“БЛАЖЕННІ ТІ, ЩО ПЛАЧУТЬ”: ПРО ЯКІ СЛЬОЗИ ГОВОРИТЬ ІСУС?

“Блаженні ті, що плачуть”: про які сльози говорить Ісус?

Тут не йдеться про будь-який плач. Люди часто плачуть із-за капризів, або через образу, або з інших житейських при­чин. Не про такий плач говорить Господь. «Скорбота перед Богом незмінно приводить до покаяння та спасіння, а журба світу цього призводить до смерті» (2 Кор. 7, 10). Про що ж повинен плакати істинний християнин?

1. Плач про те, що ти осквернив і постійно оскверняєш в собі образ Божий гріхами своїми. Подумай: Бог відобразив Себе в тобі, як сонце відображається в краплині води; ти створений, так би мовити, Богом на землі, як сказано: «Ви — боги і сини Всевишнього всі» (Пс. 81, 6), а ти кожен день ки­даєш у багнюку, обволікаєш цей образ пристрастями житей­ськими, пристрастями до всього світського, невір’ям, гордіс­тю, ненавистю, заздрощами, нестриманістю і пиятикою та ін­шими пристрастями, а тому надто прогнівиш свого Творця і дратуєш Його довготерпіння. Достойно і праведно плакати про це день і ніч.

2. Плач про те, що ти носиш тільки ім’я християнина, а обітниць, обов’язків християнина, даних при хрещенні, не ви­конуєш і живеш як язичник: приліпився до землі й не дума­єш про небесне життя, яке не має кінця. Що, бувши так довго християнином, Духа Христового і досі не маєш, мало уподібнюєшся Йому, не наслідуєш життю Його; що не все­лився в тебе Христос вірою і не проявився в тобі; що ти не обновився, не зодягнувся в Христа, як написано: «…Бо ви всі, що в Христа охрестилися, у Христа зодягнулися!» (Гал. З, 27).

3. Плач про те, що серце твоє безперервно прагне робити різні справи, які противні Господу; плач про свої злі нахили не­розкаяності, непоправності. Скільки молимось, каємось, чи­таємо, співаємо, скільки причащаємося Святих животворя­щих Тайн, які можуть і камінне серце перетворити і зроби­ти його м’яким, як віск, і не змінюємося на краще по своїй недбалості. Плач про те, що ти хоч і каєшся, і молишся, але не приносиш Господу плодів, достойних покаяння, плодів віри і любові: плодів кротості та незлобливості, плодів стри­маності, чистоти і цнотливості, плодів милостині тощо.

4. Плакати внутрішнім плачем, коли відчуваєш прилив до серця нечистих помислів. Плач, коли буде тебе захоплювати гордість, злоба, заздрощі, жадібність, скупість; плач і молись, коли будеш до свого ворога відчувати ворожнечу, а не лю­бов, як сказано: «Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує» (Мф. 5, 44). Плач перед Богом внутрішнім плачем серця, коли в тебе буде пристрасть до пиятики, багатства, користолюбства, коли ти будеш чини­ти опір і не слухатись батьків, начальників; плач при почут­тях бідності та окаянності нашої природи, коли думаєш про незліченні благодіяння до нас Творця і про нашу невдячність до Нього. Хай будуть твої сльози зброєю проти всякого грі­ха: і Господь, бачачи твою покірність, визнання своєї немочі, твоє велике бажання зберегти себе чистим від всякого гріха, простягне руку допомоги, пошле тобі Духа Утішителя, який зупинить насильство гріха, погасить вогонь пристрастей і пошле в серце росу благодаті.

