НЕДІЛЯ ПАСХИ. ВОСКРЕСЕННЯ ХРИСТОВЕ. ВЕЛИКДЕНЬ. Свв. апп. Аристарха, Пуда і Трофима.


“Воскресіння Господнє”Кость Маркович, Кафедра Сакрального мистецтва Львівської національної академії мистецтвksm.lnam.ua

СВІТЛИЙ ПРАЗНИК ПАСХИ

“Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав, 
і тим, що в гробах, життя дарував” 
(Тропар Пасхи).

З усіх великих празників нашого церковного року найбільш давній, урочистий і радісний — це світлий празник Христового Воскресення. Він, як сказано в ірмосі 8 пісні пасхального канону утрені: “Цар і Господь, празників празник і торжество торжеств”.

Святі Отці Церкви особливо підкреслюють значення і велич цього празника. “Пасха в нас, — каже святий Григорій Богослов у своєму пасхальному слові, — це празників празник і торжество торжеств, яке настільки перевищує всі инші торжества, не тільки людські, але і Христові, що в його честь відбуваються, наскільки сонце перевищує звізди”. А святий Йоан Золотоустий у проповіді на Пасху так звеличує Христове Воскресення: “Де твоє, смерте, жало? Де твоя, аде, перемога? Воскрес Христос і ти провалився. Воскрес Христос і впали демони. Воскрес Христос і радіють ангели. Воскрес Христос і життя панує. Воскрес Христос і нема ні одного мерця в гробі, бо Христос воскрес із мертвих і став первістком померлих”.

Тож у світлому й радісному дні Христового Воскресення свята Церква закликає небо й землю до святої Божої радости: “Хай небеса достойно веселяться, хай радіє земля, хай празнує увесь світ видимий і невидимий, бо Христос устав, радість вічна” (Тропар 1 пісні канона).

Щоб краще зрозуміти велич, значення і дух празника Пасхи, погляньмо на його історію, богослуження і значення для нас.

ІСТОРІЯ ПРАЗНИКА ПАСХИ

Празник Христового Воскресення у наших богослужбових книгах має такі назви: Свята й велика неділя Пасхи, День святої Пасхи, або Свята Пасха. Наш народ на означення празника Пасхи має ще слово “Великдень”, що означає Великий День, бо він великий своєю подією, своїм значенням і своєю радістю. Слово “пасха” походить з єврейського “песах”, що значить “перехід”. Тут мова про перехід Господнього ангела, який одної ночі вбив усіх єгипетських первенців, коли фараон не хотів відпустити ізраїльський народ, а перейшов повз (по-єврейськи “песах”) доми ізраїльтян, одвірки домів яких були помазані кров’ю однорічного ягняти. Слово “пасха” у жидів означало також ягня, якого заколювали на Пасху, а потім і сам день свята на згадку про визволення з Єгипту дістав назву Пасхи.

Для апостолів і перших християн ПАСХА-ПЕРЕХІД стала символом иншого переходу — подвійного переходу Ісуса Христа: від життя до смерти і від смерти до життя. Перший перехід дав основу для хресної, а другий для воскресної і радісної Пасхи. Апостоли й перші християни святкували разом із жидами свою християнську Пасху, але не радісну, а сумну і з постом, бо вона була для них річницею Христових мук і смерти.

Пасхальний агнець євреїв став для християн прообразом Ісуса Христа, Який, наче невинне ягня, приніс себе в жертву за гріхи цілого світу. Звідси в богослуженні його називають пасхальним агнцем або коротко Пасхою. “Бо Пасха наша, — каже святий апостол Павло, — Христос, принесений у жертву” (1 Кор. 5, 7).

У II ст. разом із хресною Пасхою починає також входити в практику і радісна Пасха на честь Христового Воскресення, яку святкують у неділю після жидівської Пасхи. У зв’язку з тим подвійним святкуванням хресної і воскресної Пасхи між християнами почалася тривала і завзята суперечка про сам день святкування Пасхи. Виникла суперечка, бо щораз більше почав змінюватися погляд на саме свято. Первісно Пасху вважали днем смутку й посту на честь Христової смерти, а тепер хотіли злучити з нею радісну річницю Його світлого Воскресення, що не сумісне зі смутком, ані з постом. Загал християн став святкувати Пасху Христового Воскресення в неділю, але деякі християнські громади, передусім у Малій Азії, вперто празнували Пасху разом із жидами 14 Нісана, першого весняного місяця. Від 14 Нісана ті громади названо “квартодецімані”, що значить “чотирнадцятники”.

