Пам’ять преп. Симеона Стовпника і матері його, Марти. Собор Пресв. Богородиці, що в Міясинах. Початок індикту, тобто Нового року.

“Св. Симеон”Данило Мовчан, Кафедра Сакрального мистецтва Львівської національної академії мистецтвksm.lnam.ua

Начало Індикта, тобто Нового року

Тропар Нового року, глас 2: Всієї тварі Створителю, що у своїй владі встановив времена і літа,* благослови вінець року благости Твоєї, Господи,* охороняючи в мирі благовірний народ, городи, села і всі обителі Твої,* молитвами Богородиці, і спаси нас.

Кондак Нового року, глас 2: У вишніх живеш, Христе царю,* всього видимого і невидимого Творче і будівнику.* Ти дні і ночі, времена і літа сотворив, благослови нині вінець року,* збережи й охорони в мирі благовірний народ* і городи, села і всі обителі, і людей Твоїх, Многомилостивий.

Літургійний рік звемо також церковним, бо в ньому міститься церковний календар, який у дечому збігається, а в дечому відрізняється від світського календарного року. Церковний рік нашої Східної Церкви відрізняється тим, що не починається тоді, коли світський, тобто 1 січня. Його початком, що зветься також початком індикту, є 1 вересня. Це значить, що повний круг нашого церковно-літургійного року триває від 1 вересня до 31 серпня. Що значить індикт? Слово “індикт”, з латинської “indicto”, дослівно означає проголошення або податок. Це був едикт римських цісарів, в якому з метою збирання податків містився наказ через деякий час проводити оцінку земельних маєтків громадян держави. Такі едикти почали з’являтися за цісаря Діоклетіяна (284-305) від 297 року по Христі, спочатку що п’ять, а відтак що п’ятнадцять літ. З часом слово “індикт” почало позначати не тільки цісарський наказ, але й період п’ятнадцятилітнього циклу і також його перший день. Спо чатку індикт використовували тільки з метою збирання податків, але з часом він стає також вихідною точкою на позначення різних дат із громадського життя. Цей фінансовий рік не збігався з астрономічним, який від реформи Юлія Цезаря в 46 році до Христа починався 1 січня. Першим днем індикту було 23 вересня, бо це була дата уродин цісаря Августа, а за цісаря Костянтина Великого (306-337) — 1 вересня. Отці Першого Вселенського Собору в Нікеї у 325 році прийняли дату 1 вересня за початок Нового церковного року. Це залишилося у Східній Церкві аж до сьогодні. Латинська Церква починає літургійний рік першою неділею адвенту, тобто різдвяного посту. Індикт, про який йшла мова, — бо були ще й инші індикти, — називають візантійським, константинопольським, або також Костянтиновим. Він діяв у всьому римському цісарстві, за винятком Єгипту. Цісар Юстиніян І (527-565) зобов’язав датувати усі легальні документи відповідно до індикту. Римська Церква за папи Пелагія II (579-590) прийняла індикт для датування документів і щойно в 1097 р. його скасувала. Коли 1 вересня стало одночасно початком церковного року або, як сказано в церковному календарі, початком “нового літа”, то воно стало і церковним святом, тобто днем, що має окрему богослужбу. Наша Церква в цей день згадує подію з життя Ісуса Христа, коли Він прийшов до божниці в Назареті і прочитав слова пророка Ісаї: “Господній Дух на мені, бо він мене помазав… оповістити рік Господній сприятливий” (Лк. 4, 18-19). Немає точних свідчень, коли початок індикту став церковним святом, але воно вже існувало у VIII сторіччі.

Є ще, однак, причина, чому 1 вересня є початком церковного року. Юдеї дотримувалися думки, що світ був створений у місяці березні, а точніше – на десятий день місяця. Пізніше 1 березня став у них початком нового церковного року, бо цього місяця Господь вивів їх з єгипетської неволі і виразно велів їм: “Місяць цей нехай буде вам початком місяців, перший нехай буде він вам між місяцями року” (Вих. 12, 2). Так само Бог наказав святкувати кожен сьомий день тижня, а перший день сьомого місяця року був святий. А що рік починався з березня, то сьомим місяцем був вересень, а перший день вересня був початком світського юдейського року. У книзі Левіт (23, 24) читаємо: “Перший день сьомого місяця буде для вас великим пам’ятковим відпочинком, під гру святкових труб із святими зборами”. Цей день називався днем труб, бо його оголошували звуками баранячих рогів, з яких ті труби було зроблено. А баранячі роги використовували як пам’ятку про те, що саме цього дня Авраам на горі Морія мав принести сина свого Ісаака в жертву, але Бог послав свого ангела, і той показав Авраамові барана, що своїми рогами заплутався у тернині. Ось тому новий рік у жидів починався у місяці вересні. Крім того, згідно з Божим наказом, кожен сьомий рік також був святий і називався “суботнім роком”. А також, коли минало сім суботніх років, що становить сорок дев’ять років, – тоді п’ятдесятий рік також був святим, він називався “ювілейним роком”. Як кожен новий рік (тобто кожен цивільний новий рік), так і суботній рік та рік ювілейний завжди починався у місяці вересні. Для юдеїв вересень був пам’ятний і тим, що в цей місяць було освячено храм Соломона.

