Струмок (притча)

10 липня:Струмок

У прохолодному веселому лісі, серед кушів і трав, тік струмок. Чарівний, сміхотливий, жвавий. Він усіх любив і все подобалося йому. Цілими днями бавився він сонячними промінчиками, бабками і жучками. На одному із чарівніших вигинів струмка лежав камінь, дуже поважний і статечний камінь. Вельми досвідчений.

Камінь довго міркував про життя, глибоко поринаючи в роздуми про минуле і сучасне. Слід визнати: струмок дуже йому заважав, повсякчас відволікаючи його від філософських роздумів. І одного разу, коли чаша терпіння перелилася через край, він заговорив до струмка:

– Чому ж ти так метушишся повсякчас, – звернувся він до струмка, – від тебе тільки клопіт і жодної користі. Ти неправильно ставишся до життя. У такій метушні годі злитися з ним, осягнути всі його великі таємниці. Злитися з життям можна лише у великому смиренні і спогляданні.

– А навіщо споглядати життя? – запитав здивовано струмок, – коли навколо так добре. Я веселюся і радію з усього, що бачу. Мені добре і я розкошую та тішуся і всім навколо радісно. Всім добре.

– Ти надто дурний і молодий, щоб зрозуміти це. У тобі надто багато поверхневого і ти ніколи не зможеш злитися з одним великим началом, тайною сущого.

Камінь далі лежав і думав, а струмок біг, сміючись та граючи. Усе далі і далі, поки не злився з одним великим озером.

Опубліковано у Дорога віри. Додати до закладок постійне посилання.