Собор у Нікеї (325) припинив ці тривалі і болісні суперечки. Він вирішив, що всі християни мають святкувати празник Пасхи того самого дня: що не можна йти за жидівським звичаєм, а треба празнувати Пасху в неділю, після першої повені місяця, після весняного рівнодення.

У IV-V ст. святкування празника Пасхи продовжується з одного дня на цілий тиждень, який зветься “світлим тижнем” на противагу до тижня перед Великоднем, що має назву “Великого”, або “Страсного”.

У збірнику церковних законів під назвою Апостольські постанови, які були написані в Сирії близько 380 року, але мали б походити з апостольських часів, про світлу седмицю кажуть так: “Через цілий великий і наступний по нім тиждень хай слуги не працюють, бо той — це тиждень мук, а цей — це тиждень Воскресення, і треба слухати наук” (VIII, 33).

Цісар Теодосій Великий († 395) скасував ведення судових розправ, а цісар Теодосій Молодший († 450) заборонив театральні й циркові вистави на час усієї світлої седмиці. В Єрусалимі найбільш урочисті були перші три дні Пасхи, що Східна Церква практикує і сьогодні.

Шостий Вселенський Собор (691) у справі святкування світлого тижня вирішив: “Від святого дня Воскресення Христа нашого Бога до нової неділі (тобто до Томиної неділі) вірні повинні цілий тиждень безнастанно перебувати у святих церквах, у псалмах, і співах, і піснях духовних, радіти й торжествувати в Христі, уважно слухати читання Святого Письма та брати участь у святих Тайнах, бо таким способом разом з Христом воскреснемо й разом прославимося. Тому в цих днях не можна влаштовувати ні кінських перегонів, ані инших публічних видовищ” (Правило 66).

ПАСХАЛЬНА УТРЕНЯ

З богослужень празника Христового Воскресення на особливу увагу заслуговує пасхальна утреня, яку можна б назвати величним гимном прослави Христа-Переможця. її авторство приписують великому богослову Східної Церкви й великому мистцеві слова — святому Йоану Дамаскину (к. 676 — к. 749). Ймовірно, що вона укладена на основі пасхальних проповідей святих Отців — Григорія Богослова, Григорія Ниського й Йоана Золотоустого. Зміст воскресної утрені глибоко-догматичний, форма високо-поетична, тон дуже радісний і переможний.

Тропар Пасхи Христос воскрес із мертвих…, який стільки разів співаємо у воскресний час, охоплює ввесь зміст, суть і значення празника. Осередок воскресної утрені творить канон. В ірмосах, тропарях і стихирах канона виступає перед нами Христос як обіцяний Месія, як Бог у маєстаті й силі, як Спаситель і Відкупитель, як Переможець над смертю, адом і гріхом.

Щодо своєї форми пасхальна утреня це вершина поезії й унікальне явище в церковній літературі Східної Церкви. У ній багатство гарних поетичних зворотів, образів, порівнянь і символів. Над глибоким змістом і поетичною формою великодньої утрені ввесь час домінує тріюмфально-переможний тон святої, неземної і вічної радости, що випромінює на нас з кожного ірмоса, тропаря чи стихири. Тут переживаємо ту повноту радости з Христового Воскресення, що її святий Григорій Богослов у своїй пасхальній бесіді так описує: “Вчора я розпинався з Христом, сьогодні прославляюся з Ним. Вчора я вмирав з Ним, сьогодні оживаю з Ним. Вчора я погребався з Ним, сьогодні воскресаю з Ним”. У Христовій перемозі все бере участь: небо, і земля, і ад. Усе закликає нас до радости. Та небесна радість охоплює усю людину й усі її почування.

