30 квітня Церква згадує прп. Симеона, що в Персиді. Прп. Акакія, єп. Мелітинського. Велика п’ятниця.

“Страсті Христові”Драган Іван, Кафедра Сакрального мистецтва Львівської національної академії мистецтвksm.lnam.ua

СВЯТА ПЛАЩАНИЦЯ

“Благообразний Йосиф, з древа знявши пречистеє тіло Твоє,
плащаницею чистою обвив і ароматами,
в гробі новім, покривши, положив”
(Тропар Великої п’ятниці).

Богослуження Великої п’ятниці характеризуються гарними обрядами, зворушливими напівами і глибокими змістом гимнами та стихирами. Головна їхня тема — це муки і смерть Господа нашого Ісуса Христа.

“Днесь висить на дереві, — співаємо на 15 антифоні утрені Великої п’ятниці, — Той, що на водах землю повісив. Вінцем з терня вінчається — Цар ангелів. У ложну багряницю одягається Той, що небо одягає хмарами. Дістає поличник Той, що в Йордані висвободив Адама. Цвяхами пригвозджений — Жених церкви. Копієм проколений — Син Діви. Поклоняємось страстям Твоїм, Христе, поклоняємося страстям Твоїм, Христе, поклоняємося страстям Твоїм, Христе, покажи нам і славне Твоє воскресення”.

В осередку величних відправ і зворушливих обрядів Великої п’ятниці стоїть свята плащаниця. Ця свята ікона Христа в гробі стала складовою частиною обрядів вечірні Великої п’ятниці й утрені Великої суботи. Під час тих відправ ми особливо прилюдно вшановуємо святу плащаницю, бо на ній кривавими літерами виписана історія спасення людського роду. Свята плащаниця говорить нам і про строгу Божу справедливість і про безконечну Божу любов і безмежне милосердя до нас, грішних.

Тож з уваги на літургійне значення святої плащаниці годиться дещо більше сказати про її історію та обряд покладення.

ІСТОРІЯ СВЯТОЇ ПЛАЩАНИЦІ

Використання святої плащаниці в богослужбах Великої п’ятниці й суботи так як ми її тепер почитаємо, відносно недавнє, бо має за собою заледве кількасот літ, але своїм походженням вона сягає самої смерти Ісуса Христа. Плащаниця це ніщо инше, як те простирало чи саван, у якому було завинуто мертве Тіло Христа Господа, коли його покладено до гробу. Східна Церква у відправах Великої п’ятниці й суботи не знала плащаниці майже півтори тисячі літ!

Християни єрусалимської Церкви перших століть почитали у Велику п’ятницю хресне дерево, яке на початку IV віку віднайшла свята Єлена, мати цісаря Костянтина. Обряд того почитання записала нам паломниця IV століття Сильвія Аквітанська. У її щоденнику паломництва читаємо, що у Велику п’ятницю єпископ в оточенні дияконів сідав на престолі, поставленому на Голготі, де був розп’ятий Христос. Перед ним ставили застелений стіл, а на столі клали святе хресне дерево і напис, що був на хресті. Єпископ держав кінці святого дерева у своїх руках, а вірні один за одним підходили до столу, робили доземний поклін, торкалися хреста й напису своїми чолами й очима, а відтак цілували хрест і відходили.

Звичай почитати святий хрест у Велику п’ятницю перейшов пізніше до грецької Церкви. У Велику п’ятницю в часі утрені після 5 страсного Євангелія, коли співали стихиру “Днесь висить на дереві… “, священик або єпископ виносив зі святилища запрестольний хрест і ставив його на середині церкви. При співі слів стихири: “Поклоняємося страстям Твоїм, Христе”, — священик і всі вірні робили три доземні поклони і цілували святий хрест.

Під впливом Східної Церкви почитання святого хреста у Велику п’ятницю в середині VII століття перейшло до Західної Церкви, де практикується і сьогодні.

