Дорога перетворення душі – це дорога Божого приятельства.
Це не стільки впрошування Мене зробити вас такими чи такими, як думання про Мене, розмова зі Мною, життя у Мені – і таким чином чимраз більше уподібнення до Мене.
Любіть Мене. Будьте спокійні у Мені.
Веселіться у Мені.
Я – мого любого й мій любий – мій він, що пасе отам поміж лілеями. Молодий (Пісня Пісень 6, 3).
Із книги «Бог кличе тебе. Поради на щодень»
Святого священномученика Патрикія, єпископа Пруського, і тих, що з ним
Тропар, гл. 4: I обичаїв апостолів причасником і їх намісником стався Ти, * знайшов Ти шлях, богонатхненний, як дійти до видіння. * Задля того слово істини справляючи, * і задля віри пострадав Ти аж до крови, священномученику Патрикіє, моли Христа Бога, щоб спаслися душі наші.
Кондак, гл. 4: Як світлосяйний священства добротою, і мучеництва кров’ю прикрашений, із співстраждальцями твоїми, Христові предстоячи, поминай нас як страдник прецінний.
Є у світі місця, де з землі б’ють джерела гарячої, цілющої води. В часи Юліяна Відступника такі купелі були в місті Терми, а при тих купелях погани покланялися божкові Ескулапові, вважалося, що він лікує хвороби людей. Коли почалося переслідування християн, староста Юній, вирушивши до Терм до купелей, наказав привести туди Патрикія, єпископа міста Пруси, у Витинії, а з ним ще трьох священиків: Акакія, Менандра і Полієна, і велів їм принести жертву Ескулапові. Святий Патрикій відповів йому на те, що Ескулап – це всього лиш кам’яний бовван, а Бог є лиш один – християнський.
“Побачу, чи спасе тебе твій Бог, – сказав тоді Юній, – коли я тебе кину в ту киплячу воду!”
“Поміч моя у Господа, що сотворив небо і землю”, – відповів на це святий Патрикій.
І справді, коли святого кинули в окріп, гаряча вода його зовсім не пекла, хоч слуги мучителя попарилися. Тоді Юній наказав їх усіх вбити, і під ударом сокири голови святих мучеників упали. Тіло святого Патрикія поховано в місцевості, що звалася Еврип. Сталося це 19 травня 603 р.
Господи, почуй нашу молитву.
Почуйте, і Я відповім. Багато часу проводьте в молитві. Молитва буває різна, але хоч якого вона роду, це зв’язок душі, розуму і серця з Богом.
А тому, якщо це просто позір віри, погляд чи слово любови й певности, що не висловлює жодного прохання, він все одно черпає з цього джерела і має все, чого потребує.
Тому що душа, бувши пов’язаною з Богом, об’єднаною з єднаною Ним, приймає у Нього і через Нього все.
І душа, перебуваючи в людській подобі, також потребує речей зі своєї оселі.
Моліться без перерви (1 до солунян 5, 17).
Із книги «Бог кличе тебе. Поради на щодень»
Святого мученика Теодота, що в Анкирі, та семи святих дів: Олександри, Текуси, Клавдії, Фаїни, Євфрасії, Матрони, Юлії
Тропар, гл. 4: Мученики Твої, Господи, * у страданнях своїх прийняли вінці нетлінні від Тебе, Бога нашого. * Мавши бо кріпость Твою, вони мучителів подолали, * сокрушили і демонів зухвальства безсильні. * їх молитвами спаси душі наші.
Кондак, глас 2: Як страждалець подвизався ти добре із співстраждальцями твоїми, Теодоте, і вінки почестей прийняли ви із дівами-страстотерпицями. Тому Христа Бога моліть за всіх нас.
У місті Анкирі, в Галатії, в часи мучителя Диоклетіяна жив побожний християнин Теодот, який, згідно з одними джерелами, був єпископом, а згідно з іншими – продавав вино. В часі переслідування, яке в Анкирі чинив мучитель Теотекн, багато християн переховувалися у лісах і дебрах. Святий Теодот постачав їжу втікачам, утішав ув’язнених за віру Христову і ховав тіла замучених, що вважалося великим злочином і каралося смертю.
