ми готові понести кару, але просимо у вас суду, дослідіть правду, а потім карайте”.

У Вільні нез’єдинені православні, маючи за собою навіть сейм, хотіли силою забрати Святотроїцький монастир, але коли до розлюченого натовпу вийшов Йосафат і Рутський, то всі, дивним чином налякані, втекли. Згідно з переданням, над монастирем явився святий Василій, а з ним сорок мучеників, які й прогнали натовп. Митрополит настановив Рутського архимандритом. Нез’єдинені звинуватили Потія і Рутського перед найвищим литовським судом у тому, що вони не хочуть віддати їм монастир. А оскаржували сміливо, бо на сорок членів суду було тільки тринадцять католиків, а решта або лютерани, або нез’єдинені православні. Суд засудив Потія на усунення з митрополії, а Рутського – з архимандрії; щастя, що король той присуд відмінив, бо минули ті часи, коли світські суди скидали єпископів з престолів. Справа унії у Вільні поліпшилася, бо за митрополитом визнано майже всі церкви, окрім церкви Святого Духа, яка належала нез’єдиненому православному братству. Але заплатив за це. Потій власною кров’ю; на нього накинувся найманий убивця з мечем у руці, і коли Потій заслонив свою голову рукою, то нападник відтяв йому три пальці.

Йосафат уже кілька місяців як був священиком. Завдяки надзвичайній пам’яті і з допомогою Рутського він якнайглибше став вивчати богословські науки і студіювати послання Отців Церкви. А коли він почав виголошувати проповіді, то виявилося, що цей самоук – скарбниця мудрости. До нього горнулися люди зі всіх сторін. Число навернених було таке велике, що супротивники стали називати його “душехватом”, і кричали, що він чарівник. А він проповідував слово Боже, де і коли тільки міг. Одного разу під час подорожі, чекаючи на пором, зібрав усіх, що були там, і висповідав. Не було хворого, убогого, сироти, яким би святий Йосафат не допоміг. Траплялося, що він заходив у доми найзатятіших нез’єдинених і навертав їх. Сам збирав милостиню і роздавав бідним. Люди сотнями збиралися до нього до сповіді. І при цьому він не припиняв провадити давнє покутнє життя, сам був слугою цілого монастиря і всіх дивував своєю святістю і смиренням. А як молився Богу, того не знаємо, відомі лиш ось такі приклади. Одного разу два монахи побачили, що з келії Йосафата пробивається якесь дивне світло. Вони прислухались і почули тільки свист нагайки. Але коли світло яскравішало, то покликали інших монахів, бо боялися, чи то часом не вогонь. Відчинили келію і побачили Йосафата, усього захопленого молитвою. “Господь дав нам його як взірець і приклад усіх чеснот монашого життя. Горе нам, що, бачачи це, мине наслідували його”; “В монастирі і в місті він мав славу святого”, – так писали про святого Йосафата його брати монахи.

А на поле боротьби між унією і нез’єдиненими православними виступає нова сила – Максим Смотрицький, чоловік молодий, здібний, може, не найліпший богослов, однак майстер пера. Нез’єдинені православні мали тоді не багато йому подібних. Смотрицький повернувся на Русь більше протестантом, ніж православним; католицьку віру, а тим більше унію він не ненавидів, але й не потягав за нею. Він прагнув якнайшвидше здобути славу, тож, прийнятий мінськими нез’єдиненими, віддається їх намірам, бо сподівається, що тут якнайшвидше осягне щастя. З Мінська він їде до Вільна і тут сильно б’є по унії своєю книжкою “Треное, або плач Східної Церкви”. Чого варта ця книжка, можна дізнатися з його власних слів, сказаних пізніше: “Підставою її була ненависть, обнесена була муром брехні і покрита дахом наклепу; я повинен був радше плакати над собою і над своїми прихильниками, як над Церквою Католицькою”. Але серед нез’єдинених вона принесла йому чималу славу. Так-то щораз ближче сходяться Йосафат і Смотрицький, і хоч вони ніколи не зійшлися, однак доля їх дивно пов’язана.

Влітку 1613 р. помер Іпатій Потій, муж превеликої і неоціненої для Руської Церкви заслуги. Осиротілу митрополію обійняв Велямин Рутський (28 червня 1614 р.). Святий Йосафат був тоді настоятелем монастиря в Жировиці, де навчалися молоді монахи, яких у Вільні вже не було де помістити. Митрополит Рутський іменував святого Йосафата архимандритом нововідродженого василіяиського чину, хоч той як тільки міг відмовлявся від такої гідности. І знову слуга Божий повертається до Вільна і вступає в стіни Святотроїцького монастиря. Та тепер цей монастир не є вже занедбаний і напівзруйнований.

У його стінах, де він колись піддавав випробуванням своє тіло і просив ласки для осиротілої унії, нині вітали його шістдесят монахів, вітали сотні вірних, юрба вбогих, які назвали його отцем. І знову почалося те саме життя, сповнене покори і покути. Хоч святий і був наділений такою високою гідністю, однак й надалі запишався слугою братів, сам будив їх і сам завідував усім, дзвонив і відчиняв церкву. І знову стали лунати ці пречудні науки і проповіді. Сотні бідаків збігалися до нього, не раз останній гріш, останній кусень хліба ішов для них. Тоді він сам ішов збирати милостиню, і, зрозуміло, не повертався з порожніми руками. Одного разу, коли дзвін скликав монахів до обіду, кухарі не мали що дати їсти, тоді Йосафат повів усіх до церкви. Враз зчинився гамір перед дверми, це приїхало п’ять возів, повних хліба, м’яса, вина та всього іншого. Подібне ставалося кілька разів. Одна вдова кинулася до ніг святого Йосафата і стала просити про поміч. Святий Йосафат не мав нічого, але велів вдові прийти пізніше. Сам він пішов до церкви і щиро молився про поміч, а коли виходив з церкви, то побачив, як до нього наближається красивий юнак і дає йому в папір загорнуті п’ятдесят талярів золотом. Вдова була утішена. Йосафат снився людям, які могли прийти йому на поміч, тоді, коли потребував допомоги, і завжди її отримував.

Чутка про нього, як про “душехвата”, поширювалася все далі і далі. Нез’єдинені розкидали малюнки, що зображали святого Йосафата як чорта з рогами і з гаком в руках до ловлення душ. Аж до Києва дійшла вістка про нього, аж до Печерської Лаври, монахи якої навіть не думали, що страшний той душехват стане перед ними. Митрополит Рутський поїхав до Києва, щоб тут обійняти свою митрополичу церкву святої Софії. Бо тоді нез’єдинені православні ще не мали свого митрополита, а київським митрополитом був Рутський. Його супроводжував святий Йосафат, і щойно вони приїхали до Києва, як святий Йосафат вирушив до Лаври, хоч його перестерігали, що легко може нажити смерти від монахів, які ненавиділи унію, а тим самим і Йосафата.

Коли Йосафат наблизився до Лаври, то з монастиря вийшов, у супроводі мисливців і псів, один з архимандритів. Був це князь-монах Курцевич, він саме йшов на полювання. Дізнавшись від Йосафата, що говорить з “душехватом”, роз’ярився дуже страшно і став кричати, що велить Йосафата вбити. Йосафат відповів зі звичайною лагідністю і кількома словами втихомирив гнів Курцевича. Святий завірив, що не має жодних лихих намірів проти Лаври, і прецінь сам прийшов помолитися біля гробів святих. А бачачи, що Курцевичу стало соромно за різкий вибух гніву, робить йому лагідний закид, що не знає, чи правило святого Василія дозволяє монахам: ходити на полювання. І за це зауваження Курцевич уже не гнівається.

Коли настоятель дізнався, що святий Йосафат є в монастирі, скликав усіх монахів до трапезної (кімната, де монахи спільно споживають їжу) і сказав: “Душехват є тут! Ходіть і побачите його! Зійшлося понад двісті монахів; Йосафат став серед ними, та не встиг привітати їх по-християнськи, як піднявся страшний крик: “Пощо прийшов ти до нас? Гадаєш, що ошукаєш нас так, як інших?” (Видно з того, що боялися гарячого слова Йосафата або також, як і інші, вірили в його чари.) Йосафат хотів відповісти, але йому навіть слова не дали вставити слова. “Оце Дніпро пливе, киньмо того зрадника, того руйнівника православ’я!” Йосафат попросив настоятеля, щоб той вгамував монахів, а коли стало тихо, Йосафат відізвався словами повними любови, що прийшов запізнатися з ними як з братами, що хоче віддати честь мощам святих. Тішить його те, що по стількох віках бачить у лаврі таку численну братію. Сказав їм, що готовий лишитися серед них, якби знайшовся чоловік, який показав би йому дорогу правди. І гамір втих; монахи оточили його, пригощали його їжею, але він не прийняв, бо ж не настала ще відповідна пора, & просив про церковні книги, Житія святих і слов’янську Біблію. Йосафат починає у тій Лаврі, в місці, звідки пізніше вийшло стільки ворожого проти унії, голосити слово Боже. І з тих самих книг, з яких монахи ті молилися щодня, він доводив, що правда за унією. Всі остовпіли, мовчки і зачудовано слухаючи слів “душехвата”.

Не скоро монахи вийшли з того подиву. Потім, уже з найбільшою прихильністю, оточили Йосафата. “Оце правдивий душехват, який усіх пориває своєю солодкою бесідою”, – говорили вони. Коли він покидав монастир, його супроводжувала братія, подивляючи мудрість святого.

Після повернення з Києва Рутський поїхав до Риму, а святий Йосафат далі провадив свою апостольську працю. І Бог благословив; уже не сотні, а тисячі горнулися до святої єдности, Василіянський чин розростався, поставали нові монастирі, а при них школи. Душею всього були Рутський і Йосафат.