Воскресна радість сягає вершини у стихирах Пасхи. Вони творять один могутній гимн радости на честь воскреслого Христа — новозавітньої Пасхи. Та радість уділяється всім і всіх обіймає, навіть наших ворогів. “Воскресення день, — співаємо в останній стихирі, — і просвітімся торжеством, і друг друга обіймім! Промовмо: Браття — і тим, що ненавидять нас; простім усе з воскресенням і так заспіваймо: “Христос воскрес із мертвих… “.

ЗНАЧЕННЯ ХРИСТОВОГО ВОСКРЕСЕННЯ ДЛЯ НАС

Христове Воскресення дає нам незаперечний доказ його божества. Коли фарисеї і книжники домагалися від Христа знаку, що Він Божий Син, то Він їм відповів, що не дістануть иншого знаку, як знак пророка Йони: “Як Йона був у нутрі кита три дні і три ночі, так буде Син Чоловічий у лоні землі три дні і три ночі” (Мт. 12, 40). І так сталося. Третього дня після Його смерти наступило світле Воскресення.

Христове Воскресення — це фундамент нашої віри. Яке б значення мала Христова наука, якщо б так часто Ним передбачене воскресення не сповнилося? Апостоли, проповідуючи святе Євангеліє, часто покликуються на Христове Воскресення, як на найсильніший доказ правдивости науки Христа. “А коли Христос не воскрес, — каже святий Павло, — то марна проповідь наша, то марна й віра ваша… Але ж Христос таки справді воскрес із мертвих, первісток померлих” (1 Кор. 15, 14 і 20). Тому правда про Христове Воскресення і християнська релігія є нерозривними.

Христове Воскресення — це певна запорука нашого воскресення для щасливого вічного життя. Як Христос воскрес, так і ми колись воскреснемо для нового світлого й вічного життя. Сам Христос запевняє нас: “Бо надходить час, коли всі, хто у гробах, голос Його [Сина Божого] вчують, і вийдуть ті, що чинили добро, на воскресення життя. А ті, що зло чинили, — воскреснуть на суд… Така бо воля мого Отця, щоб кожен, хто Сина бачить і вірує в Нього, жив життям вічним і щоб я воскресив його останнього дня” (Йо. 5, 28-29 і 6, 40).

ЦЕРКОВНО-ОБРЯДОВІ ЗВИЧАЇ ВЕЛИКОДНЯ

“Це день, що його створив Господь,возрадуємося і возвеселімося в нім” 
(Прокімен Пасхи)

Празник Христового Воскресення багатий не тільки на величні богослуження, маєстатичні співи і глибокосимволічні обряди, але він багатий також на прегарні церковно-обрядові й народні звичаї. Деякі з тих звичаїв — це вплив християнського культу, а инші походять ще з передхристиянських часів, коли наш народ у той самий час відзначав свято привітання весни й весняного сонця. Християнська релігія багато з тих прадавніх народних звичаїв освятила, надала їм християнського значення і символіки та визнала своїми.

Професор Степан Килимник, описуючи великодню ніч, так каже про звичаї Великодня: “Коли б сьогоднішня людина спроможна була заглянути на мить у чисту душу дитини й відчути ту радість, безмежну радість, коли насправді душа дитини витала в імперіях казково-феєричної радости в очікуванні завтрашнього дня — Великодня, — то людина зрозуміла б і відчула б той невидимий тисячолітній зв’язок, поєднання її душі з душею далеких-далеких прапращурів, прародителів, поєднання нинішньої християнської культури з тисячолітньою високою культурою наших прадідів… Людина вважала б ці звичаї, традиції українського народу, за святиню й велич, хоронила б їх, зберігала б та дотримувалась їх і передавала б своїм нащадкам, як дорогоцінний скарб, із роду в рід!” (Український рік у народних звичаях. Т. III, с. 82).

Далі хочемо вказати найважливіші особливості богослужбово-обрядового характеру празника Пасхи, а відтак звернути увагу на деякі народні звичаї, пов’язані з Великоднем.

БОГОСЛУЖБОВІ ОСОБЛИВОСТІ

Христове Воскресення відбулося дуже рано в неділю третього дня після Його смерти. З того часу в Церкві існує дуже давній звичай, який нагадує, що пасхальний піст закінчується в суботу вночі, а воскресні торжества починаються опівночі, невдовзі після неї, або на світанку. Через те, що не було одної практики по всіх Церквах, Шостий Вселенський Собор (691) постановив: “Вірні, що проводять дні спасенних страстей у пості, молитві і скрусі серця, мають закінчувати піст посеред ночі після Великої суботи, тому що божественні євангелисти Матей і Лука, перший словами “після вечора суботи” (28, 1), а другий словами “рано-вранці” (24, 1) вказують на глибоку ніч” (Правило 89).