Коли Ісус Христос лиш починав навчати, то однієї суботи прийшов у Назареті до школи, де були книжники, і попросив дати Йому Святе Письмо. Подали Йому книгу пророка Ісаї, і Він відкрив книгу саме на словах, якими пророк провіщає Христа Спасителя: “Дух Господа Бога на мені, бо Господь мене помазав. Він послав мене, щоб принести благу вість убогим, лікувати скрушених серцем, проголосити невольникам свободу, ув’язненим відкрити очі, проголосити рік Господнього благовоління” (Іс. 61, 1-2). Після тих слів Христос Спаситель почав навчати. Якщо ми вбогі серцем, якщо розкаюємося і шукаємо зцілення та звільнення з неволі гріха, якщо душа наша прагне світла правди, то спішімо до Ісуса, а Він спогляне на нас і поблагословить і ходитиме серед нас і буде нам Богом, а ми – Його народом.

__________

У той самий день

Пам’ять преподобного отця нашого Симеона Стовпника та матері його Марти

Тропар преподобному, глас 1: Терпіння стовп був Ти, наслідуючи праотців, преподобний:* Йова в страстях, Йосифа в спокусах* і, бувши в тілі, безплотних у житті, Симеоне, отче наш.* Моли Христа Бога,* щоб спаслися душі наші.

Кондак преподобному, глас 2: Вишнього шукаючи і з вишніми єднаючись,* Ти стовп учинив колесницею вогненною;* тому співбесідником ангелів стався Ти, преподобний,* з ними неперестанно молячися Христу Богу за всіх нас.

У містечку Сисан, на кордоні Сирії і Киликії, зібрався народ на богослуження. Серед молільників був один молодий пастир на ім’я Симеон, син побожного Сусотіона і його жінки Марти. На Службі Божій юнакові запали в душу такі слова святого Євангелія: “Блаженні засмучені, бо будуть утішені” (Мт. 5, 5). Після літургії Симеон запитав в одного чесного старця, що значать ті слова, а той пояснив йому, розповівши про подвиги пустельників, які добровільно зрікаються світських розкошів та достатків і йдуть у печери, щоб там спасатися. Ці слова вразили хлопця, наче грім. Він пішов до церкви, впав там хрестом і довго просив Господа, аби показав йому дорогу, якою має він іти, щоб спасти свою душу. А коли встав з молитви, то вже мав тверде рішення. Він, не зважаючи ані на родичів, ані на свій дім, пішов до одного з монастирів і стояв біля воріт доти, доки ігумен, зворушений його витривалістю, не прийняв його, попри його молодість. Симеонові тоді ще не виповнилося і вісімнадцяти років, як він прийняв монашу одежу. Та, хоч молодий літами, невдовзі він став прикладом для старих, загартованих тривалими умертвленнями монахів. Через два роки він пішов в інший монастир. Тут він подвизався десять років. А життя, яке він провадив, важко описати, досить лиш сказати, що без Божої благодаті такого життя смертний чоловік винести б не зміг. За якийсь час Симеон, залишивши монастир, знайшов собі висохлу криницю і замешкав у ній. Але монахи зауважили, що серед них немає святого, і, відшукавши його, просили повернутися до них. Недовго, однак, прожив серед них преподобний Симеон; він пішов у покинуту місцину біля села Теланіс і, віднайшовши там напіврозвалену хатину, прожив у ній три роки. І так він жив тут у молитві та розважанні Божої доброти.