В Анкирі мешкало семеро дів, уже в літах, які провадили боговгодне життя під проводом Текуси, 70-літньої стариці, тітки Теодота. Ще замолоду вони присвятили своє життя служінню Богові, а ось тепер мучитель велів їх схопити і привести на суд. Вони вголос стали визнавати Христа Спасителя і за це їх стали бичувати жилами по всьому тілі. Потім мучитель велів їм іти до ріки і мити поганських ідолів, що саме в той час кожного року робили погани. Але святі дівиці відмовилися, сказавши, що ніколи добровільно не торкнуться божків, а коли їм, згідно з поганським звичаєм, принесли білі одежі і вінки на голову, – вони все те потоптали ногами. Розлючений Теотекн наказав кожній діві прив’язати на шию камінь і втопити у морі, а на березі поставити сторожу, щоб християни не дістали тіл святих мучениць.
Саме тоді, коли мучитель оголосив присуд, святий Теодот повернувся зі села Маль, де ходив ховати одного мученика. Повернувшись до Анкири, він не пішов до свого дому, а завітав до господи убогого християнина Теохарида, що мешкав поблизу церкви святих Патріярхів, яку зачинили погани. Обидва стали гаряче молитися, щоб дівиці витримали у своєму подвизі до кінця. Невдовзі до них приєднався ще третій християнин, свояк Теодота, Поліхроній. Коли ж вони молилися, прийшла жінка Теохарида і розповіла, що святі діви мужньо прийняли смерть, та показала місце, де їх утопили. Святий Теодот подякував Господеві, що не покинув мучениць у тяжку годину, та став гадати, яким чином дістати тіла святих і чесно поховати.
Він заохотив до цього своїх товаришів і після спільної молитви вони вночі попрямували на берег моря. Ніч була темна, до того ж почалася буря, і воїни, що стерегли берег, утекли перед хмарою, а святий Теодот підійшов до самої води. Бог у чудесний спосіб вказав місце, де лежали тіла святих дів, і благочестиві християни їх дістали і чесно поховали.
Наступного дня мучитель довідався, що християни поховали тіла святих. Розлючений, він наказав покарати сторожів бичами, а всіх християн, які потраплять в руки, хапати і вести на суд. Поліхроній, переодягнувшись селянином, вийшов у місто, але його впізнали, схопили і привели до мучителя. Злякавшись мук, він признався, що тіла мучениць поховав разом з Теодотом. Мучитель наказав знайти святого Теодота, а коли той довідався про це, то, не зважаючи на вмовляння приятелів, добровільно став перед судом, бо не хотів, щоб через нього страждали інші. Він не лишень сміливо визнав Христа Спасителя своїм Господом, а ще почав упоминати поган, щоб зреклися ідолів та пізнали Христа і Його доброту. Теотекн наказав повісити святого на дереві та шматувати тіло залізними гаками, палити вогнем, рани поливати оцтом і посипати сіллю, вибити йому зуби олов’яними кулями і повибивати щелепи, а потім велів кинути його у в’язницю. А святий мученик у стражданнях благословив Господа й у в’язниці співав псалми, готуючись до останнього бою з ворогом нашого спасіння – дияволом.
Через 5 днів (за іншими джерелами – через 15) мучитель велів поставити слугу Божого перед себе, бо гадав, що той, ледь живий після мук, тепер уже охоче принесе жертву поганським богам. Однак святий готовий був витерпіти ще більші муки, щоб лиш засвідчити свою правдиву віру. І він знову потрапив у руки катів, які шматували гаками його тіло, волокли по розпечених черепках – а під кінець мучитель наказав стяти його мечем. На місці страти святий мученик голосно молився за Христову Церкву, простив своїм катам й у молитві нахилив свою голову під меч. Сталося це 7 червня 303 р. Тіло святого мученика, попри сторожу, забрав священик Фронтон і поховав в одній з печер села Маль, над якою згодом в його пам’ять було зведено величаву церкву.
__________
У той самий день
Святих мучеників Петра, Діонисія, Андрея, Павла, Христини, Іраклія, Павлина, Венедима
Було це в Іраклії, в місті Лампсаку. За наказом імператора Деція, мучителя християн, начальник міста Опитимин почав переслідувати християн і віддавати їх на муки. Привели на його суд молодого християнина Петра. Мучитель велів йому принести жертву богині Венері, а святий відповів на це: “Як я можу покланятися вашій Венері, якщо ви самі маєте її за богиню розпусти і говорите про неї сороміцькі речі? Я покланяюся одному, найсвятішому Сотворителеві неба і землі – Христу Спасителю. Він єдиний правдивий Бог!” За ці слова Опитимин наказав віддати святого Петра на муки, а під кінець стяти мечем.