У 1617 р. Рутський передав святому Йосафатові королівське іменування на єпископа-помічника Полоцького. Йосафат зі сльозами припав до ніг митрополита і просив звільнити його від такого великого тягаря. Бо його серце рвалося до тихої келії у Святотроїцькому монастирі, до життя у молитві і покуті. Але годі було противитися Божій волі. 12 листопада Рутський настановив святого Йосафата єпископом, а коли новий владика виїжджав з Вільна, то і шляхтичі, і бідняки у сльозах прощалися зі своїм учителем і отцем – великим достойником Церкви.

А тим часом Смотрицький дійшов до переконання, що правда на боці унії. Він познайомився з Рутським; довгі години вони проводили в розмовах про святу Церкву. Та віденське братство дізналося, що зі Смотрицьким діло непевне, тож поставило його перед вибором, або вступити до монастиря під строгий нагляд ігуменів, або йти з братства. Смотрицький не мав сміливости розірвати з нез’диненими і викликати на себе її гнів, тож проти волі вступає до монастиря Святого Духа, прийнявши ім’я Мелетій.

Святого Йосафата у Полоцьку прийняли дуже врочисто, та все-таки він і тут мав чимало ворогів. Як водилося, почав працю єпископ з молитви і проголошення Слова Божого. Милосердя не було чеснотою його попередників, тож коли Йосафат став збирати біля себе бідняків і гостити їх за своїм столом, то до нього стало горнутися багато народу. Через кілька місяців після приїзду до Полоцька старий архиєпископ помер на руках Йосафата і тоді він став самостійним владикою. Та сумно виглядало те його владицтво. Частина духовенства впала в тяжкі блуди, багато були двоєженцями і всім бракувало елементарної освіти. Божественної літургії не відправляли навіть у неділі і свята. Йосафат знав, що без духовенства він нічого не зможе вдіяти. Тож почав двічі на рік об’їжджати своє владицтво, збирав духовенство у себе, навчав і спонукав до доброго. Сам написав коротке поучення, де зібрав усе, що з богослов’я найконечніше потрібно було знати. Настановив деканів як наставників духовенства. І та його праця стала приносити плоди. Народ відчув ліпшу опіку з боку духовенства, ніж будь-де інде.

Крім того, він повертав усі церковні добра у власність Церкви, навіть цілі монастирі йому доводилося виривати з рук світських людей. Катедральний храм святої Софії, який вже валився, святий Йосафат відреставрував і наново прикрасив. При цьому він ніколи не забував про свій пастирський обов’язок. Проповідував, сповідав цілими днями, а простий люд все більше і більше горнувся до нього. У святості свого життя Йосафат піднісся на найвищий рівень. Тепер він щодня ранив своє тіло і проливав кров. Не раз бачили його, як, захоплений молитвою, він яснів усім лицем, не раз бувало, що безсило падав на сніг від постів і умертвлень. А при цьому випромінював лагідність, якою навертав нез’єдиненйх православних. Ось що казали після його смерти самі нез’єдинені: “Ми прийняли Йосафата як свого пастиря, все в ньому дивувало нас: його святість, ревність, батьківські науки, дбання про наш обряд, його вірність установам святих Отців. Ми почитали його як батька, бо визнавали його любов до нас”.

І праця та мусила дати добрий плід. “Добрий пастир, – пише Рутський, – застав все зайняте нез’єдиненими. При Божій допомозі прихилив до себе всі серця, так, що лиш де-не-де залишався слід нез’єдиненого православ’я”. Й усі інші міста Полоцької єпархії величали його так само, окрім лиш Могилева, який, підбурений братством, довго не хотів визнавати владики. А прецінь наближалися тяжкі часи! Цей великий пастир, за прикладом свого Спасителя, мав пролити кров свою за правду і нею довершити діло святої єдности. І побачимо, як проти нього повернуться всі, які називали його отцем, а ті, кому він учинив добро, проллють його кров…

Лиш трохи спокійніше зітхнула Руська Церква, аж ось нова буря, нове пекло зірвалося проти неї, і то з нечуваною силою. Нез’єдинені церковні братства перетягли на свій бік Петра Конашевича Сагайдачного і козацтво. З Москви приїхав до Києва патріярх Єрусалиму Теофан і призначив для кожної єпархії нез’єдиненого владику. Бо в тих єпархіях, владики яких прийняли унію в Бересті, не було нез’єдинених православних єпископів, аж поставлено їх було тепер. Митрополитом Київським (був ним Рутський) Теофан призначив Йова Борецького, а супроти святого Йосафата владикою Полоцька поставив Смотрицького. Під кінець Теофан викляв усіх католицьких владик, які були на Русі. Він роздмухав ненависть до єдности у великий вогонь і поїхав собі, а боротьба проти унії закипіла з пекельною силою. Справа дійшла аж до сейму у Варшаві; і знову король своїм авторитетом взяв унію під захист. Залагодження колотнечі, яку роздмухували нез’єдинені, відклали до засідання сейму. Владика Йосафат навмисне їздив у цій справі до Варшави, але скоро повернувся, бо отримав вістку, що Смотрицький почав підбурювати Полоцьк і всю єпархію проти святого Йосафата. І справді, Смотрицький з Вільна розсилав листи, в яких виступав проти святого Йосафата. І робив це сміливо. Козаки голосно домагалися, серед іншого, і знищення унії, погрожували, що підуть на союз із турками, нез’єдйнені всюди брали гору. І вся їхня злоба повернулася проти святого Йосафата. Вони знали, що як довго живе душехват, то всі їх зусилля даремні. Тож різними способами підбурили народ у Полоцьку і Вітебську (це місто також належало до єпархії святого Йосафата) і прилюдно погрожували йому смертю.

“Знаю, що хочуть мене убити, – говорив святий, – та знаю також, що і святі Отці віддавали душу за віру”.

Хвилина мучеництва була вже близько. У Вітебську посланці Смотрицького зробили свою справу. Усе місто було налаштоване проти святителя Йосафата. Про це владика знав, і вже довший час говорив тільки про свою смерть. Одного дня він сказав, що їде до Вітебська. Всі заклинали його, щоб не їхав, бо там вірна смерть.

“Не лякаюся смерти, дай Боже, щоб я став гідний мучеництва. Діти мої, Бога біймося одного, Він нас не полишить і буде з нами!” Перед самим від’їздом зайшов до церкви і сказав своїм слугам і священикам: “Знаю, чого їду, знаю, що смерть чекає мене, але радісно йду їй назустріч. Не бійтеся, бо якщо нещастя й трапиться у Вітебську, то тільки зі мною”. Ще раз оглянув він побіч престолу приготовлений для себе гріб і попросив, щоб гріб цей закінчили робити якнайшвидше.

І поїхав до Вітебська. Тут почав з відвідування деяких завзятих людей і в кількох родинах завів спокій. Але агітатори робили своє. Минуло два тижні його побуту у Вітебську, як появилися нові листи Смотрицького проти Йосафата. З Вільна надійшов наказ убити святителя. Про все це добре знав Йосафат, але не припиняв навчати і сповідувати. У день святого Димитрія на проповіді він сказав усім, що його чекає смерть. Бунтівники навіть день призначили -12 листопада. Вони розробили план. Був серед них священик із нез’єдинених на ім’я Ілля, чоловік найгіршого життя. Йому наказали, щоб він перестрів владику, коли той повертатиметься з церкви, і став обзивати його й безчестити перед народом. Бунтівники сподівалися, що прислуга владики схопить цього священика і замкне; тоді вони вдарять у всі дзвони, нападуть на палату, ніби з метою звільнення Іллі, і під час цього владику уб’ють. Самі призвідці бунту, серед них два радники міста Вітебська, мали у цей день сховатися, щоб відповідальність на них не впала.

Ілля 12 листопада став зневажати владику перед його слугами. Увечері про це сказали Йосафатові і той велів, щоб наступного дня притримали Іллю і доставили до нього. Тоді ж прийшов до нього один міський радник і сказав, що діється в місті. Він благав Йосафата, щоб той покинув місто. Але святий владика і чути про це не хотів. “Життя моє в руках Бога; радо прийму все, що лиш пошле на мене”. ^

Зневолений проханнями, Йосафат написав листа до вітебського воєводи і представив йому, що діється, але той не надав жодної допомоги. Увечері він востаннє сів зі своїми товаришами’ дияконом Доротеєм, Кантакузеном і старим слугою Ушацьким, до вечері. Тепер він уже з певністю говорив про свою смерть, а коли розжалоблений Доротей став просити його, щоб не говорив про такі страшні для них речі, святий Йосафат відповів: “І що ж є злого в тому, що хочу померти задля^Христа і за віру католицьку?” Усю ніч він молився і востаннє тяжко мучив своє тіло. І ніч ця його була остання. Кажуть, що неземна ясність огорнула святого, а в той час над палатою громадилися чорні хмари, серед яких червонів хрест, якого видно було на три милі.

