Відпущення гріхів (притча)

Один добрий, хоч і слабкий християнин сповідався парохіяльному священикові. А сповідь його завжди нагадувала зіпсовану грамофонну платівку: ті самі провини, а передовсім – той самий поважний гріх.
– Ну, годі! – сказав йому нарешті з досадою отець-парох. – з Богом не жартують. Останній раз я відпускаю тобі цей гріх. Пам’ятай – останній!
Утім, через п’ятнадцять днів чоловік і знову приступив до сповіді, аби сповірити той самий гріх. Сповідникові таки урвався терпець:
– Я застерігав, що не дам тобі розрішення. Тільки це може тебе навчити…
Скривджений і осоромлений, мужчина підвівся з колін.
А просто понад сповідальницею висіло на стіні велике гіпсове розп’яття.
Мужчина звів на нього погляд.
І ту ж мить гіпсовий Христос на гіпсовому хресті ворухнувся, здійняв руку і вчинив знак розрішення: “Відпускаю тобі провину твою…”

Кожна людина зв’язана з Богом певною ниткою.
Коли вчиняємо гріх, ця нитка уривається. Та коли вболіваємо над нашою провиною, Бог зав’язує на тій нитці вузлик і. отже, вона стає коротшою. Розрішення наближає нас до Бога.
“Отак, кажу вам, що на небі буде більша радість над одним грішником, що кається, ніж над дев’ятдесят дев’ятьма праведниками, що їм не треба покаяння” (Лука, 15,7).

© Бруно Ферреро

Опубліковано у Дорога віри. Додати до закладок постійне посилання.