Воскресні торжества починаються обходом довкола церкви під супровід дзвонів. Цей обхід є символом ходу жінок-мироносиць вранці у неділю до Господнього гробу. Типик о. Дольницького зауважує, що під час обходу не треба нести плащаниці, бо цю практику заборонив кардинал Сембратович, який вважав, що це несумісно з радістю Воскресення. Зате треба нести ікону Воскресення. Инші устави говорять ще про святе Євангеліє, ікону Божої Матері й инші ікони. “Про несення святих Тайн у процесії, — каже о. Дольницький, — наші устави не говорять, і того звичаю не мають ані греки, ані римляни, тільки місцеві латинські церкви наших сторін, тобто польські. Як у Велику п’ятницю символом Христа є плащаниця, так тепер символом Христа є ікона Воскресення, тому й тут немає місця на виставлення святих Тайн”.

Після обходу, перед зачиненими дверима церкви, наче перед запечатаним Божим гробом, починається воскресна утреня. Тут перший раз чуємо радісне: “Христос воскрес із мертвих… “, — і при співі тієї ж пісні священик хрестом відчиняє двері церкви на знак, що Христова смерть відчинила нам двері до неба.

У найдавніших наших уставах сказано, що в кінці воскресної утрені під час співу стихир Пасхи при словах “і друг друга обіймім” відбувалося взаємне цілування, яке в нас називали “христосуванням”. Устав о. Дольницького каже, що в нас нема звичаю взаємного цілування в церкві, а вірні підходять до священиків і цілують святий хрест, святе Євангеліє, артос з іконою Воскресення й инші ікони, причому взаємно вітаються: “Христос воскрес! — Воістину воскрес!”.

Великодній привіт “Христос воскрес” перший раз злетів з уст ангела до жінок-мироносиць при Господньому гробі. Цей радісний привіт уже сотні-сотні років живе у нашому народі впродовж цілого пасхального часу. Цим привітом ми висловлюємо великодню радість і визнаємо нашу віру в Христове й наше воскресення.

Святу Літургію в день Пасхи служать дуже урочисто. У Євангелії того дня сказано про Христову божественність, бо якраз Христове Воскресення є найкращим доказом Його божественности. Коли є більше священиків, то Євангеліє читають кількома мовами. Зазвичай єврейською, грецькою і латинською мовами, бо тими мовами було написано на хресті Ісуса, а також і народною мовою. Читання Євангелія різними мовами означає, що Христова наука голоситься всіма мовами та поміж усіма народами. Коли припиняють читати Євангеліє, чути дзвонення на дзвіниці, що є символом голошення Христового благовістя всьому створінню.

Упродовж цілого Світлого тижня святі двері в іконостасі зостаються увесь час відчиненими на знак того, що Христос своїм Воскресенням відчинив нам двері Божого Царства, як це співаємо в пасхальному каноні: “… Отворив Ти нам райські двері” (Шоста пісня).

У день Пасхи на святій Літургії, після заамвонної молитви, відбувається благословення артоса. Артос з грецької означає “хліб”, — і є символом хліба вічного життя — Господа нашого Ісуса Христа. На артосі видно ікону Воскресення. Артос цілий Світлий тиждень стоїть на престолі або на тетраподі. У Світлу суботу після спеціяльної молитви його роздроблюють і роздають вірним у Томину неділю.

У період П’ятдесятниці, а саме від празника Пасхи аж до празника Зіслання Святого Духа, на знак воскресної радости не робимо поклонів, не стаємо на коліна. Нікейський Собор (325 р. ) проголосив: “Тому що деякі стають на коліна в дні Господнім і в днях П’ятдесятниці, то для однообразности у всіх єпархіях, ухвалив Собор, щоб у тому часі приносити Богові молитви стоячи” (Правило 20). Подібне рішення має також Шостий Вселенський Собор у 90 правилі.