Вранці владика Йосафат пішов на утреню, а тимчасом слуги притримали Іллю, який знову зневажав словами владику. Його замкнули в палаті на кухні. Бунтівники цього лише й чекали. дарили по церквах у дзвони, кількамісячний натовп кинувся до палати владики. Народ хотів вибити двері, але тут появився Йосафат, що повертався з утрені додому. Простір між церквою і палатою геть-чисто був забитий народом, довкола лунав крик: “Мордуй душехвата!” Йосафат спокійно іде далі, хоч над його головою підносяться сокири. Той спокій бентежить натовп, усі розступаються перед ним і Йосафат заходить до палати і велить випустити Іллю. Але диявол знову зрушив натовп. Усі кинулися до дверей, які слуги замкнули. Прислуга хотіла оборонятися, стріляючи для постраху лише порохом; ворохобники хочуть запалити палату, але бояться, щоб не згоріло все місто. Двері падають під натиском, і натовп кидається до кімнат владики. Доротей, Кантакузен і Ушацький заступили собою двері. Першим залитий кров ю упав Кантакузен, Доротей отримав вісімнадцять ран. Враз відчинилися двері і в них став Йосафат: “Бог з вами, мої діти, чого ж мучите слуг моїх? Що злого учинили вони вам або яку приписуєте^ їм вину? Якщо маєте що до мене – ось я перед вами. Залишіть у спокої моїх слуг, не вбивайте їх!” На ці слова владики натовп задкує до дверей. Ніхто не сміє піднести на нього руку. Та тут влітають двоє чоловіків з криком: “Мордуй латинника душехвата!” Один б є його кииком по голові, другий – сокирою в чоло. Кидають його на землю і завдають стільки ран, що голова святого – суцільне криваве місиво. Жодного зойку вбивці не почули з його вуст; гадаючи, що владика вже не живе, вони кидаються на його слуг. Та тут святий Йосафат підносить очі до неба, а з грудей його виривається заклик: “О Боже мій!” Ще більше роз лючений натовп тягне його на подвір’я і тут роблять ще один-два постріли в голову святого. ” Усі кинулися знущатися з мертвого вже тіла. Тоді пес, якого Йосафат любив і не раз годував, – ця німа звірина – заступив собою тіла святого і став кусати злочинців. Вони забили пса, порубали його на шматки і поклали на тіло святого. Тим часом решта грабували палати. Доротеи, Кантакузен, Ушацький – усі вони лежали без ознак життя. За кілька годин палати було розграбовано, всі документи знищені. З пивниць витягнули вино і всякі припаси, приготовані на зиму, і почався бенкет. А над тілом святого продовжували знущатися. Жінки і діти тягали за волосся і бороду, плювали в лице, покалічене не до впізнання. Одні сідали на тіло, другі підносили вгору і кричали: “Владико! Чому не навчаєш нас, ось народ рад тебе почути?” Але тут почалися і кари. Жінка, котра смикала святого за бороду, враз осліпла і сліпою залишилася. Над палатою від хвилі смерти святого стала чорна хмара, і лиш на тіло мученика спливала згори ясність. Злочинці не звертали на це уваги, а стали обдирати тіло з одежі. На тілі знайшли волосяницю і в убивців зродився сумнів, чи не вбили вони часом когось іншого замість Йосафата. “Владика мав би носити тонку сорочку”, – говорили між собою. Але коли упевнилися, що це справді Йосафат, радості їх не було меж. Вони прив’язали мотузку до ніг святого і так тягнули його по вулицях. В одному місці голова вдарилася об камінь і залишила кривавий слід, якого нічим не можна було стерти. Так заволікли тіло над високий берег Двіни і, наповнивши волосяницю камінням, прив’язали до тіла і кинули в ріку. Але тіло виплило на берег. Тоді кілька розбійників проплило з ним близько милі від міста, на місце дуже глибоке, зване “свята криниця”. Тут до ніг святого прив’язали великий камінь і кинули у воду. В ту хвилю всі побачили ясний стовп, що сходив з неба, а в ньому мужа, який спускався до води. Ворохобники стали утікати, а тіло виплило на поверхню і поплило за ними. З великим трудом вони знову вкинули тіло на глибочінь.

А решта продовжували грабувати палату. Виривали двері, вікна, навіть підлогу. Доротей лежав ще в сінях, грабіжники викинули його тіло на цвинтар. Там його підібрали жиди і виходжували його доти, доки він не одужав. Самі ж бунтівники дивувалися, що Доротей, як Кантакузен та Ушацький, не загинув. Але прецінь мали сповнитися слова святого владики: “Не бійтеся, бо якщо нещастя й трапиться, то тільки зі мною”.

Лиш увечері замкові урядники, котрі знали, що діється, появилися на місці вбивства. Переписали завдану шкоду, потім подалися до катедри. Тут знайшли скриню, повну сосудів. Остерігаючись, щоб не розграбували і це, веліли перенести її до замку. Коли несли її біля того місця, де голова святого мученика залишила кривавий слід, то скриня сама відчинилася, а ілитон, чаша, дискос і звізда випали і розмістилися так, як до Божественної літургії. Край чаші змочився у крові. Сталося все це 12 листопада 1623 р.

Кара Божа зависла над злобним містом, що вбило свого пастиря. Лиш на п’ятий день тіло разом з волосяницею виплило на поверхню води. Його підняли з води, накрили килимом і перенесли до церкви святого Михаїла. Сонце заясніло і розійшлася мряка. Коли несли тіло попри дім, де лежав Кантакузен, той підвівся, щоб глянути на мощі свого владики. Доротей наказав перенести його до церкви і тут сповнив свій обов’язок – прибрав тіло святого мученика у церковні ризи.

А коли тіло святого поклали в церкві, то ніхто не міг відірвати очей від його лиця, котре зазвичай темне, ясніло надзвичайним блиском. Рани були зрошені свіжою червоною кров’ю, очі примружені, начеб уві сні. П’ятнадцять днів йшов народ до тіла святого владики.

У день смерти св. Йосафата весь Полоцьк бачив в боці Вітебська ясний стовп. Вістка про смерть св. владики викликала в місті жаль і переполох, навіть схизматики заливалися сльозами, оплакуючи свого пастиря. Місто зажадало видачі тіла.

Через дві неділі після смерти святого Йосафата, Генадій, сповідник святого, виїхав до Вітебська з начальником міста й усіма радниками. Тіло святого Йосафата лежало вже п’ятнадцять днів і було цілком свіже, гнучке – начеб живе. Коли мали винести домовину, радники Полоцька хотіли взяти її на рамена, але вітебчани з плачем і голосінням самі винесли домовину аж на берег ріки, де чекав уже готовий човен, що мав перевезти тіло святителя. Зчинився великий плач, кожен хотів торкнутися домовини. Жиди казали, що це чудо, що тіло хоронилося так довго. За домовиною ішли навіть протестанти зі своїм пастором, який також хотів нести домовину праведника.

Увесь Полоцьк, все духовенство, вийшло назустріч. Тіло поклали в церкві, відновленій Йосафатом. Волосяницю повну ще каміння, поклали коло одного з церковних стовпів. Радник міста Петро Данковський зовсім недавно був осліп. З глибокою вірою він протер волосяницею свої очі і прозрів. Десять днів тіло було виставлене у відчиненій домовині, а народ все йшов і йшов до нього. Тимчасом мав на похорон приїхати митрополит Рутський, але зайшли важні перешкоди. Домовину поклали в гробі, вимурованому старанням святого Йосафата.

Вістка про смерть святого владики поширилася по всьому краю. Один зі слуг мученика приніс її до Рути, де власне перебував митрополит. Тяжкий біль огорнув серце Рутського, коли він дізнався про смерть свого багатолітнього товариша. Це завдяки йому він пішов за голосом покликання і став апостолом унії. Та сильною була віра митрополита; він не плакав, а тішився, бо знав, що справа унії має тепер найревнішого заступника перед Богом. Рутський невідкладно написав листа до папи Урбана VIII (1623-1644), в якому повідомив його про мученицьку смерть Йосафата, про перші краплі крови, пролиті за святу єдність, і просив, щоб папа жертвував їх Всевишньому.

Страшне, звіряче вбивство розворушило цілу державу; його злякалися навіть провідники нез’єдинених православних. Король призначив слідчу комісію і в перших днях січня 1624 р. стали у Вітебську: по одному боці Рутський і слуги святого мученика, по другому – начальник міста і радники Вітебська. Ніщо не промовляло за міщанами, навпаки, вони визнали, що святий Йосафат був їх правним владикою, що був святим, дбав про добро своїх вірних, що не нічого міняв у богослуженні, що пильно дбав про старі звичаї. Вину складали на представників братства. Ніхто не міг закинути святому, щоб кого силоміць притягав до унії, бо він сам явно і сміливо писав ці слова: “До унії щоб насильно кого доводив – не покажеться того. Прав моїх церковних боронити – це обов’язок, що випливає з самої моєї присяги. І то, однак, обережно й уважно роблю”.

Але послухаймо, що говорять його вороги: Іван Ходика, головний поплічник Смотрицького, от що він каже під присягою: “Бережи Боже, щоб міг я сказати що проти святого Йосафата, про строгі його дії проти нас, православних, або про які заподіяні нам кривди, або щоб дав нам яку причину до ненависти проти себе”.

2 лютого було оголошено вирок: місто Вітебськ визнано винним і як таке воно втратило всі свої права і привілеї. Ратуша мала бути зруйнована, всі дзвони розбиті (окрім дзвонів владичої церкви). А вісімнадцять головних винуватців засуджено на кару смерти. Вирок був невідкладно виконано. І ще одне, всі засуджені перед смертю навернулися, і в жалю за вчинений злочин прийняли смерть.

Однак не було покарано першого і головного винуватця – Смотрицького. Однак хоч не було і гадки про те, щоб чоловіка такого високого становища засудив навіть королівській суд, та осудила його власна совість. Смотрицький поїхав на схід, до Царгорода. “Цього разу, – сказав Рутський, – втеча врятувала винуватця; але куди б він не пішов, всюди його буде переслідувати осуд Божий. Убивця буде скитатися й утікати, аж поки не стане каятися і оплакувати свій злочин!”

І справді, він плакав і каявся, а Бог був милосердним до нещасного, який так довгО опирався Його ласці. Смотрицький повернувся на Русь і прийняв єдність. Він визнав свій страшний гріх, покаявся і, провадячи покаянне життя, з постами, слізьми і молитвою, помер у Дермані в грудні 1633 р. Помер як вірний син і як архиєпископ (хоч без єпархії) святої апостольської вселенської Церкви.