5. Плач за свої гріхи і за гріхи людські. Плач про те, що ба­гато людей ще не пізнали істинного Бога і Господа Ісуса Христа та знаходяться в темряві язичництва, поклоняються ідолам замість Творця; про те, що християнська віра зазнає гонінь в окремих країнах; плач про несправедливість, яка панує на землі й від якої страждають усі, хто хоче побожно жити в Ісусі Христі; плач про насильство та утиски багатіїв і сильних світу цього; про убогість і безпорадність бідняків; плач про те, що в багатьох зсякнула любов християнська, а на її місці оселилося самолюбство, ненажерство — у всіх ви­дах; про те, що багато християн відпадає від викуплення і не поважає ні церкви, ні таїнств, ні вчень її. Скажеш, яка користь у моїх сльозах? Ти цим самим виконаєш заповідь апостола — «плачте з тим, хто плаче!» (Рим. 12, 15); взагалі виконаєш заповідь про любов до ближнього, а в любові весь закон. А та користь, що ти в нагороду за сльози отримаєш ласку від Бога і прощення гріхів.

6. Плач про те, що ми не підготовлені до праведного випробування па Страшному Суді. Багато святих угодників

Божих все життя плакали день і ніч при думці про Страш­ний Суд і ті вічні муки, які можуть бути після суду; а ми, ніби праведники якісь, байдужі до цієї кінцевої грізної учас­ті нашої, або ті, які взагалі відкидають істину майбутнього суду й гієни. «Для всього свій час, час плакати і час сміяти­ся» (Екл. З, 1, 4). Нині час плакати. І так будемо плакати за свої гріхи.

Сльози в покаянні — то найкращі ліки у гріховних неду­гах. Покаянні сльози — то дар Божий і щасливий той, хто його має.

Нерозкаяний і гордий грішник не заплаче, бо скам’яніле його серце не зм’якшується. То страшний оман душі, то — ‘ гріховна смерть, бо скам’янілий грішник не може покаятися.

Для того щоб заплакати перед Богом, треба осудити се­бе перед своєю совістю, як той блудний син євангельський. Тоді починається сумування над собою, поклик до молитви, а в щирій молитві мимовільно починається святий пока­янний плач. Сльози в самотній молитві — то вірна ознака щирого сумування за свою гріховність та ознака щирого покаяння.

Розповіді про покаянний плач

1. Цар і пророк Давид дуже згрішив перед Богом, убив Урію і взяв собі його дружину, але, визнавши свій гріх, він гірко і щиро плакав вдень і вночі, вилив свої покаянні почут­тя і засмучене серце в псалмі: «Помилуй мене, Боже, по великій милості Твоїй».

2. Апостол Петро ніколи не переставав оплакувати своє падіння через миттєве почуття самозбереження, трикратне відречення від Ісуса Христа: все своє життя він не переста­вав проливати сльози за свій вчинок. Про це свідчить учень святого апостола Петра — Климент, єпископ римський. Він розповідав про святого Петра так: «На обох щоках його утворилися дві глибокі зморшки, по яких текли сльози. Він плакав не лише вдень, а й вночі, кожну ніч він після першого співу півня вставав з ліжка і до ранку зі сльозами молився. Він по праву міг сказати разом з автором псалма: «Сльози — це їжа для мене вдень і вніч», — сльози для нього були хлібом насущним, бо він ніколи не припиняв плакати».

3. З очей преподобного Арсенія Новгородського постій­но текли сльози. Він плакав по небесній домівці. Він плакав, але гріх думати, що його життя було безрадісним. «Той, хто не допускає до себе земних утіх і навіть обтяжує життя своє добровільно для Господа, насолоджується надіями на вічність блаженну, насолоджується душевним спокоєм, пе­ред якими сміх і втіхи людської легковажності — горе» (Лк. 6, 25).

