Двоє сміливих лицарів брали участь у турнірах, ризикованих пригодах, наражаючись на небезпеку. Служили багатьом володарям.
Котрогось вечора один із них, споглядаючи захід сонця, мовив:
– Мені залишається остання пригода.
– Яка?
– Хочу зійти на гору, на якій живе Бог!
– Навіщо?
– Щоби довідатись, чому Він нас так обтяжує і примушує працювати все життя та й далі вимагає щораз більше, замість того, щоб допомагати нам хоча б іноді, – відповів з гіркотою перший лицар.
– Піду з тобою! Однак вважаю, що Бог знає, що чинить, – ствердив другий.
Подорож була тривалою і нелегкою. Добулися гори Бога. Сходили мовчки, йдучи поруч із кіньми, бо стежка була стрімка й труднопрохідна. Вже було видно вершину в імлі, та зненацька з гори почули голос:
– Візьміть із собою всі камені, що лежать на стежині.
– Ось бачиш? – запротестував перший лицар. – Завжди те саме. Після всіх цих зусиль Бог хоче нас додатково обтяжити. На це не погоджуся!
І повернув назад.
Другий лицар виконав те, що наказав голос Бога. Потратив на це багато часу і зусиль. Та із першими сонячними променями каміння у торбинах на коні й те, що було у зранених руках побожного лицаря, чудово засяяло. Перемінилося на коштовні діяманти небаченої краси.
Господи, ставлю набагато більше запитань, аніж Ти. У числовому співвідношенні це виглядає як десять до одного.
Запитую:
– Чому допускаєш страждання?
– Як довго маю страждати?
– Яка мета цього?
– Чи Ти забув про своє милосердя?
– Втомився?
– А може, образився?
– Покинув мене?
– Коли я втратив Твій провід?
– Чому я розгублений?
– Чи не бачиш мого великого розпачу?
Ти ж мене лише запитуєш, чи я вірю Тобі?