Тимчасом вістка про надзвичайні подвиги святого Симеона рознеслася широко-широко, і наповнилася пустеля тими, хто йшов шукати у нього поради, помочі, молитви і благословення. І як каже Теодорит, єпископ Кипрський, який написав житіє преподобного Симеона, “дорога до нього була немов рікою, і такі ріки стікалися до Симеона зі всіх сторін, немов до моря. Приходили не лишень ті, що жили в поблизьких оселях, але й ізмаїльтяни, перси, вірмени, іверійці та їх сусіди. Приходили також і такі, що жили в далеких західних країнах: іспанці, британці та інші, не кажучи вже про італійців. У Римі слава преподобного Симеона була така широка, що майстри на дверях своїх робітень прибивали образки святого, з глибокою вірою, що за його молитвами Господь буде їх благословити”.

Такий здвиг народу непокоїв преподобного Симеона, він боявся, щоб висока думка про себе, повна пустої земної слави, не стала його спокушувати. Тому побудував він собі стовп, спочатку на шість ліктів висоти, потім – на дванадцять, згодом – на двадцять два, і врешті-решт на сорок ліктів. На горі він поставив будку, в якій міг поміститися один чоловік, і то з великим трудом. Це був новий, цілком не відомий до того спосіб життя. Тож усі стали дивуватися: чоловік за життя відірвався від землі і немовби завис між нею і небом. А старі пустельники, люди загартовані у чеснотах, стали радитися, чи новий спосіб життя може бути милий Богу, чи ні, і чи не є він часом диявольською спокусою. Всі разом ухвалили, щоб наказати преподобному Симеонові злізти зі стовпа. Якщо він послухає, це буде знак, що таке життя миле й угодне Богу, бо де є послух, там і воля Божа, а гордості там місця немає. Вони вибрали трьох з-поміж себе і послали до святого Симеона зі словами: “Наставники пустельного життя цих сторін велять тобі, щоб ти зліз із цього стовпа і жив так, як живуть інші”.

Коли преподобний почув ті слова, то без жодного слова, став злізати по драбині вниз. Тоді пустельники, побачивши той поспіх, з яким він виконував наказ, сказали йому: “Залишайся, слуго Божий, на стовпі, тепер ми бачимо, що робиш це згідно з Божою волею і нехай Він далі тебе благословить на добрий подвиг”.

Святий подвижник постійно молився або бив поклони. Перед церковними святами від заходу сонця аж до світанку він стояв з піднесеними до небес руками. І при цьому преподобний Симеон був такий смиренний, такий покірний, немов найгірший з усіх людей. Для всіх однаково він був доступний і добрий. Отримавши від Бога дар премудрости, святий кожного дня навчав народ, як шукати небесного світла, як утікати від земної суєти, легковажити те, що є, і жити надією життя вічного. Він часто вирішував суперечки і завжди приводив противників до згоди”.

Бог дав святому Симеону силу творити чуда. Начальник сарацинів Филарх привіз свого свояка, що був розслаблений. Симеон спочатку навчав хворого правд Христової віри, а коли той, пізнавши правду, повірив у Христа, то, за молитвою святого, цілком одужав. Однак про себе святий зовсім не дбав. Його ноги від постійного стояння були зранені, а в ранах роїлося черви. Святий подвижник терпеливо зносив біль, а до червів говорив: “Їжте, що вам Бог дав”, – байдуже, що тим кормом було його живе тіло. У цій місцевості не було води, та за молитвою святого потекло джерело смачної холодної води. Бог дав йому також духа провидіння; святий за два роки наперед провістив, що настане пошесть і нападе сарана – слова його збулися.

Близько 40 літ прожив преподобний на стовпі. Про смерть святого його учень Антоній розповідає так: “Була п’ятниця. Народ, як звичайно, юрбою йшов по благословення, але святий не виходив зі своєї будки. А коли він і наступного дня не показався, я піднявся на стовп, дивлюся, а він стоїть, як звичайно, з руками піднесеними вгору, лиш лице його сяяло незвичайною красою. Я подумав, що святий духом молиться, і не смів його непокоїти. Але бачу, що тіло не подає ознак життя, я торкнувся його і зрозумів, що Бог покликав преподобного Симеона до своєї слави”.

Про смерть святого зразу повідомили єпископа Антіохії Мартирія і старосту Ардаборія, і той зразу ж вирушив з 6000 воїнів, бо боявся, щоб мешканці тих сторін не забрали потай тіла святого. Невдовзі прибуло сім єпископів. Весь антіохійський люд вийшов назустріч процесії. Серед співу, плачу і звуків дзвонів тіло поклали в церкві святого Касіяна, де спочивало воно доти, доки не звели нову церкву в пам’ять і на честь святого. При церкві також заклали монастир. Бог прославив мощі святого численними чудами, а вірні ставилися до них з глибоким почитанням. Преподобний Симеон Стовпник помер 459 р., проживши близько сто три роки.

