Один чоловік, невдоволений собою та іншими, шемрав: «Хто сказав, що кожен мусить нести свій хрест ? Невже не існує жодного способу його позбутися ? З мене досить моїх щоденних прикрощів і турбот !»
Добрий Бог відповів йому уві сні.
Чоловік побачив земне життя людей як безконечну процесію. Кожна людина йшла, несучи на собі великий хрест, крок за кроком, з великими зусиллями просуваючись уперед.
Герой нашої розповіді також рухався у цьому безконечному потоці людей і двигав на собі тягар свого хреста. Але скоро він побачив, що його хрест довший, ніж в інших людей.
Може тому, майнула в його голові думка, він не може дати собі з ним ради.
«Якби трохи вкоротити свій хрест, я так тяжко не мучився б», — вголос промовив він сам до себе.
Чоловік сів на придорожний камінь й добряче вкоротив свій хрест. Коли знову рушив у дорогу, відчув, що йдеться швидше й легше. Так він дійшов до того місця, де була мета його земної мандрівки.
Тут зяяло глибоке провалля, а по той бік його починалася «земля вічної радости».
Ще здалеку було видно її дивовижну красу. Але як туди перейти ? Ані мосту, ані кладки… Проте люди якось туди діставалися.
Вони, як виявилося, знімали з плечей свої хрести, один кінець перекидали на другий бік провалля і по ньому входили в цю чудову землю вічної радости.
Кожний хрест мав ідеальний розмір: саме такий, щоб з’єднати обидва краї провалля.
Перейшли всі. Залишився тільки один чоловік — той, що вкоротив свого хреста. Тепер він зрозумів, що його вкорочений хрест не дозволить йому перейти безодню смерти.
У відчаї він почав плакати: «Ах, якби я знав…»
Але було вже запізно…
Свята Тереза Авільська мучилася від страшних болей у ногах.
Вона жалілася Богові: «Господи, при всіх моїх проблемах мені ще тільки цього бракувало !»
Бог відповів: «Таким чином, Терезо, я трактую своїх друзів».
«Тепер я розумію, чому їх так мало в Тебе», — відказала Тереза.
© Бруно Ферреро