4. Преподобний Феофіл, настоятель Києво-Печерської лаври, одного разу побував у печері, де нещодавно був по­хований його рідний брат Іоанн. Преподобний Марк-печер­ник, який там перебував, за підказкою Господа сказав Феофілу, що і йому залишилося мало жити. Якби він був готовий до смерті зараз, то помер би, не виходячи з печери, але Господь дає йому деякий час, щоб він приготувався до відходу. Феофіл був так уражений цим повідомленням про близькість смертного часу, що, прийшовши в келію, роздав усе, що мав, і з того часу день і ніч проливав гіркі сльози. Скільки не умовляла його братія, нічого на нього не діяло. Від безперестанного плачу він осліп. Сльози так текли, що він ними наповнив велику посудину для того, щоб після смерті їх вилили на його грішне тіло як свідоцтво виправ­дання перед Богом. Господь почув плач раба свого і за З дні до смерті до преподобного повернувся зір і він був утішений появою ангела Господнього, який тримав у руках посудину, яка була більша за ту, в якій були зібрані сльози, і сказав: «Оце в цій посудині твої сльози, які я за велінням Божим збирав кожний раз, як вони лилися від зітхання серця твого, а тепер я посланий повідомити тобі радість, що ти з утіхою відійдеш до Господа, який говорить: «Блаженні  ті, що плачуть, бо вони втішаться». Так преподобний Феофіл сльозами покаяння придбав собі спадок праведних у Царстві Небесному.

5. Одного разу преподобний Нифонт побачив двох анге­лів, які несли душу чоловіка на небо. Дияволи почали крича­ти: «Чому цю душу не віддали нам? Вона ж наша». Ангели запитали: «А чим ви доведете, що вона ваша?» А дияволи тоді відповіли: «Так, вона наша, бо до смерті тільки одне зло робила, і немає такого гріха, якого б вона не творила: вона була розбещена пристрастями і без покаяння розлучилася з тілом, а хто помер рабом гріха, той наш». Один з ангелів сказав: «Ви завжди брешете і ми вам не віримо, давайте по­кличемо ангела-охоронця цієї душі, що він скаже, те будемо вважати за правду».

Ангел-охоронець з’явився і його запитали: «Душа ця по­каялась чи в гріхах залишила тіло?»

«Дійсно, цей чоловік був грішник, — відповів ангел-охо­ронець, — але коли він став хворіти, тоді зі сльозами спові­дав Богові гріхи свої, і з піднятими руками щиро просив Бо­га про помилування». Тоді ангели утримали у себе душу і дияволи були посоромлені. Але вони не заспокоїлися і зно­ву вигукували: «Якщо цей чоловік буде помилуваний, то спа­сеться весь люд, а тоді для чого ми трудились?» Ангели ска­зали: «Так, усі грішники, які сповідують свої гріхи смиренно і зі сльозами, від Бога одержать прощення, а ті, які помира­ють без покаяння, будуть судимі Богом».

Думки про духовний плач

1.«Як після зливи, — говорить святий Іоанн Золото-уст, — повітря робиться чистим, так і після пролиття сліз настає тиша і ясність, і морок гріховний зникає».

2. «Як мирська радість буває змішана з сумом, — говорить той же отець церкви, — так сльози про Бога виростають у повсякденну і нев’янучу радість».

3. «Плач про гріхи, — говорить святий Дмитрій, митропо­лит ростовський, — омиває душу, вибілює будь-які потемнін­ня, очищує совість, просвітлює розум, розбиває гріховні узи, загладжує рукописання всяких беззаконь».

Що обіцяє Господь тим, хто плаче?

«Вони втішаться» доброю Христовою втіхою. Господь заспокоїть їх, обгорне ласкою, простить їм провини їхні, вкриє Своєю благодаттю і вже тепер наповнить тихою мир­ною радістю серця їхні. Але «істинно висока втіха» чекає їх на небесах, де весела Оселя всіх праведників.

Отже, цією заповіддю Господь ублажає тих, хто плаче, молячись за гріхи свої, і в той же час Господь навчає нас, щоб скорбота наша за гріхи не доходила до відчаю. Який би не був тяжкий гріх, але в Господа милосердя більше. Треба тільки каятись та не втрачати надії.

Опубліковано у Дорога віри. Додати до закладок постійне посилання.