Про вівцю, або у чому полягає сила людини (притча)

Світлина від †_Ісус - дорога, істина і життя_†.

Вівця, щойно її створили, одразу зрозуміла, що вона – найслабша серед усіх звірів. Її серце постійно прискорено билося через страх, що на неї нападуть інші, сильніші й агресивніші, а захищатися вона не вміла.

Тому вівця вирішила звернутися до Творця і вилити перед Ним усі свої тривоги і страхи.

– Ти хочеш, щоб я наділив тебе якимись засобами для захисту? – співчутливо запитав Господь Бог.

-Так.

– Чи підійшли б тобі гострі зуби?

Вівця заперечно захитала головою:

– Я не зможу тоді скубати ніжну траву. А до того ж почнуть казати, що я розбійниця.

– Чи хотіла б ти мати великі кігті?

– О, ні. Думаю, що я почала б користуватися ними не для мудрих цілей…

– Я міг би впирснути отруту в твій язик, – терпеливо продовжував Бог.

– Про це не може бути й мови. Всі мене б зненавиділи і почали зневажати, як змію.

– А як ти ставишся до міцних рогів?

– О ні. Ніхто не захоче зі мною бавитися.

– Але щоб оборонятися, ти мусиш мати щось, що завдавало б болю твоєму нападникові.

– Я мала б завдавати болю? Ні, я не хочу. Ліпше залишуся такою, як є…

Ми, людські істоти, перестали усвідомлювати, що, в певному сенсі, як і маленькі тварини, не маємо для самооборони ні грубої шкіри, яка б захищала наші тіла, ані гострих зубів. Ми, люди, не повинні користуватися злом для самооборони – нам слід апелювати до нашої людськости: ми можемо робити це через любов до людей і через сприйняття їхньої любови.

Сила не зігріє нас уночі – це в змозі зробити наша чуйність. Бо саме завдяки їй у людей виникає бажання пригорнутися до нас. Чуйність є справжньою силою людини.

Бруно Ферреро

Опубліковано у Дорога віри. Додати до закладок постійне посилання.