А унія і далі страждала, і Рутський боронив її всіма силами. Просив і молив, щоб русинів силоміць не перетягали на латинський обряд, бо, як писав до Риму, “якщо так далі піде, то в унії лишуся я і мій дяк, а більше ніхто!” Дійшло до того, що сам король сказав, що унія триватиме доти, доки не вмре Рутський. Але так не сталося, попри біди і переслідування вона, Руська Церква, живе і приносить плоди.

Бог прославив мощі священномученика Йосафата багатьма чудами. Створена папою комісія для дослідження тих чуд, 24 березня 1628 р. виявила, що тіло святого ціле, гнучке, цілком свіже, воно видавало прекрасний запах, а з ран на голові текла свіжа кров. Через дев’ять років після смерти тіло було так само ціле. 16 травня 1642 р. папа Урбан УІІІ зачислив Йосафата до лику блаженних і призначив день 12 листопада як день поминання його пам’яти. Замойський Собор (1721) переніс службу святому на 16 вересня. А 29 липня 1867 папа Пій IX (1846-1878) урочисто зачислив блаженного Йосафата до лику святих.

Ми навмисне подали життя святого священномученика Йосафата ширше, бо лиш тут трапилася нам нагода дати бодай неясний образок страждань Руської Церкви. Ці страждання не припиняються і тепер; вікова боротьба проти неї не втихла і донині. Як колись за життя святого Йосафата малювали з рогами і називали душехватом, так і нині часто можна прочитати, що він силоміць забирав церкви, що змушував людей до прийняття єдности, що мучив нез’єдинених і т. д. Не дивно, що повторюють такі речі ті, які є явними ворогами Католицької Церкви, а особливо унії. Та дивно, що це повторюють люди, які є синами Католицької Церкви. Вони повинні знати, що історія, цей безсторонній суддя, показала, що життя святого Йосафата – найкраща сторінка в подіях унії, – це життя чесного, правого і святого мужа. А якщо обов’язком кожного з нас є боронити честь найостаннішої, найупослідженішої людини, яку скривдили, то чи не є нашим обов’язком голосно славити того, хто на нашому небі засяяв ясним сонцем? І таким сонцем був для нас святий священномученик Йосафат.

У той самих день

Во святих отця нашого Йоана Милостивого, патріярха Олександрійського

Тропар Йоана, глас 8: Терпіннями твоїми отримав ти винагороду, отче преподобний, що в молитвах неустанно терпів, бідних полюбив і їм допомагав. Молися Христу Богові, Йоане милостивий блаженний, щоб спаслися душі наші.

Кондак Йоана, глас 2: Багатство твоє роздав ти убогим,* і небесне багатство нині прийняв, Йоане премудрий.* Тому всі вшановуємо тебе, звершуючи пам’ять твою, Милостивий.

Святий Йоан, якого через велику любов його до бідних було названо “Милостивий”, народився на острові Кипр, в місті Аматунті, де його батько Єпифаній був управителем того краю. У молодім віці, за волею батька, Йоан одружився з дівицею славного роду. Та через кілька років, коли його жінка і діточки померли, він цілковито посвятив себе служінню Господу Богу. Тоді ж він почав роздавати своє майно бідним. Бо ще юнаком Йоан побачив у сні жіночу постать, яскраву, як сонце, з вінцем із оливної галузки на голові. Коли він запитав, хто вона, то у відповідь почув: “Я – Милосердя, первородна донька найвищого Царя. Якщо будеш мене любити, то я приведу тебе перед обличчя Царя. Це я вчинила так, що Він став Чоловіком, аби спасти людський рід”.

З тієї хвилини милосердя стало головною чеснотою Йоана, а з часом, коли він овдовів, святий продав усе своє майно, а гроші роздавав убогим. Добра чутка про нього поширилася по всіх околицях, а коли у 608 р. опустів патріярший престол в Олександрії, тоді Йоан, хоч як він відмовлявся, під натиском усього духовенства, народу і імператора Фоки (602-610) обійняв вільний престол.

Насамперед патріярх Йоан велів скласти списки всіх його “панів і добродіїв”. А коли його запитали, що б це мало означати, бо ж його гідність була така велика, що жодна світська людина панувати над ним не могла, то святий Йоан пояснив, що його “пани і добродії” — убогі, бо вони допомагають нам осягнути найбільше добро – небо. Переписали тоді в місті сім тисяч п’ятсот таких, що потребували постійної допомоги. І патріярх велів їм, у міру потреби, допомагати. Знав він, що купці обдурюють бідних людей на вазі, і тому виклопотав царський наказ, що під карою втрати майна й ув’язнення заборонено кривдити покупців. Також із церковного майна, яке було в розпорядженні патріярха, він підвищив платню суддям, щоб вони не лакомилися на гроші і не брали хабарі. А щоб кожен міг мати до нього доступ, то патріярх Йоан двічі на тиждень, у середу і п’ятницю, сідав при церковних дверях і тоді кожен, бідний чи опущений, сміливо йшов до нього і просив, що йому було треба. А коли знайшлися такі, що вважали таку поведінку обурливою – на їх думку, це було пониження патріяршої гідности, – то святий Йоан лагідно пригадав їм, що Ісус Христос кожної хвилі слухає і найбіднішого, і найвинуватішого, а чоловік, хоча він і патріярх, понад Бога підноситися не може.

Один купець втратив у морі весь маєток, бо під час бурі мусив викинути за борт закуплений товар, щоб спасти себе і корабель. З плачем припав він до ніг святого Йоана, і той дав йому п’ять фунтів золота. Закупив купець товарів за ті гроші і за те, що йому залишилося зі своїх, пішов у море і знову втратив усе, і знову припав до стіп святого Йоана, а патріярх сказав купцеві, що Господь Бог покарав його, бо майно своє він набув у несовісний спосіб. Утішивши купця, патріярх дав йому ще десять фунтів золота, та купець і втретє втратив не тільки товар, але й корабель, ледве врятувавши від погибелі життя своє і тих, що були на кораблі. Він уже не смів іти до патріярха, але той сам велів привести купця до себе, і навчив його, що Бог діткнув його своєю карою, бо й корабель він набув у грішний спосіб. І наказав святий патріярх дати купцеві один церковний корабель, завантажений 20000 мірами пшениці. Купець щасливо добрався до Британії, де був дуже великий попит на хліб, продав увесь товар і отримав великий прибуток, та тепер набутий він був чесно.

Великі були доходи Олександрійської Церкви. Та, однак, їх не вистачало, хоч на себе патріярх нічого не витрачав, бо одежу носив дуже бідну, а страву споживав таку, яку зазвичай їли святі – хліб і ярину. Та його милосердя було прикладом для інших, і щедрі жертви багатих міщан підтримували доброго пастиря. Один з вельмож довідався, що святий Йоан не має навіть гідного покривала на ліжко, і купив дуже дороге покривало та послав патріярхові. А той велів наступного дня продати дорогий дар, а гроші роздати бідним. Вельможа довідався про це, відкупив покривало і вдруге послав святому Йоанові, так само сталося і втретє, і вчетверте, при цьому патріярх сказав: “Побачимо, кому першому набридне, чи нам продавати, чи йому купувати!”

Поряд з милосердям незвичайне було смирення святого мужа. Одного разу він не зміг у якійсь справі виконати волю намісника Олександрії Микити, і той, невдоволений, відійшов. А ввечері святий Йоан послав до намісника просити його про прощення і пригадав йому слова Святого Письма: “Хай сонце не заходить над вашим гнівом” (Еф. 4, 26).

Іншого разу він мусив покарати одного клирика. А коли довідався, що той гнівається на нього, то в часі Божественної літургії святий Йоан відійшов від престолу, припав до ніг того клирика і просив, щоб відклав гнів свій. Клирик, вражений таким смиренням, і собі припав до стіп святого мужа й зі сльозами на очах став просити прощення, і виправився так, що невдовзі став гідний сану священика. Так святий патріярх на ділі сповнив слова Святого Письма: “Коли, отже, приносиш на жертовник дар твій і там згадаєш, що твій брат має щось на тебе, зостав там перед жертовником твій дар; піди, помирись перше з твоїм братом і тоді прийдеш і принесеш дар твій” (Мт. 5, 23-24).

Два вельможі посварилися між собою і та сварка переросла в ненависть, а один з них не хотів навіть чути про примирення. Тоді святий Йоан запросив його вранці одного дня до себе і в його присутності став відправляти в каплиці Божественну літургію. А коли читали “Отче наш”, то при словах “і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим” святий Йоан звернувся до вельможі і сказав йому, щоб добре подумав, що говорить тут, у присутності Христа Спасителя, утаєного на престолі, бо якщо ми не простимо ближнім, то і нам не простить Бог. Лагідні слова зворушили серце вельможі, і він зі сльозами на очах пішов і примирився зі своїм супротивником.

Доброта святого Йоана була безмежна. Він не питав, хто просить, якого роду, християнин чи варвар, – допомагав кожному, а потайки підтримував тих, які, перебуваючи в нужді, соромилися просити допомоги. Коли перси зайняли Сирію і Єрусалим, тоді тисячі людей утікали до Антіохії, а святий Йоан годував їх, давав гроші, велів дбати про те, щоб сироти, вдови та інші жінки отримували допомогу в першу чергу, бо ж їм було важче турбуватися про себе. Звертали його увагу, що серед прохачів є й багато одягнені люди, але святий Йоан сказав їм, що не слід дивитися на лице прохача. Бо часом велика потреба і справді ховається під достойною одежею. Не один помер з голоду, бо соромився просити помочі. А дуже часто гріш, який даємо крикливому дідові, іде на найгірше. Та не нам судити; ми даємо Христу, і Він нам від­платить. Коли в Олександрії внаслідок напливу такої маси народу настала пошесть, то патріярх Йоан весь час перебував серед вмираючих, утішав їх, сповідав і закривав їхні очі на вічний сон.