__________

У той самий день

Собор Пресвятої Богородиці, що в Міясинах

Богородиці, глас 1: Радуйся, обрадованная Богородице Діво,* пристане й заступнице роду людського,* бо з Тебе воплотився Ізбавитель світу;* Ти бо єдина єси Мати і Діва,* присноблагословенна і препрославлена.* Моли Христа Бога,* щоб мир дарував усій вселенній.

У вірменському краю, біля міста Мелітини, поблизу озера, що звалося Азур, лежав Міясинський монастир, який прославився чудотворною іконою Пресвятої Богородиці. Їй нехай завжди і всюди буде вічна честь, слава і поклоніння від усієї вселенної, а насамперед від нас, Її недостойних дітей. У часи, коли іконоборство лютувало і казилося, коли почитателі ікон або страждали у в’язницях, або гинули мученицькою смертю, натовп єретиків напав на Міясин. Безбожність їхня сягнула краю, вони навіть наважилися кинути в озеро чудотворну ікону Пресвятої Богородиці. Часто так бувало, що дикі погани, захоплюючи християнські міста, забороняли своїм воякам нищити християнські святині та їхню утвар. Навіть турки і сарацини почитали ікону Пресвятої Богородиці, та єретики, хоча й були хрещені і не одну ласку отримали за поміччю Пречистої, яка їх, дарма, що заблуканих, охороняла перед карою Божого гніву, не спромоглися Її пошанувати.

Минуло багато літ, і за правління молодого літами імператора Михаїла III (842-867) настав мир для святої Церкви. Почитання ікон було повернено, тоді образ Пресвятої Богородиці виплив на поверхню води цілий і неушкоджений. Вістка про це славне чудо поширилося по всьому краю і поза його межі, зі всіх сторін став горнутися народ, щоб віддати честь чудотворній іконі. Всі молилися до Пресвятої Богородиці, дякували Їй, що не залишила святої обителі і прославляли Господа. Вшанування пам’яті цього чудесного віднайдення святої ікони відбувалося кожного року при величезному здвизі народу, і Христова Церква донині почитає цей день окремою службою. Звідси й походить назва празника – “Собор”.

__________

У той самий день

Святого мученика Айтала. Святих мучениць 40 дів. Святого Аммуна, диякона і їх учителя

Діялося це за правління безбожного Ліцинія, того самого Ліцинія, який 313 р. дав свободу християнам визнавати свою віру, і який, за видимою ласкою Христа Спасителя, здобув перемогу над своїми ворогами, а потім став мучити й убивати християн. В Адріянополі, македонському місті, мешкало сорок дів, що посвятилися самітницькому і богомільному життю. Свій подвиг вони здійснювали під духовним проводом диякона Аммуна. Старостою міста тоді був поганин Вавд, він наказав їх усіх схопили і доставити на суд. Святі сміливо визнали перед ним свою віру в Христа, і за це староста віддав їх на тяжкі муки, та Божа благодать була з ними, і святі мученики стійко перенесли усі ті муки. Тоді Вавд відправив мучеників в Іраклію, до самого Ліцинія. За його наказом усіх було жорстоко страчено.

У цей день також було замучено і святого Айтала, диякона. За наказом перського царя Сапора II його каменували за віру у Христа Спасителя. Всі вони постраждали близько 320 р.

__________

У той самий день

Святої мучениці Калісти та святих мучеників Євода і Єрмогена, її братів

Вони постраждали за Христову віру на початку IV ст. Це сталося в Никомидії. Святі Каліста та її брати Євод і Єрмоген сміливо стали перед судом поган. За сповідування Христа Спасителя та відмову принести жертву ідолам їх було стято мечем.

__________

У той самий день

Пам’ять праведного Ісуса Навина

Ісус, син Навина, походив з покоління Ефраїма. Він народився в Єгипті, де юдейський народ страждав у неволі. Властиво, ім’я його було Ошеа, і лиш Мойсей (його пам’ять вшановуємо 4 вересня) дав йому ім’я Ісус, що, як знаємо, означає “Cпаситель”. Ісус разом з усіма євреями вийшов з Єгипту. Коли ж вони перейшли через море, і євреї стали сумніватися в Бозі, тоді Ісус зберігав вірність Мойсею, тому-то Господь вибрав його помічником і наступником Мойсея.