Під час святкування Пасхи, а подекуди й упродовж цілого Світлого тижня, буває цілоденне дзвонення на знак перемоги Ісуса Христа над смертю і над адом.

НАРОДНІ ЗВИЧАЇ

У нашого народу є звичай на Великдень благословляти їжу. Після довгого посту свята Церква дозволяє усяку їду, для того щоб вірні разом із духовною радістю мали під час великодніх свят і радість від земних дарів. Тому вона їх благословить і звільняє від посту на цілий Світлий тиждень. Благословення пасхальної поживи відбувається урочисто звичайно після святої Літургії на церковному подвір’ї.

Шкаралупу зі свячених яєць, кришки чи кістки в нас не викидали на сміття, а закопували або в городі, або на полі, щоб і землі дати свяченого. Подекуди в Галичині шкаралупи зі свячених яєць кидали на стріху хати.

З благословенням великодніх пасок пов’язані наші славні крашанки й писанки, які мають давнє походження. У давніх народів був звичай, за яким перед особою, що займала високе становище в суспільстві, не можна було з’являтися перший раз без дару. Побожне передання каже, що Марія Магдалина, проповідуючи Христову науку, зайшла у двір римського цісаря Тиверія, дала йому в дар червону крашанку зі словами: “Христос воскрес!”, і лише тоді почала свою проповідь. За її прикладом пішли инші християни й почали в день празника Пасхи обдаровувати один одного крашанками чи писанками.

Отже, яйце відіграє таку роль у великодніх звичаях тому, що воно стало символом Христового Воскресення. Як з мертвої шкаралупи яйця родиться нове життя, так і Ісус Христос вийшов із гробу до нового життя. Червона крашанка є символом нашого спасення через Кров Ісуса Христа. З крашанками й писанками пов’язані різні забави дітей та дорослих на Великдень.

Особливим виявом великодньої радости в селах України були гагілки й різні ігри на майдані коло церкви. “Дивним є, — каже проф. С. Килимник, — що веснянки-гагілки, створені нашими прабабками ще в IV-VI сторіччі (а може й раніше) за часів Антської держави, що крізь морок тисячоліть, через століття великих негод, війн, наїздів, поневолення — вони дійшли до нас, затримавши свою провідну думку, головну ідею, свій зміст, замінено лише слова стародавні на нові… Веснянки-гагілки — це дорогоцінний скарб ранньої культури наших прапрадідів як високомистецькі, а навіть неперевершені поетичні твори, як історичний документ про життя, ідеали, психологію, віру та вірування, розуміння природи, прагнення до пізнання явищ природи наших пращурів” (Український рік у народних звичаях. Т. III, с. 106-107).

У деяких місцевостях України був звичай родиною йти у Великдень на цвинтар, до могил своїх рідних, щоб поділитися з ними воскресною радістю та привітати великоднім привітом. У Києво-Печерській Лаврі після воскресного богослуження монахи й вірні сходили до підземних печер, щоб померлим монахам принести вістку про Христове Воскресення.

Колись давно у нас був звичай розкладати вогні у великодню ніч, щоб привітати весну й весняне сонце. За християнською релігією вони були символом вогнів, що їх розкладали жовніри, які стерегли Божий гріб, та символом привітання Сонця Правди — Воскреслого Христа.

З багатющого скарбу нашої релігійної й культурної традиції ми згадали тільки дещо, але уже це свідчить про глибоку віру, любов до свого обряду, традиції та про високу культуру духа нашого народу. “Багатство й цінність наших обрядових звичаїв, — каже проф. С. Килимник, — нашого фольклору є велетенське. Нам можуть позаздрити найкультурніші народи світу. Ці скарби високої культури нашого минулого віддзеркалюють наше національне обличчя і є справжніми свідками споконвічного прагнення нашого народу до волі, удосконалення, краси й сонця” (цит. твір, с. 97).

__________

о. Юліян Катрій, ЧСВВ. “Пізнай свій обряд”

__________

У той самий день

Житія святих апостолів Аристарха, Пуда і Трофима

Тропар, глас 3: Апостоли святі, моліть милостивого Бога, * щоб відпущення прогрішень подав душам нашим.