Під час святої Літургії Східна Церква накриває на проскомидії Чесні Дари великим прямокутним покровом. Цей покров, який називають також воздухом, єрусалимська Церква почала вживати в Літургії за святого Сави Освященого († 532), творця єрусалимського богослужбового уставу. Святий Герман, царгородський патріярх (713-730) учить, що воздух є символом того каменя, яким Йосиф з Ариматеї прикрив Господній гріб. А за Симеоном Солунським († 1429), воздух — це символ нагого й мертвого Ісуса, якого несуть до гробу. Тому, каже він, на воздусі деколи зображено покладення Христа до гробу. На Великому Вході диякон несе цей воздух перед Чесними Дарами. А потім священик накриває ним чашу і хліб на престолі і при цьому тихо відмовляє тропар “Благо-образний Йосиф… “.

Цей грецький звичай зображати на воздусі ікону Христа в гробі прийшов до нас у XIV віці разом з єрусалимським уставом. І це він дає початок нашій плащаниці.

За приписами єрусалимського уставу тропар “Благообразний Йосиф” співається також на вечірні Великої п’ятниці й на утрені Великої суботи. Виглядає, що наші побожні предки, співаючи цю похоронну пісню на честь Спасителя, хотіли не тільки переживати її духом, але й очима бачити його ікону зложення до гробу. Тому за тим тропарем спочатку на утреню Великої суботи, а відтак і на вечірню Великої п’ятниці приходить також через своє символічне значення і воздух, наша перша плащаниця.

У XVI ст. з’являється звичай нести воздух-плащаницю з іконою мертвого Ісуса в час входу з Євангелієм на великому славослов’ї утрені Великої суботи. Вхід закінчувався співом “Благообразний Йосиф… “, поклонами і цілуванням воздуха-плащаниці. Після утрені його знову ставили разом з Євангелієм на престол. У цьому столітті воздух з іконою Христа у гробі у нас називається плащаницею.

Обряд почитання святої плащаниці перенесено згодом з утрені Великої суботи на вечірню Великої п’ятниці. Це сталося, мабуть, тому, що тропар “Благообразний Йосиф” у відправах страсного тижня співається перший раз на вечірні Великої п’ятниці.

Тепер на нашій плащаниці, крім ікони Христа в гробі, зображають ще Богородицю, Йосифа з Ариматеї й побожних жінок, що брали участь у похороні Ісуса Христа. А довкола плащаниці видніються слова тропаря Великої п’ятниці: “Благообразний Йосиф… “.

ОБРЯД ПОКЛАДЕННЯ ПЛАЩАНИЦІ

У наших рукописних уставах до XVI віку нічого не сказано про обряд покладення святої плащаниці, бо вона щойно починала входити у практику. Оскільки свята плащаниця ввійшла до відправ вечірні Великої п’ятниці й утрені Великої суботи не окремим приписом, а звичаєм Церкви, то до сьогодні нема одного обряду покладення плащаниці, бо різні Церкви витворили свої звичаї. Почитання святої плащаниці в XVII-XVIII ст. стає загальною практикою і звичаєм усієї Східної Церкви.

Обряд виносу й покладення плащаниці, за Типиком о. Дольницького, відбувався у катедральних церквах Галичини так: на вечірні Великої п’ятниці, під час співу стихири на стиховні “Тебе одіющагося світом яко ризою… “, був обхід довкола церкви з плащаницею, яку несли за чотири кінці священики або старші парафіяни. Після обходу плащаницю клали на окремий до того приготований стіл посередині церкви. При кінці вечірні в часі трикратного співу “Благообразний Йосиф… ” усі на колінах приступали до святої плащаниці й побожно її цілували. Божий гріб був прикрашений квітами й лампадами, а за ним стояв хрест без Розп’яття з обрусом на його перехресті.