Невдовзі на Олександрію та її околиці впало друге нещастя. Земля там родить лишень тоді, коли ріка Ніл розливається і намулює землю. Того року Ніл не виходив з берегів і внаслідок цього настав голод. Святий Йоан роздав усе, що лишень мав, і навіть заліз у борги на тисячу фунтів золота. Тоді один клирик, що хотів конче бути висвячений на диякона, однак мав церковні перешкоди (він, овдовівши, одружився вдруге), написав до патріярха Йоана; що охоче пожертвує зі свого маєтку гроші, аби лиш його висвятили на диякона. Але святий Йоан відкинув таку грішну поміч, бо не терпів симонії, і сказав, що Христос, який п’ятьма хлібами і двома рибинами нагодував тисячі, не полишить бідних. І того самого дня причалили до берега два кораблі, повні збіжжя, наче б у знак того, що Господь не полишає тих, які уповають на Нього.

Святий патріярх ніколи не забував про смерть. Щойно він обійняв престол, як зразу ж велів мурувати для себе гробівець, однак щоб роботи велися дуже поволі. А кожної неділі і кожного свята диякон у церкві мав йому у весь голос пригадувати, що треба закінчити гробівець, бо ніхто не знає ані дня, ані години.

Святий Йоан дуже ревно ставився до навчання вірних. Коли в Антіохії завівся звичай, що під час Божественної літургії багато виходили з церкви, щоб освіжитися, тоді і патріярх одного дня вийшов перед церкву і сів, бо, як сказав, “місце пастиря є там, де його вівці”. Так лагідним словом і власним прикладом він навертав грішних і приводив до досконалости праведних.

Перси, що захопили Єрусалим, готувалися до облоги Олександрії. Тому намісник Микита і патріярх Йоан вирушили до Царгорода просити допомоги для міста. В дорозі святий Йоан мав видіння, з якого дізнався, що година його смерти вже близько. Він велів плисти до острова Кипр, і там, у своєму рідному місті Аматунті, помер свято 617 року. Єпископ Леонтій, який описав життя святого Йоана Милостивого, свідчить: “Святий Йоан чинив як вірний слуга й управитель, він усе роздав бідним, він зводив монастирі і шпиталі, а за це Господь возвеличив його за життя і після смерти та наділив його мощі силою, що зцілювала хворих і творила багато чуд”.

Мощі святого Йоана Милостивого були перенесені до Царгорода, а згодом в Угорщину, до міста Буди, а далі до Пресбургу (сучасна Братислава).

У той самий день

Преподобного отця нашого Ніла, Єгипетського посника

Тропар преподобного, глас 8: Потоками сліз твоїх Ти неродючу пустиню управив* і з глибини зітханнями Ти в трудах приніс стократні плоди,* і був Ти світильником вселенної, сіяючи чудесами, Ніле, отче наш.* Моли Христа Бога, щоб спаслися душі наші.

Кондак преподобного, глас 8: Бур’яни тілесних пристрастей* вирвав ти молитовними чуваннями, Ніле всеблаженний.* Маючи сміливість перед Богом,* від усяких бід нас визволи, бо кличемо до тебе:* радуйся, отче всесвітній.

Про преподобного Ніла і його сина Теодула ми вже згадували 27 (14) січня, бо ж це він описав мученицьку смерть святих отців, убитих сарацинами в Синайській пустелі. Родом з Царгорода, він став начальником того міста, одружився і мав сина Теодула. Та Бог покликав його до іншого життя; святий Ніл не міг дивитися на страшне, гріховне життя, яке тоді ширилося в Царгороді. Душа його рвалася до життя самітницького, і ось він та його дружина вирішили посвятити себе цілковито Богу; вона вступила до жіночого монастиря, а Ніл з сином Теодулом пішов до Синайських гір, викопав собі печеру і прожив у ній близько 50 літ. Життя його було таке святе, що чутка про великого посника і Божого угодника поширилася далеко, і багато людей, навіть великі вельможі, спішили до нього просити про молитву і благословення.

Коли імператор Аркадій відправив святого Йоана Золотоустого у вигнання, тоді святий Ніл сміливо написав до цісаря: “Ти вигнав Йоана, владику Царгорода, велике світило вселенної, і вигнав ти його безвинно, послухавши нерозважно деяких єпископів, думки яких цілком не відповідали їх званню. Визнай, що ти вчинив зле, коли накинувся на вчителя, Який проголошував у святій Церкві таку чисту науку”. А коли невдовзі Аркадій, стривожений нещастями, які впали на Царгород, писав до преподобного Ніла, тоді святий відповів цісареві так: “Як можеш ти хотіти, щоб Царгород не потерпав від землетрусу і вогню небесного, коли проступки його переливаються через вінця, коли неправда утвердилася в ньому так, що блаженний єпископ Йоан, стовп Церкви, світильник правди, труба Христова, став вигнанцем? Як можеш мене просити, щоб я молився за місто, яке сам Бог карає, коли душа моя горить вогнем скорботи і серце моє опечалене тими пороками, які опанували Царгород?”

Серед пустельного життя напали на монахів тої обителі сарацини і багатьох повбивали, а сина преподобного Ніла полонили. Однак Господь Бог врятував життя юнака, якого варвари призначили були на жертву своєму ідолові, денниці. Теодула викупив єпископ Єлюзи, де і знайшов його преподобний Ніл. Тут вони, батько і син, прийняли таїнство священства і повернулися до своєї печери. Святий Ніл залишив після себе багато послань і близько тисячі листів. Його короткі науки є надзвичайні, наприклад, про молитву, проти гніву, проти гордости, про боротьбу зі спокусами та ін.

Преподобний Ніл помер близько 450р. Його мощі перенесено до Царгорода, а згодом на гору Атон.

Опубліковано в категорії: Дорога віри | Коментарі Вимкнено до 25 листопада Церква згадує св. свщмч. Йосафата, архиєп. Полоцького. Св. Йоана Милостивого, патріарха Олександрійського.Прп. Ніла.

24 листопада Церква згадує свв. мчч. Мини, Віктора й Вікентія. Св. мч. Стефаніди. Прп. й ісп. Теодора Студита.

Святого мученика Мини

Тропар мучеників, глас 4: Господи слави і всіх Сотворителю,* ти явив у світі страстотерпців і мучеників,* прикрашених добрими ділами,* що приймають непереможну перемогу.

Кондак Мини, глас 4: Взявши з дочасного війська,* показав тебе, страстотерпче Мино,* нетлінним небесним спільником Христос Бог наш,* Який є нетлінним вінцем для мучеників.

Святий мученик Мина жив у часи гонителів Диоклетіяна і Максиміяна. Родом він був з Єгипту і служив у війську під проводом тисячника Фирмиліяна в місті Котуан, у Фригії. А що був він ревним християнином, то мусив покинути свою службу, бо його заставляли переслідувати християн. Святий пішов у гористу пустелю, де в постах і молитвах служив Богу.

У місті Котуані погани дуже урочисто почали святкувати якийсь свій поганський празник, що тривав кілька днів. Святий слуга Божий знав, що у поганських розпусних забавах не буде гріха, яким би погани не зневажили Господа Бога, тому він пішов до міста, став посеред поганського натовпу і почав закликати до покаяння та проповідувати віру в Христа Спасителя. Староста Пиррос наказав кинути Мину до в’язниці, а наступного дня поставив перед судом. Святий Мина голосно визнав свою віру в Христа Спасителя і радо віддався в руки катів. Вони жорстоко сікли його тіло воловими жилами, потім шматували гострими гаками, волочили по гострих каміннях і роздирали його рани, били олов’яними кулями, а під кінець стяли мечем і тіло його кинули у вогонь. Святий Мина прийняв мученицьку смерть близько 304 року.

Мощі святого, а радше їх останки, вірні зібрали і перенесли до Єгипту, де їх чесно поховали. Пізніше їх перенесли до Олександрії, де на честь святого мученика зведено було прекрасний храм. Сюди приходили вірні зі всіх сторін, бо Бог прославив мощі святого численними чудами.

__________

У той самий день

“Св. Віктор”Роман Василик, Кафедра Сакрального мистецтва Львівської національної академії мистецтв ksm.lnam.ua

Страждання святих мучеників Віктора і Стефаниди

Святий Віктор був родом з Киликії. Вірний слуга і Божий воїн він був також вірним воїном земного імператора Антоніна і служив під началом воєводи Єгипту Севастіяна. Коли ж воєвода довідався, що Віктор є християнином, то погрозами намагався змусити його, щоб приніс жертву ідолам. Та відважний воїн був не з лякливих, він витерпів найтяжчі муки, під час яких вголос прославляв Христа Спасителя. Кати ламали йому пальці рук, палили його свічками, кинули у вогонь, але Господь Бог силою своєю укріпив святого мученика і дав йому стійкість перенести всі катування і в чудесний спосіб зберіг йому життя, навіть тоді, коли мучитель велів дати Вікторові найсильнішої отрути. Коли ж поганський жрець, що приправляв ту отруту, побачив, як видимі чуда оберігають святого мученика, тоді він повірив у Христа Спасителя і спалив усі свої поганські книги. Але Севастіян, хоч у серці мав би бути переконаний, що Христова віра є правдива, та вголос все-таки казав, що Віктор чарами утримується при житті. І він наказав святого мученика кинути в гарячу олію, а потім здирати з його тіла шкіру.

