Притча про пустелю

Притча про пустелю

У Північній Африці якийсь місіонер побачив, що один бедуїн лягав на землю, прихиляв вухо додолу і щось слухав.

Здивований місіонер запитав його:

— Що ти робиш?

Бедуїн підвівся і відповів:

— Слухаю… як пустеля плаче. Плаче, тому що хотіла би бути садом, парком…

Як хочеш, щоб я говорила про Нього? Нічого не можу сказати словами. Маю жити Ним — от і все. Я хотіла б гукати Його, хотіла б шпурляти Його всім у лице…

Байдужість, презирство, гнів, які відчуваю, коли їду в автобусі, я хотіла б знищити назавжди. Але знаю, що Він існує в обличчях чоловіків і жінок, котрі живуть простим життям і знають, що усміхом і блиском очей можна засвітити зірку в серці дитини, убогого, престарілого. Ці всі зірки, розкидані по світі, колись обіймуть Всесвіт. I у вогні любові й радості засвітиться Боже обличчя задля доброти декого. Їм я довіряю, і хочу наслідувати їх. Вірю в них. Вірю, що зацвіте пустеля.


(Анна, 18 років)

(Із книги Бруно Ферреро «365 коротких історій для душі», видавництво “Свічадо” 
)

Опубліковано у Дорога віри. Додати до закладок постійне посилання.