Отець Дольницький згадує також, що в нас, у Галичині, був звичай при обході з плащаницею нести і Святі Тайни, що їх відтак ставили для почитання або на Божому гробі, або на престолі. Він завважує, що цей звичай узято від латинської Церкви. Звичай виставляти Святі Тайни при плащаниці є цілком несумісний ні з духом Великої п’ятниці, ні з духом Східної Церкви. Свята плащаниця є якраз символом Ісуса Христа в гробі, тому тут немає місця на прилюдне почитання Святих Тайн. Західна Церква у Велику п’ятницю подекуди усуває Святі Тайни з кивота та лишає його відчиненим на знак, що там нема Христа, бо Він у гробі.

Типик А. Микити каже, що на Закарпатті при обході з плащаницею сам священик несе її на своїх плечах і тримає її двома руками на голові, а другий її кінець піддержує двоє людей. Обхід буває тільки один раз.

На Східній Україні й у Росії у Велику п’ятницю на вечірні при співі “Благообразний Йосиф” тільки виносять святу плащаницю на середину церкви, а сам обхід з плащаницею відбувається при великому славослов’ї на утрені Великої суботи. Під час обходу священик несе святу плащаницю на своїй голові і під нею ще тримає Євангеліє, яке відтак кладуть на плащаницю при Божому гробі. Святу плащаницю, буває, виставляють для почитання аж до воскресної утрені. Перед утренею, після відправи надгробного, плащаницю заносять до святилища і кладуть на престол. Нема окремого припису, де треба ставити святу плащаницю у воскресному часі. Одні церкви тримають її на престолі до Томиної неділі, а відтак поміщають за престолом на стіні над горним сідалищем. В инших церквах плащаниця стоїть на престолі до неділі Мироносиць. У наших церквах плащаниця лежить на престолі аж до віддання празника Пасхи, тобто 40 днів, на знак Христового 40-денного перебування на землі після свого воскресення.

У нашому народі свята плащаниця користується справді великим почитанням і любов’ю. Загал наших вірних дотримується у Велику п’ятницю повного посту і приступає натще до святої плащаниці, наче до святого причастя. До неї приходять не инакше, як на колінах і то часто аж від вхідних дверей церкви. Коло Божого гробу, зазвичай, стоїть почесна сторожа наших молодіжних і старших організацій, подекуди навіть цілу ніч з Великої п’ятниці на суботу. Поклоніння святій плащаниці і її цілування для наших вірних це справді глибоке духовне переживання і нагода відновити свою віру в Христа й любов до Господа, що з любови до нас умер на хресті.

НАДГРОБНА СТИХИРА ПРИ ПОКЛАДАННІ ПЛАЩАНИЦІ

“Тебе, що світлом, немов ризою, зодягаєшся, зняв Йосиф з Никодимом, бачивши мертвого, нагого, непохованого, ревним плачем заплакали і, ридаючи, промовили: “Ох горе, наш найсолодший Ісусе! Побачивши Тебе на хресті повислого, сонце негайно мороком покрилося і земля зо страху задрижала й церковна заслона роздерлася. А тепер бачу Тебе, що задля мене сам пішов на смерть. Як же ж поховаю Тебе, мій Боже? Або якою плащаницею обгорну? Якими руками діткнуся Твого нетлінного Тіла? Або яку пісню заспіваю при Твоїй смерти, Щедрий? Величаю Твої страсті, піснями славлю Твоє погребення з воскресенням, і кличу: “Господи, слава Тобі”.

__________

о. Юліян Катрій, ЧСВВ. “Пізнай свій обряд”

__________

У той самий день

Житіє преподобного отця нашого Симеона Перського

Тропар преподобним, глас 4: Боже отців наших, * що чиниш завжди з нами по Твоїй кротості, * не віддали милости Твоєї від нас, * але молитвами їх у мирі направ життя наше.

Кондак, глас 1: Як сонце, засяяла нам свята Ваша пам’ять, вірних просвітлюючи, премудрі святителі Симеоне й Акакіє. Її ж ми сьогодні звершуємо, кличучи: моліть за нас єдиного чоловіколюбця.