Під час тих страшних мук одна християнка на ім’я Стефанида (Стефанисса; одне і друге слово означає “увінчана вінцем”) почала вголос прославляти Христа Спасителя. Її схопили і поставили перед судом. На суді вона сказала, що є дружиною воїна, має 15 літ і 8 місяців, та заміжня вже півтора року. Севастіян змилосердився над її молодістю та красою і став лагідно вмовляти святу діву, щоб вона зреклася Христової віри. Однак він лиш пізнав те, що віра Христова однаково сильна і стійка як у загартованого воїна, так і в молоденької жінки. Тоді мучитель наказав прив’язати Стефаниду до верхівок двох молодих фінікових дерев, яких нагнули аж до землі, і коли верхівки тих дерев відпустили, то вони роздерли святу мученицю надвоє. А потім сокирою зарубали і святого Віктора. Згідно з грецькими джерелами, святі Віктор і Стефанида постраждали в Дамаску 11 листопада 158 р. Інше передання стверджує, що мученицьку смерть вони прийняли в Тиваїді, поблизу Ликополя. Натомість латинські джерела подають, що постраждали святі мученики в Італії. Це лиш свідчить про те, що їх культ поширився у багатьох краях. А сьогодні вони моляться до Бога, щоб весь світ дав свідчення Христової віри, за яку вони принесли в жертву своє життя.

__________

У той самий день

Святого мученика Вікентія, диякона

Святий Вікентій був родом з Іспанії, з міста, що тоді називалося Августополь, а тепер – Сарагоса. Батько його, Евтицій, був одним з найзнаменитіших міщан. Він довірив виховання свого сина єпископові Валерію, а той прищепив у молодому серці Вікентія Божі чесноти, а з часом, молодого ще літами, висвятив на диякона.

Та прийшли часи страшного переслідування християн за правління Максиміяна і Диоклетіяна, які дали наказ мучити насамперед духовенство і палити церковні книги. Тоді намісник краю Датіян велів ув’язнити єпископа Валерія та диякона Вікентія і привести їх до міста Валентії, де їх спочатку, закованих у кайдани, кинули до в’язниці і морили голодом. Минув якийсь час, і Датіян велів поставити їх перед собою. Єпископ Валерій був дуже слабкий, тому замість нього став промовляти Вікентій, голосно величаючи Христа Спасителя. Розлючений, Датіян наказав замкнути Валерія у в’язниці (пізніше, здається, його відпустили на волю або відправили у заслання), а Вікентія передав на найстрашніші, найнечуваніші муки. І, як каже святий Августин, що возвеличив святого Вікентія в п’ятьох похвальних проповідях: “Виділи всі суддю, що казився зі злости, немилосердного ката, та мученика Вікентія, непереможного, що силою Христовою переніс найтяжчі муки”. Його поклали на мучилищі так, що. всі члени тіла повиходили з суглобів, а хребет його шматували залізними гаками. Та обличчя святого мученика серед тих мук світилося радістю, а Датіян велів бити катів, бо думав, що вони надто легко мучать слугу Божого. Усе тіло святого мученика було одною суцільною раною. Мучитель став намовляти страждальця, щоб сказав, де заховано церковні книги, а за це він відпустить його на свободу і дасть йому високий уряд, та святий Вікентій замість відповіді просив катів, щоб ще сильніше його мучили, бо хоче якнайбільше страждати задля Христа.

Датіян наказав прив’язати святого до залізної решітки, подібної до борони, під решіткою запалити вогонь, а на груди мученика покласти розпечені бляхи і посипали рани сіллю. Та святий Вікентій і посеред цих мук вголос молився до Бога. Тоді святого кинули до темної в’язниці, діл якої викладено було гострими черепицями, які ще більше роздирали його рани. В скорому часі Датіян вдруге зробив спробу добротою підлеститися до святого мученика, він велів покласти його на розкішне ложе і перев’язати йому рани. Однак святий Вікентій став голосно нарікати, що його забрали до в’язниці, черепиці якої були м’якші від цих подушок, і з ревною молитвою на вустах передав свою душу в руки Христа Спасителя.

Мучитель наказав тіло святого кинути на корм диким звірам; та коли німе сотворіння пошанувало мощі мученика, тоді Датіян наказав мощі святого Вікентія зав’язати у шкіряний мішок, причепити до них жорно і кинути в море. Однак тіло святого, за допустом Божим, виплило і християни його чесно поховали. Пізніше над гробом святого мученика звели величаву церкву. Святий Вікентій постраждав 303 р. “Злість і жорстокість Датіяна мали свій кінець, – каже святий Августин, – і кінець мали муки святого Вікентія; та натомість мука Датіяна триває і нині, як і слава святого Вікентія”.

Мощі великого Божого подвижника св. Вікентія пізніше було перенесено до Риму.

У той самий день

Преподобного отця нашого й ісповідника Теодора Студита

Тропар преподобного, глас 8: Православія наставнику, благочестя учителю і чистоти вселенної світильнику,* монахів богонатхненна прикрасо, Теодоре премудрий,* ученням твоїм ти все просвітив, сопілко духовна.* Моли Христа Бога, щоб спаслися душі наші.

Кондак преподобного, глас 2: Рівноангельське й подвижницьке життя твоє,* завершив подвигом страждання,* і оселився ти разом з ангелами, богоблаженний Теодоре.* З ними не переставай молитися до Христа Бога за всіх нас.

Преподобний Теодор, син побожних і багатих батьків Фотина і Теоктисти, народився в Царгороді близько 760 р., в часи правління безбожного єретика іконоборця Копронима. Батьки святого подбали про його високу освіту, однак душа юнака змалку прагнула жити побожно, і він, молодий віком, засяяв багатьма чеснотами. Пізніше батьки Теодора вступили до монастиря: Фотин – до чоловічого, а Теоктиста – до жіночого. Вихованням Теодора, а також його братів Йосифа і Євтимія, зайнявся їхній дядько, брат матері, Платон, ігумен монастиря на Символах. Після смерти Костянтина Копронима і нетривалого правління Лева Хазара державою, від імени неповнолітнього сина Костянтина VI стала управляти його мати Ірина, яка багато причинилася до скликання Сьомого Вселенського собору (787р.). По завершенні цього Собору преподобний Платон у селі, поблизу Саккудіону, недалеко від Царгорода, заснував монастир, в якому преподобний Теодор і його брати прийняли монаший постриг. Невдовзі святий Теодор засяяв такими великими чеснотами, що подивляв усіх, хто спостерігав його досконале життя, усе в молитвах, постах, умертвленнях тіла і добрих ділах. Святий Тарасій, патріярх Царгорода, висвятив його на священика, а святий Платон у 794р. змусив його прийняти ігуменство над монастирем.

Строгий до себе і повний любови до братів, він дбав про те, щоб монаше правило свято дотримувалося. Після Святого Письма, він з найбільшою охотою читав писання святого Василія Великого, отця і засновника монашого життя. Та прийшов час тривалого переслідування, яке насамперед зачепило монастир Саккудіон, а опісля впало і на всю Церкву. Костянтин VI, обійнявши престол, не дозволив Ірині, своїй матері, займатися ділами держави. Свою законну жінку Марію він заслав у монастир, а натомість одружився з Теодотією, своячкою преподобних Платона і Теодора. Цей шлюб був незаконний, тому патріярх Тарасій викляв священика Йосифа, який за гроші допустився святотатства, повінчавши імператора, хоч добре знав, що це вінчання неважне. Однак упімнення святого Тарасія не допомагали, цісар пригрозив, що відновить єресь іконоборства, і патріярх мусив замовкнути, аби не стягнути на Церкву ще більшого нещастя. Але не замовк преподобний Теодор. Він розіслав до всіх монастирях послання, щоб монахи на богослуженнях не споминали імператора явногрішника. Тоді Костянтин золотом хотів підкупити преподобного Теодора, та коли йому це не вдалося, він наказав святого і всіх монахів його обителі жорстоко бичувати, а потім заслав їх до Солуня. Уже з вигнання преподобний Теодор повідомив про все папу Лева III (795-816). Цілий рік він прожив у вигнанні, аж до смерти Костянтина VI, якого з престолу скинула його матір Ірина (йому викололи очі і він помер). Ірина повернула святого Теодора до Царгорода, де його врочисто прийняв патріярх Тарасій і все місто, а звідти він повернувся до свого монастиря в Саккудіоні. Та невдовзі, коли агаряни стали чинити набіги на ті околиці, преподобний Теодор, разом з братами свого монастиря і стареньким преподобним Платоном, перебрався до Царгорода, до Студійського монастиря. Монастир той близько 463 р. заклав багатий римлянин Йоан Студій і передав його монахам, які називалися “неусипаючими”, бо, міняючись, безнастанно, день і ніч, служили церковне правило в монастирській церкві святого Йоана Предтечі. В часи лукавого Костянтина Копронима єретики прогнали монахів студійського монастиря. За цариці Ірини спасалося якихось дванадцять монахів того монастиря. Коли ж преподобний Теодор обійняв тут ігуменство, то число монахів уже невдовзі значно збільшилося. Святий Теодор написав для них правило, яке було набагато важче від правила, яким керувалися інші монахи. У монастирі, окрім молитви, всі мусили працювати своїми руками, монахи дуже рідко, лиш у конечній потребі, виходили за межі монастиря, а навіть найменше занедбування правила каралося відповідною покутою. Цей устав, який назвали студійським, перейняло багато інших монастирів. Та недовго тривав спокій. На престолі сів безчесний Никифор і змусив патріярха Никифора, щоб той повернув назад до клиру священика Йосифа, виклятого за те, що вінчав Костянтина VI з Теодотією. Патріярх Никифор мусив підкоритися царській сваволі, але преподобний Теодор і всі монахи виступили проти царського насильства. За це Никифор велів кинути святого Теодора, його брата святого Йосифа (згодом єпископа Солунського) і святого Платона до в’язниці на островах коло Візантії. Не довгим, однак, було правління Никифора, сповнилося провіщення преподобного Теодора, імператора було вбито на війні з болгарами, а святі в’язні могли повернутися до Царгорода. Та через два роки, коли слава про студійський монастир поширилася про всіх усюдах, настали часи найлютішого переслідування за правління лукавого єретика Лева Вірменина, який відновив іконоборство. Коли патріярх Никифор з усім духовенством хотів привести до розуму імператора, а той пінився в затятій злості, тоді преподобний Теодор сміливо сказав йому, щоб дрижав перед гнівом Божим, бо царю належить уряд державою, але у справи святої Церкви йому не вільно втручатися. У відповідь імператор вислав на вигнання патріярха Никифора і багатьох інших владик, тоді преподобний Теодор безстрашно захищав почитання ікон, а посланцям царя, які схиляли його до єресі, сказав, що радше дасть язик собі відрізати, ніж перестане захищати Христову віру. У Квітну неділю він, разом з іншими монахами і численними вірними, вийшов хресним ходом з церкви, несучи ікони і співаючи пісень: “Пречистому Твоєму образу покланаємося, Благий”. Розлючений імператор заслав святого Теодора до Мисії і наказав кинути його до страшної в’язниці Месопа, поблизу Аполонії, в найнездоровішій, болотистій місцині. У 815р. преподобного Теодора перевезли до Анатолії, у в’язницю у Вонита, де він страждав разом зі своїм учнем Миколаєм. Кілька разів імператор посилав сюди свого посіпаку, вельможу Анастасія, щоб той власноруч завдавав святому Теодорові і Миколаєві по сто ударів, а якось, коли преподобний навернув одного клирика-єретика, то Анастасій так побив обох святих ісповідників, що тіло їх відпадало від костей. Напівживих мучитель покинув їх посеред двору на сильному морозі. Миколай, прийшовши до тями, знайшов ще в собі сили, аби повернути до життя святого Теодора, він обмив рани своєму вчителеві, причому мусив ножем відрізати клапті тіла слуги Божого.