Кондак Апостолів, глас 4: Настало чесне свято апостолів, що просвічує нас і проганяє гріховну імлу від тих, які взивають: явилося світло і прийшло визволення.

Усі три святі апостоли трудилися разом зі святим апостолом Павлом і стали гідними тої чести, щоб разом з ним в один день загинути від меча в часи цісаря Нерона. Святий Аристарх був одним з 70 Христових учнів. З Діянь апостолів довідуємося, що родом він був з Македонії. Святий Павло вважав його своїм другом (див. Ді. 19, 29). А в наступній главі Діянь (див. Ді. 20, 4) дізнаємося, що Аристарх “солунянин” разом зі святим Павлом проповідував слово Боже в Азії. Апостол Павло поставив його єпископом Солуня. Але коли святого Павла було ув’язнено в Римі, то і святий Аристарх сидів разом з ним, бо читаємо, що:

“…Аристарх, товариш мій у неволі” (Кол. 4, 10). У листі до Филимона (1, 24) святий Павло називає Аристарха своїм “співробітником”. За іншими джерелами, святий Аристарх був єпископом Апамії Сирійської.

Святий Пуд був римським достойником. Дім його став прихистком для всіх християн, у нього гостювали обидва верховних апостоли святі Петро і Павло, останній згадує його в другому листі до Тимотея (4, 21).

Святий Трофим був родом з Азії, з Ефесу (див. Ді. 20, 4). Був він зі святим Павлом в Єрусалимі (див. Ді. 21, 29). Святий апостол Павло поставив його єпископом Арелати в Галії, де навернув поган до пізнання віри Христової. Ув’язнений разом зі святим Павлом, прийняв смерть від меча.

__________

У той самий день

Житіє святого мученика Сави Ґотського

Близько 373 р. до Ґотії прибув Юній Соранос, римський полководець, якого імператор Валент послав у Скитію проти князя тих сторін Атарода. Тут він довідався, що в цій місцевості недавно постраждали за святу віру багато християн, і написав про це до свого кревняка святого Василія Великого. Святий Василій попросив Юнія прислати йому мощі тих святих мучеників. У цей час в Ґотії перебував єпископ Солуня Асхолій, котрий прибув сюди, щоб у часи переслідувань укріплювати у вірі Христових вірних. З його допомогою Юній Соранос знайшов мощі замученого в 372 р. святого Сави і послав їх до Кападокії разом із посланням Ґотської Церкви, в якому описано мучеництво святого Сави і яке ми тут наводимо:

“Церква Божа, котра є в Ґотії, Церкві Божій, що є в Кападокії, і всім Церквам християнським, де б вони не перебували. Милосердя, мир і любов Бога Отця і Господа нашого Ісуса Христа нехай сповниться над нами. Слова святого апостола Петра, що кожен народ, який боїться Господа, є йому милий, сповнилися тепер на святому Саві, котрий стався мучеником Господа нашого Ісуса Христа. Бо будучи з роду ґотом і живучи серед злого народу, він умів наслідувати святих людей і з ними в кожній чесноті славив Ісуса і як звізда на небі сяяв. Вже з молодих літ будучи християнином, старався про це, щоб зростати в любові до Бога і стати досконалим, та, поборюючи лукавого, отримати вічну нагороду. Тому не хочемо цього приховувати, а задля виховання вірних задумали ми розповісти вам про його чесні подвиги.

Був він у вірі простий, побожний, до послуху охочий, тихий, у мові невчений, спокійний, але правду обстоював і уста богохульникам замикав; не був гордий, а, як належить смиренним, покірний, у бесіді лагідний, до всього доброго охочий. У церкві співав і про церкву дуже дбав, грішми і маєтками погорджував, вживаючи їх лишень для конечної потреби, тверезий, стриманий, товариства жінок не шукав, пильнував постів і молитви, остерігався пустої похвали, усіх заохочував до доброго життя, часто виступав як ревний захисник Христової віри.

Коли ж урядники і пани в Ґотії стали переслідувати християн і наказували їм їсти те, що було пожертвуване чортам, то деякі погани, маючи родичів-християн, підкидали їм м’ясо, яке жертвуване не було і радили їм, щоб у той спосіб ошукати гонителів. Та святий Сава виступив проти цього, він казав, що той, хто так робить, не може бути християнином, оскільки це є згіршення для поган. Тому перестерігав, щоб не дати себе звести дияволові. Тому погани, які таким чином хотіли заховати і захистити своїх родичів-християн, вигнали святого Саву з міста, але невдовзі покликали його назад.