Діялося це в Персії за царя Сапора II (Саворія), який 40 років, починаючи з 339 р., люто переслідував християн. Тоді загинуло понад 16000 мучеників, не враховуючи тих, імена яких залишилися невідомі. Христова Церква в Персії зростала і множилася, і тоді погани, які тут покланялися сонцю, підбурили царя розпочати жорстоке переслідування християн, тим більше, що він воював з грецьким імператором, а жиди звели наклеп на християн, що вони є ворогами царя і підтримують стосунки з Царгородом. Сапор велів накладати на християн великі податки, грабувати церковне і монастирське добро, а далі мучити й убивати єпископів, священиків і вірних.

У 341 р. цар наказав ув’язнити Симеона, єпископа Селевкії і Ктесифона (два міста, котрі розділяла ріка Тигр). Став святий Симеон разом з двома священиками, старцем Ананією та Авделом, усі в оковах, перед царем. А коли той наказав йому поклонитися сонцю, бо інакше накаже жорстоко переслідувати всіх християн, єпископ відповів: “Дотепер я завжди, царю, виявляв тобі послух, але коли наказуєш мені речі, противні моїй вірі, то знай, я ніколи не зречуся Христа Спасителя, навіть муки не вирвуть з мого серця найбільшого скарбу – святої віри”. Цар наказав його кинути до в’язниці.

У притворі королівської палати святого Симеона зустрів старий учитель царя Устазан, в минулому християнин, який перед погрозами царя зрікся святої віри. Побачивши Симеона в кайданах, низько вклонився перед ним. Та святий єпископ відвернув своє лице від відступника, і той у цю хвилю пізнав усю свою злобу, роздер на собі дорогий одяг і став голосно плакати: “О, горе мені окаянному! Святий єпископ відвертається від мене, а як же я зможу на суді глянути в лице справедливого Бога?”

Цар покликав Устазана до себе, бо думав, що хтось з його двору скривдив старця, але той сказав, що оплакує власну злобу і гріх.

“Я заслужив на смерть, бо запродав святу віру і зрікся Бога, та від цієї хвилі я більше не поклонюся сонцю, а буду каятися перед Христом Спасителем, Імені якого нехай вічна буде слава, бо Він один – правдивий Бог ”.

Не помогли ні прохання, ні погрози, і цар засудив свого учителя на смерть від меча. Устазан радісно йшов на лобне місце, однак боліло його те, що через відступництво дав згіршення християнам і хотів те виправити. Тож перед самою смертю він так просив одного з королівських дворян: “Скажи цареві, що я вірно служив його батькові і йому з його дитинячих літ. Тож в нагороду за мою вірну службу нехай накаже оголосити всюди, що я гину за ніщо інше, як лишень за те, що є християнином – гину за святу правдиву віру!”

А потім нахилив голову під меч і прийняв вінець мученицької смерти. Цар виконав його волю, бо думав, що християни злякаються, коли почують, що цар не по- жалів навіть свого вчителя. А коли святий Симеон у в’язниці довідався про навернення Устазана, благословив за це Господа і величав Його Ім’я. Наступного дня, а було це у Велику п’ятниця, цар наказав привести святого Симеона та сто інших християн, серед яких були Ананія і Авдела, і велів їх стяти мечем. Вони радісно прийняли той присуд, а святий Симеон так промовив до них: “Така смерть – це найбільший Божий дар. Не дай же Господи, щоб ми зреклися Імени Твого, бо щойно тоді насправді померли б. Смерть має прийти, і не уникне її ні добрий, ні злий, а нам треба пам’ятати про те, що буде після смерти. А чи є якийсь ще кращий спосіб виявити нашу любов до Господа і отримати те, що Він обіцяв усім, хто любить Його, як умерти задля Нього?”

Після тих слів святі мученики один за одним ішли під меч задля Христового Імени і задля вічної слави для себе, а святий Симеон дивився на їх смерть, молився Богові і дякував Йому за ласку – а під кінець сам нахилив голову під меч.