У Книзі Виходу (гл. 17) читаємо, що коли амалекитяни напали на жидів, Мойсей з піднесеними до неба руками молився Богові, випрошуючи помилування для невдячного народу, тоді Ісус став на чолі жидівської війська і вийшов проти ворога. “І розгромив Ісус Амалека й його людей вістрям меча” (Вих. 17, 13). Далі (гл. 24) довідуємося, що коли Мойсей зійшов на гору Синай, де покрила його хмара і де він перебував сорок днів і ночей, тоді там був з ним і Ісус: “Устав Мойсей з Ісусом, своїм слугою, і вийшов на Божу гору” (Вих. 24, 13). Святе Письмо не згадує, чи Ісус бачив на Синайській горі Господа, але таки він був найближчим свідком величної події, коли Бог покликав до себе Мойсея, аби дати йому скрижалі заповідей. Далі (гл. 33) читаємо, що коли Господь у стовпі хмари сходив до скинії завіту і говорив з Мойсеєм “віч-навіч”, тоді Ісус був на сторожем скинії, а коли Мойсей з неї виходив, то “слуга ж його, Ісус Навин, ще хлопчина, не полишав намету” (Вих. 33, 11).

Мойсей, за Божим наказом, звістив Ісусові, що Господь призначив його вождем юдейського народу. Коли Мойсей помер, і весь народ плакав за ним, тоді “Ісус Навин наповнивсь духом мудрости, бо Мойсей поклав був на нього свої руки; тож і слухали його сини Ізраїля, і чинили, як заповідав Господь Мойсеєві” (Втор. 34, 9). Ісус Навин став вождем і суддею юдейського народу, а Господь пообіцяв йому свою поміч: “Ніхто не встоїть перед тобою, поки віку твого; як був я з Мойсеєм, так буду з тобою; я не полишу тебе і не покину” (І.Н. 1, 5). Господь наказав йому перейти ріку Йордан, а Ісус повідомив цю радісну вістку народові і всі стали готуватися до походу. Коли ж священики, що несли кивот завіту, вступили в ріку Йордан, то його води розділилися і весь народ перейшов ріку сухою ногою. Згідно з побожним переданням, той перехід відбувся в тому місці, де згодом Христос прийняв хрещення з рук Йоана Предтечі. Ісус Навин велів у пам’ять про чудесний перехід через Йордан поставити серед ріки дванадцять каменів. “Потім Ісус поставив дванадцять каменів також серед Йордану, на тому місці, де стояли ноги священиків, що несли кивот завіту; і зостались вони там посьогодні” (І.Н. 4, 9).

Перейшовши ріку, сорокатисячне жидівське військо пішло походом на сильно укріплене місто Єрихон. На полях біля Єрихону відсвяткували Пасху; відтоді манна перестала падати з неба, бо вже було доволі і збіжжя, і хліба. Тут явився Ісусові “начальник Господнього війська”, архангел Михаїл. Господь наказав, щоб шість днів обходити навколо мурів міста з кивотом завіту, а сьомого дня обійти місто сім разів, сурмлячи у труби. “І закричав народ, і засурмили. А як почув народ звук трубний, ще дужче закричав, і впали мури міста на землю, й народ запопався дертися в місто, кожен прямо перед собою, й захопили місто” (І.Н. 6, 20).

Підкоривши всіх ворогів, Ісус розділив обіцяну землю між дванадцятьма колінами Ізраїля, а собі вибрав частку в Тімнат-Сераху, поблизу Єфраїм-гори. Коли ж він “постарів і був уже ветхий деньми”, то зібрав старійшин народу і пригадав їм усі Божі добродійства та ті чудесні дороги, якими Господь вів народ той, привівши його до обіцяної землі, пригадав, як Господь прощав їм їхні блуди, стримував свій гнів і благословив його – все те пригадав їм Ісус. Народ свято зарікся, що ніколи не відступить від свого Бога, а Ісус побудував кам’яний жертовник як пам’ять про цю обітницю. “По цих подіях помер Ісус Навин, слуга Господній, маючи віку сто десять років” (І.Н. 24, 30).

У Книзі Сираха читаємо великі похвали на честь Ісуса Навина: “Хоробрим у війні був Ісус Навин, що в пророцтвах Мойсеєвим був наступником: він був, згідно з іменням своїм, великим, щоб рятувати його вибранців” (Сир. 46, 1). Був він праобразом Христа Спасителя; він привів народ до обіцяної землі, а Христос привів нас у землю вічного блаженства.

Опубліковано у Дорога віри. Додати до закладок постійне посилання.