Коли під час другого гоніння міщани, його сусіди, хотіли присягти, що серед них нема жодного християнина, святий Сава встав і сказав: “За мене не присягайте, бо я християнин”. Тоді вони, приховавши своїх родичів, видали Саву, кажучи, що він один християнин серед них. Коли князь його схопив, то спитав, чи має він якийсь маєток? Йому сказали, що Сава не має нічого, крім одежі, в якій ходить. Тому князь погордив ним: “Такий не може ані допомогти, ані зашкодити”, – і наказав випустити його з в’язниці.

Під час третього гоніння, коли наближався Великдень, святий Сава пішов до іншого міста, до священика на ім’я Ґутик, щоб з ним відсвяткувати цей великий празник. У тій дорозі він зустрів великого і світлого мужа, який сказав, щоб Сава не йшов до Ґутика, а до священика Сансали, що жив ближче. Святий Сава відповів, що Сансали нема, він утік до Романії (бо не знав, що той уже повернувся), і коли хотів продовжувати дорогу до Ґутика, раптом налетів сильний вітер зі снігом, що не можна було й кроку ступити. Сава повернувся, знайшов Сансалу і відсвяткував з ним Великдень. На третій день після Великодня приїхав до того містечка Атарид, син князя Ротеста, з великою громадою безбожників і вночі схопив Сансалу та Саву, які спали. Священика посадили на віз, а нагого Саву волокли конем по гострій стерні і били його киями і бичами. Так жорстоко вони мучили слуг Божих, але жорстокість мучителів оберталася їм в заслугу. Коли розвиднілося, святий Сава так сказав до своїх неприятелів: “Знаєте, що ви робили зі мною вночі, а тепер гляньте, чи знайдете на мені хоч одну рану?” Вони, побачивши, що не залишилося жодного сліду їх жорстокости, розтягнули його навзнак, прив’язавши міцно до паль, і мучили його цілий день і цілу ніч. Коли настав новий день, Атарид наказав його зв’язаного підвісити до балки. Привівши до нього Сансалу, наказав їм їсти м’ясо жертв, і тим врятуватися від смерти. Але Сансала відповів, що вони цього ніколи не зроблять, хоч би й наказав їх убити чи прибити до хреста. А Сава сказав так: “Це страви вічної згуби, як згублений буде і той, хто це наказує”. Лиш він це сказав, як один зі слуг ударив його мідною палицею так сильно, що думали, що вже вбив святого Саву. Але той навіть не отримав малої рани.

Тоді Атарид наказав відпустити Сансалу, а Саву втопити в ріці. Сава йшов на смерть з великою радістю, славлячи Господа Бога. Коли стали над рікою, слуги так сказали: “Відпустімо цього невинного чоловіка, а Атарид про це не дізнається!” А святий Сава сказав їм: “Що говорите! Робіть, що вам сказано, чи не бачите того, що я бачу? Ось переді мною стоять ті, які візьмуть мене до вічної слави!” Тоді прив’язали йому до шиї велике дерево і кинули його в ріку й утопили на п’ятий день після Великодня. Сталося це за правління Валентиніяна і Валента у 372 р. Тому цього дня, коли був увінчаний святий мученик, закликайте вірних прославляти Господа, який вибрав собі своїх слуг. Вітають вас браття, котрі з вами терплять гоніння. А Тому, який усіх нас з ласки своєї може привести до вічного царства, слава, честь і поклоніння з Сином і Святим Духом на віки вічні. Амінь”.

__________

У той самий день

Святих мучениць Василиси та Анастасії

Про святу Василису ми вже згадували 10 березня. Обидві святі, римлянки з достойного роду, були ученицями святого Павла. Це вони поховали тіла святих верховних апостолів Петра і Павла. За це їх схопили і привели на суд. Святих мучениць бичували, потім припікали їм боки смолоскипами, обрізали груди і язики, а під кінець стяли мечем.

Опубліковано у Дорога віри. Додати до закладок постійне посилання.