Однак на цьому не закінчилося. Коли прийшла черга старця Ананії, він став дрижати усім тілом, а один з королівських урядників сказав: “Не бійся, чесний отче, зімкни на одну хвильку очі, і враз побачиш світлість небес!” За цими словами всі пізнали, що той урядник на ім’я Пусик, є християнином, і поставили його перед царем. Той наказав пробити йому горло і вирвати язик, а потім живцем здерти з нього шкіру – у тих муках святий мученик помер. Того ж дня замучили його доньку, святу дівицю Аскитрею.

Число святих мучеників ставало щораз більше. Наступного (342) року, знову ж у саму Велику п’ятницю, Сапор замучив тисячі християн. Двох сестер святого Симеона і одну їх слугиню перерізали пилою навпіл. Однак Христова віра поширювалася щораз далі і далі, кров одних кликала до життя інших, а святий хрест пригортав до себе цілі народи, і славлено, і прославлено було, є і буде Ім’я Спасителя нашого, Ісуса Христа.

__________

У той самий день

Житіє преподобного Акакія, єпископа Мелитинського

Акакій – означає “незлобний”. У Малій Вірменії, в місті Мелитині, був дуже благочестивий і ревний єпископ, що звався Отрій, який на Другому Вселенському соборі в Царгороді (381 р.) разом зі святим Григорієм Богословом найревніше боронив чистоту Христової віри від єресі духоборців. Одна благочестива родина привела до нього свого сина Акакія. Батьки просили, щоб владика прийняв його для прислуговування в церкві, бо ще з лона матері був він присвячений Богу. Хлопець був взірцем невинности та благочестя і з літами став клириком та провідником для душ братів своїх. У нього навчався письма святий Євтимій Великий, бо ж і цього святого виховував єпископ Отрій. З часом Акакія висвятили на священика, а після смерти Отрія його вибрали на єпископа Мелитини. Життя його було таке святе, що Бог дав йому ласку творити чуда. Так, за його молитвою відступила страшна засуха, а іншого разу велика повінь – і діялося це в такий чудесний спосіб, що всі в тому бачили незвичайну Божу ласку. Милосердний до вбогих, святий Акакій зробив зі свого дому шпиталь, в якому сам і прислуговував хворим. Він брав участь у Третьому Вселенському соборі в Ефесі (431 р.). Помер 440 р. у великій святості, проживши довгий вік. Тіло його поховали при гробі святого Полієвкта.

__________

У той самий день

Житіє святого Агапита, папи Римського

Святий Агапит, римлянин з роду, був архидияконом Римської Церкви. 4 травня 535 р. він вступив на престол святого Петра. Імператор західної частини держави Теодат, боячися, що війна з грецьким імператором Юстиніяном I (527-565) закінчиться для нього зле, послав святого Агапита до Царгорода, щоб залагодити цей роздор з Юстиніяном. Посольство не допомогло Теодатові, однак папа Агапит повагою свого уряду, як намісник Христа, зробив у Царгороді дуже багато для святої Церкви. Патріярший престол в Царгороді займав тоді тайний єретик-євтихіянин Антим, в минулому єпископ Трапезунту. Його підтримувала цариця Теодора і сам цар, який разом з жінкою постійно думав, як би то примирити євтихіян з істинними християнами. Коли ж до Царгорода прибув папа Агапит, імператор наказав йому, під загрозою вигнання, підтвердити Антима на патріяршому престолі. Але святий папа рішуче відповів, що не може бути згоди між Христовими вірними та єретиками і змусив Антима признатися в єресі, за що святий Агапит, зібравши присутніх у Царгороді єпископів, прокляв лжепатріярха, а на його місце поставив святого Мину.

Бог за життя дав святому Агапитові ласку творити чуда. Святий Григорій Великий пише, що святий Агапит, ідучи до Царгорода, в Елладі оздоровив одного чоловіка, що був калікою на ноги та ще й німий. А в самому Царгороді за його молитвою прозрів один сліпий від народження. Святий Агапит помер у Царгороді 22 квітня 436 р. Церквою Христовою він управляв усього лиш 11 місяців. Того ж року його тіло перевезли до Риму і поховали в храмі святого Петра.

Опубліковано у Дорога віри. Додати до закладок постійне посилання.