Притча про двох лицарів, або Шлях до Бога

Притча про двох лицарів, або Шлях до Бога

Двоє сміливих лицарів брали участь у турнірах, ризи­кованих пригодах, наражаючись на небезпеку. Служили багатьом володарям.

Котрогось вечора один із них, споглядаючи захід сон­ця, мовив:

–     Мені залишається остання пригода.

–     Яка?

–     Хочу зійти на гору, на якій живе Бог!

–     Навіщо?

–     Щоби довідатись, чому Він нас так обтяжує і приму­шує працювати все життя та й далі вимагає щораз більше, замість того, щоб допомагати нам хоча б іноді, – відповів з гіркотою перший лицар.

–     Піду з тобою! Однак вважаю, що Бог знає, що чи­нить, – ствердив другий.

Подорож була тривалою і нелегкою. Добулися гори Бо­га. Сходили мовчки, йдучи поруч із кіньми, бо стежка була стрімка й труднопрохідна. Вже було видно вершину в імлі, та зненацька з гори почули голос:

–     Візьміть із собою всі камені, що лежать на стежині.

–     Ось бачиш? – запротестував перший лицар. – Завжди те саме. Після всіх цих зусиль Бог хоче нас додатково об­тяжити. На це не погоджуся!

І повернув назад.

Другий лицар виконав те, що наказав голос Бога. Потратив на це багато часу і зусиль. Та із першими со­нячними променями каміння у торбинах на коні й те, що було у зранених руках побожного лицаря, чудово засяяло. Перемінилося на коштовні діяманти небаченої краси.

Господи, ставлю набагато більше запитань, аніж Ти. У числовому співвідношенні це виглядає як десять до одного.

Запитую:

–     Чому допускаєш страждання?

–     Як довго маю страждати?

–     Яка мета цього?

–     Чи Ти забув про своє милосердя?

–     Втомився?

–    А може, образився?

–     Покинув мене?

–     Коли я втратив Твій провід?

–     Чому я розгублений?

–     Чи не бачиш мого великого розпачу?

Ти ж мене лише запитуєш, чи я вірю Тобі?

Опубліковано у Дорога віри. Додати до закладок постійне посилання.