Упродовж трьох місяців життя святого Теодора було під великою загрозою, а коли з часом він набрався сил, тоді його та Миколая перевезли до Смирни, де Анастасій дав їм ще по сто бичів. Преподобний Теодор сам зняв свою одежу з плеча і сказав мучителеві, що прагне лиш одного, аби все тіло його відпало від костей, бо тоді душа полетіла б до Господа і Творця свого. У 820р., в навечір’я Різдва Христового, Лев Вірменин загинув у церкві, коли співав тропар. Його вбили збунтовані воїни. На престолі сів Михаїл II, який, хоч і був єретиком, однак не переслідував вірних. І настала радість у Церкві Христовій, з в’язниць вийшло багато ісповідників, а серед них і преподобний Теодор.

“Треба радіти, – писав він, – бо ось загинув новоявлений великий змій, що спустошив велику частину вселенної і кипів богохульством: загинув той, що був посудиною гніву, повнотою безчестя, гонителем Христа, ворогом Богородиці, супротивником усіх святих. Хай возвеселяться небеса і хай радується земля. Нехай з гір скрапує солодкість, а з горбів – правда. Упав ворог, повержено нашого мучителя, замкнулися уста, що говорили несправедливо, загинув жорстокосердий фараон. Саме такою смертю судилося загинути відступникові віри; син пітьми мав знайти смерть вночі; той, що оголював Божі престоли, мав побачити оголені мечі, причому у Божій церкві; той, що руйнував Божі престоли, не міг при престолі отримати пощади, треба, щоб було відтято йому руку, яка піднеслась проти Бога, аби пролилася кров того, хто пролив стільки невинної крови”.

Преподобний Теодор повернувся до Царгорода. Однак він не міг дивитися на те, що в церквах було заборонено ставити ікони, бо хоч імператор заборонив виступати проти їх почитання, та водночас не можна було ставати і в їх обороні. Хоч як святий Теодор намагався навернути царя до пізнання правди, однак йому це не вдалося. Тому він покинув Царгород і перебрався до Акрит, поблизу Никодимії, де мешкав з кількома учнями при церкві святого Трифона. Бог об’явив йому день і годину смерти. Він попрощався зі своїми учнями, поблагословив їх і просив заспівати біля його ложа псалми на відхід душі, а при словах “Блаженні непорочні в дорозі, що ходять законом Господнім” – сам промовив: “…повік не забуду наказів Твоїх” – і віддав свою чисту душу в руки небесного Отця. Помер преподобний Теодор 826р. у віці близько шістдесят шість років.

Церква завдячує святому Теодорові, окрім правила для студійських монастирів, появу численних наукових послань, у яких слуга Божий розвінчував блуди єретиків-іконоборців, багатьох пісень, стихир і великопосних трипіснців, пояснення Літургії Передосвячених Дарів тощо. А його листи сповнені сили і краси. Ось, наприклад: “Прийдіть, браття, і ще до кінця свого гляньмо на порох нашого тіла і зрозуміймо неміч єства нашого. Проникнімо [думкою] в могилу. І де тая слава? Де краса? Де язик велемовний? Де брови, де очі? Все порох, все тінь.

Спасителю наш, пощади нас!” “Чому обдурює себе чоловік і возносить себе похвалами? Чому не пам’ятає чоловік, що він є порох?” Ось лиш маленький фрагмент з листа святого.

Мощі преподобного Теодора через вісімнадцять років після його смерти святий Методій патріярх переніс до Царгорода і разом з мощами його брата преподобного Йосифа поховав у церкві студійського монастиря, поряд з преподобним Платоном. Господь Бог прославив мощі слуги свого численними чудами.

Студійське правило прийняли багато монастирів Сходу. Коли святі Антоній і Теодосій у Печерській лаврі на берегах Дніпра у Києві збирали навколо себе перші зав’язі руського монашества, тоді з Греції прибув монах Михаїл, котрий приніс записане студійське правило. І це правило святий Теодосій запровадив у Печерській лаврі. А через віки у нас, на Галичині, це правило відновив митрополит Андрей Шептицький, заклавши перший студійський монастир у Скнилові, під Львовом.

Нині обходимо також пам’ять преподобного Йосифа, брата Теодора Студита. Святий Йосиф після довгих років страждань, про які ми частково вже згадали, став єпископом Солуня. Він написав багато канонів, які у церковних книгах підписано “Кир Йосифа”, щоб відрізнити їх від канонів святого Йосифа Піснеписця, підписаних “Творіння Йосифа”. Помер близько 845 р.

Опубліковано в категорії: Дорога віри | Коментарі Вимкнено до 24 листопада Церква згадує свв. мчч. Мини, Віктора й Вікентія. Св. мч. Стефаніди. Прп. й ісп. Теодора Студита.

23 листопада Церква згадує свв. апп. Ераста, Олімпа, Родіона і тих, що з ними.

Святих апостолів Ераста, Олімпія, Родіона, Сосипатра, Терція і Кварта

Тропар, глас 3: Апостоли святі, моліть милостивого Бога,* щоб відпущення прогрішень подав душам нашим.

Кондак, глас 2: Божественним світлом просвітивши розум,* хитромудрі вигадки зруйнували.* І народи всі уловивши, привели їх до Владики, апостоли славні,* навчаючи славити Тройцю Божественну.

“Вітає вас Ераст, скарбник міський, і брат Кварт” (Рим. 16, 23). З цих слів апостола Павла зрозуміло, що святий Ераст був скарбником міста Коринта. Згодом він став проповідувати слово Боже, а святий Павло “послав у Македонію двох із своїх помічників, Тимотея й Ераста” (Ді. 19, 22). Коли апостол Павло був вдруге ув’язнений в Римі, тоді “Ераст зоставсь у Коринті” (2 Тим. 4, 20). Згідно з латинськими джерелами, апостол Павло поставив його єпископом у Филиппах, де святий Ераст помер мученицькою смертю. За грецькими джерелами, був він економом і дияконом єрусалимської церкви, а опісля єпископом Панеади в Палестині.

Святого Кварта Святе Письмо згадує лиш один раз, цей фрагмент ми вже навели вище. Згідно з переданням, він був єпископом Бейруту, в Фінікії, де багатьох навернув до Христової віри, пережив переслідування з боку жидів і поган та помер природною смертю.

Святий Олімпій був учнем святого Павла, апостол згадує його у своєму Посланні до римлян (див. Рим. 16, 15). Святий Терцій також був учнем святого Павла, це він під диктовку верховного апостола писав Послання до римлян: “Вітаю вас у Господі я, Терцій, що написав цього листа” (Рим. 16, 22). Згодом він став наступником на єпископському престолі святого Сосипатра, житіє якого ми подали 11 травня (28 квітня). Про святого Родіона згадки у Святому Письмі немає. Згідно з переданням, святі Олімпій, Терцій і Родіон постраждали в Римі того самого дня, коли свій подвиг мученицькою смертю закінчив апостол Павло.

Усі вони проповідували слово Боже, не злякалися трудів і переслідувань та власного кров’ю і святим життям запечатали свою науку. Нині вони моляться за нас у небі і просять Господа, щоб Його ласка зворушила гріховний камінь, який нас гнітить, щоб і ми відродилися для правди та стали жити для Бога і для спасіння душ наших.

У той самий день

Преподобного отця нашого Теостирикта, що в Символах

Про життя преподобного Теостирикта знаємо дуже мало. Був він монахом і письменником, йому приписують канон Пресвятій Богородиці: “Многими опанований напастями…” В часи іконоборської єресі багато терпів за почитання ікон і, ймовірно, був замучений єретиками на смерть. Помер 826 р.

Опубліковано в категорії: Дорога віри | Коментарі Вимкнено до 23 листопада Церква згадує свв. апп. Ераста, Олімпа, Родіона і тих, що з ними.

22 листопада Церква згадує свв. мчч. Онисифора й Порфирія. Прп. Матрони. Прп. Теоктисти, що з Лезви.

Святих мучеників Онисифора і Порфирія

Тропар мучеників, глас 4: Мученики Твої, Господи,* у стражданнях своїх прийняли вінець нетлінний від Тебе, Бога нашого,* мавши бо кріпость Твою, вони мучителів подолали,* сокрушили і демонів зухвальства безсильні.* Їх молитвами спаси душі наші.

Кондак мучеників, глас 2: Мучеників двійця сильно постраждавши,* ворожу гординю на землю поклали,* просвітившись благодаттю несотвореної Тройці,* славний Онисифоре й Порфиріє, моліться неустанно за всіх нас.

Святі мученики Онисифор і Порфирій постраждали в часи правління імператора Диоклетіяна. Вони сміливо визнали перед судом Христа Спасителя, за це їх жорстоко побили, потім припікали їм боки, клали на розпечені ліжка. А під кінець, коли і найтяжчі муки не змусили їх відступитися від святої віри, тоді кати прив’язали мучеників до коней, які поволочили їхні тіла по майдані. Останки мощей святих християни позбирали і поховали у селі Пангіян.

__________

У той самий день

Преподобної матері нашої Матрони

Тропар преподобної, глас 8: В тобі, мати, дбайливо зберігся образ,* бо, прийнявши хрест, ти пішла слідом за Христом* і ділом навчала ти погорджувати тілом, бо воно проминає,* а дбати про душу – єство безсмертне.* Тим-то з ангелами разом радується,* преподобна Матроно, дух твій.

Кондак преподобної, глас 2: Заради любові Господньої зненавиділа ти бажання спокою, преподобна Матроно.* Постом дух твій просвітивши, сміливо звірів перемогла ти.* Молитвами ж твоїми ворожі наміри зруйнуй.

Преподобна Матрона народилася в Пергії Памфилійській. Уже з дитинства її душа прагнула служити одному Богові, однак, за волею батьків, вона вийшла заміж за достойника Домитіяна, а Бог дав їм донечку, яку вони назвали Теодотією. Тоді вони перебралися до Царгорода. Кожну вільну хвилину Матрона перебувала в церкві на молитві, а ревність її зросла ще більше, коли вона зустрілася з посвяченою Богу дівою, що звалася Євгенія. Та чоловік Матрони злим оком дивився на те, що його жінка шукає насамперед церкви і молитви, він докоряв їй, а потім взагалі почав ставитися до неї по-звірськи, навіть бив її. Вона терпеливо все це зносила, але коли у видінні пізнала явну Божу волю, яка визначила їй шлях монашого життя, тоді свята довірила свою донечку одній діві на ім’я Сузанна, яка жила при церкві святих Апостолів, а сама переодягнулася в чоловічий одяг і, назвавшись Вавилом, просила прийняти її в монастир, яким управляв преподобний Васіян (згідно з іншими джерелами – Касіян).

Уже невдовзі всі монахи почали подивляти нечувану строгість життя молодого Вавили, але Васіян дізнався, що Вавило є жінкою. А коли на його гостре упімнення Матрона припала до його ніг і розповіла життя своє, то він благословив її на дальший подвиг, але в чоловічому монастирі вона не могла залишатися в жодному разі. Тоді Матрона якийсь час потай перебувала у Сузанни. У цей час померла її доня Теодотія. Коли ж вона довідалася, що чоловік всюди шукає її, і навіть був уже в монастирі Васіяна, тоді свята вирушила до Ємеси і там вступила до жіночого монастиря. У тому часі там було знайдено голову святого Йоана Хрестителя, з якої витікало благовонне миро.

Преподобна Матрона разом з іншими монахинями прийшла поклонитися святині і набрала в посудину трохи мира. А коли тим миром помазала очі одному сліпому, якого зустріла на дорозі, то він нараз прозрів. Слава про те чудо поширилося далеко-далеко, а з нею й ім’я преподобної Матрони. При цьому люди довідалися, що вона певний час подвизалася в чоловічому монастирі. Вістка про це дійшла аж до Царгорода, і її чоловік прибув до Ємеси, щоб забрати її, але преподобна Матрона, яка тоді вже була ігуменею монастиря, потай залишила місто і пішла до Єрусалиму, щоб поклонитися святим місцям. Але й там шукав її Домитіян, тому вона пішла на гору Синай, а коли і сюди за нею прийшов чоловік, тоді вона подалася до Вириту і там, знайшовши запущену поганську божницю, замешкала в ній. Життя її було так сповнене чеснот, що Бог наділив її ласкою творити чуда. Так, за її молитвою зі скали потекло джерело доброї води. Біля неї почали збиратися побожні жінки, а деякі під її проводом стали жити черницями. Приходили до неї і поганки; так, Матрона, серед інших, навернула дівицю Софронію, яка прийняла святе хрещення і залишилася з преподобною.

А коли свята Матрона навернула жрицю поганських ідолів, що називалася Євхе, тоді погани зворохобилися і вже хотіли спалити дім, де преподобна зі своїми вісьмома посестрами проживала, та Господь Бог охоронив слугинь своїх від загибелі.

Пройшли роки. Свята Матрона повернулася до Царгорода і оселилася поблизу монастиря преподобного Васіяна. Домитіян, її чоловік, на той час уже помер. Чутка про святе життя Матрони швидко поширилася Царгородом, бо Бог і тут прославив свою святу силою оздоровляти хворих. Так, вона молитвою оздоровила жінку одного вельможі (він звався Споракій, а його жінка – Євфимія), а в знак подяки він побудував на славу Божу жіночий монастирець, до якого ігуменя Матрона спровадила своїх сестер-монахинь з Вирита. Крім того, жінка імператора Лева І дуже шанувала преподобну Матрону і часто поручала себе її молитвам. Свята Матрона померла у глибокій старості близько 522 р., прожила вона сто років.

__________

У той самий день

Преподобної Теоктисти, що з Лезвії

Преподобна Теоктиста народилася на острові Лезвія в селі Митимні. Вже замолоду, у вісімнадцятирічному віці, за волею родичів вона вступила до жіночого монастиря. Але невдовзі на той монастир напали араби з острова Крит, під проводом свого ватажка Низира. Вони спалили монастир, а монахинь забрали в полон, щоб їх продати як бранок. Коли ж нападники, пливучи морем, пристали до берега на безлюдному острові Парос, то преподобній Теоктисті вдалося, з Божою допомогою, втекти з рук невірних. Вона сховалася в пущі, а араби, не знайшовши її, поплили далі.

На цьому острові колись жили люди, і то християни, бо свята натрапила там на запустілу кам’яну церкву. Коли Теоктиста завдяки Божому чуду спаслася від рук ворогів, тут не було нікого, окрім оленів та інших диких звірів. І тут, у безлюдній місцині, вона прожила тридцять п’ять літ, молилася Богу і співала по пам’яті псалми. Харчувалась вона корінцями і зернами рослини, яку у нас називають лубень. З часом її одежа розлізлася, вона страждала від спеки та холоду, цілковито підкорила своє тіло духові і чекала хвилі, коли Господь Бог покличе її до себе.

Одного разу ловці, що жили коло приморської гори Єввеї, вирушили на цей острів на лови. Один з них пішов у бік старої церкви, помолився, а коли хотів продертися через гущавину, враз почув голос: “Стій, слуго Божий, кинь мені свою верхню одежу, щоб я могла стати перед тобою”.

Наляканий стрілець зробив так, як велів голос. А за хвилю перед ним стала преподобна Теоктиста. Стрілець не вірив своїм очам, чи то людина перед ним, чи то лишень її тінь, таким висохлим було тіло святої посниці. Після спільної молитви преподобна розповіла ловцеві про своє життя і попросила, щоб наступного року він приїхав ще раз і привіз їй Святі Тайни, бо це було її найзаповітніше бажання – ще хоч раз перед смертю прийняти Ісуса Христа у святому причасті. У ті часи вірні, яким було далеко до церкви, зберігали Пресвяту Євхаристію у себе вдома і брали з собою в далеку дорогу. їх життя було таке святе і невинне, що кожну хату сміло можна було вважати за церкву. Тож через рік той ловець дістав від священика маленьку посудину зі Святими Дарами і прибув на острів Парос, де у старій церкві знайшов преподобну Теоктисту. Невимовною радістю сповнилася свята, коли могла поклонитися перед Господом і Богом своїм. Вона припала на молитву, а ловець вийшов з церкви. Коли ж через якийсь час він повернувся, то знайшов святу Теоктисту вже неживу. Вона лежала на землі зі складеними на грудях руками. Ловець поховав тіло святої, а повернувшись додому, усім розповів про її життя і подвиги. Преподобна Теоктиста померла близько 881 р. Її мощі, згідно з одними джерелами, залишилися на острові Парос, а згідно з іншими – їх забрали з собою ікарійці. У 902 р. один старий священик розповів про життя преподобної святому Метафрастові, який і описав її житіє.

__________

У той самий день

Преподобного отця нашого Йоана Колова

Колов – означає “малий”. І справді, преподобний Йоан був малий зростом, але великий духом і чеснотою. Він спасався в Єгипті, у Скитській пустелі, і був деякий час духовним наставником преподобного Арсенія Великого. Він мав особливий дар від Господа навертати грішних на дорогу чесноти і покаяння. Під кінець свого земного подвигу преподобний Йоан довгі роки перебував на самоті у дикій пустелі поблизу сучасного міста Суеца. Помер близько 430 р.

Опубліковано в категорії: Дорога віри | Коментарі Вимкнено до 22 листопада Церква згадує свв. мчч. Онисифора й Порфирія. Прп. Матрони. Прп. Теоктисти, що з Лезви.