Тимчасом на суд привели ще інших ісповідників: Діонисія, Андрея, Павла, а також якогось Никомаха, який, коли його вели на суд, кричав: “Я християнин!” Опитимин наказав взяти його на муки, і той нещасливий не зміг перетерпіти їх та зрікся Христа, прилюдно принісши жертву ідолам. Та ледь-ледь він протягнув руку з кадилом, як упав на землю неживий. Так Бог покарав відступника. Серед народу, що зібрався на судилищі, була одна діва християнка на ім’я Христина (згідно з іншими джерелами – Діонисія), і вона голосно сказала: “О нерозумний чоловіче, ще хвилю – і ти був би серед святих, а так занапастив душу!” З тих слів погани впізнали у ній християнку і поставили її перед судом. Опитимин наказав святих мучеників Діонисія, Павла та Андрея кинути до в’язниці, а святу Христину віддав у руки розпусниківпоган, та Бог заступився за неї і ніхто не зміг її скривдити.
Наступного дня погани, підбурені жерцями, стали вимагати, щоб Опитимин видав у їх руки ув’язнених християн. Він наказав усіх поставити перед судом і велів їх бичувати, а потім святих Діонисія, Павла й Андрея віддав у руки дикого натовпу, що потягнув їх за місто і там каменував. Коли свята Христина це побачила, вона вирвалася з рук поган, що її тримали, і побігла за місто, щоб разом з братами по вірі удостоїтися мученицького вінця. Опитимин, побачивши це, наказав стяти її мечем. Сталося це близько 250 р.
У той сам час мученицьку смерть прийняли святі Іраклій, Павлин і Венедим. Вони були міщанами з Атен. За проповідь Христа Спасителя і Його науки, після тривалих тяжких мук, їх кинули у палаючу піч. Так святі мужі удостоїлися мученицького вінця.
Наш Господи, ми хвалимо Тебе.
Хвала – це знамення погибелі диявола. Смирення, прийняття Моєї волі і покора їй не мають такої сили знищувати зло, як хвала.
Радісне серце – це моя найкраща зброя проти всякого зла. Ох! Молиться і віддавайте хвалу.
Ви засвоюєте свій урок. Вас ведуть на великі простори. Ідіть туди з піснями радости. Веселіться чимраз більше. Будьте щасливі, бо кожен день сповнений трепетної радости.
Говоріть зі Мною більше впродовж дня. Зазирайте в Моє обличчя: погляд любови, почуття безпеки, радісний захват через відчуття Моєї близької присутности – ось ваші найкращі молитви.
Нехай вони скрасять денну працю, і тоді зникне страх, а страх – це похмура постать, що обминає всякий успіх.
Хто жертвує хвалу, той мене прославляє (Псалми 50, 23).
Із книги «Бог кличе тебе. Поради на щодень»
Святого апостола Андроника та святої Юнії, його дружини
Тропар, гл. 3: Апостоли святі, моліть милостивого Бога, * щоб відпущення прогрішень подав душам нашим.
Кондак, глас 8: Зорю пресвітлу, яка світлом богорозуміння просвітила народи, апостола Христового Андроніка возхвалімо і з ним Юнію премудру, яка у благовісті потрудилась, співаючи: моліть Христа Бога безперестанно за всіх нас.
Про святого Андроника і його дружину святу Юнію згадує святий апостол Павло в Посланні до римлян: “Вітайте Андроніка та Юнію, родичів моїх і співв’язнів, що є визначні між апостолами, які випередили мене в Христі” (Рим. 16, 7). Андронік був з числа 70 учнів Христа, а зі слів апостола Павла знаємо, що він зі своєю дружиною Юнією був ув’язнений. Згодом святий Андроник став єпископом Панонії. Він та свята Юнія навернули до Христової віри дуже багато поган, за віру цю вони постраждали і прийняли мученицьку смерть. Пізніше їх мощі знайшли поблизу Царгорода, в Євгенії.
Не шкодуйте ні про що. Навіть про гріхи й невдачі. Коли людина роздивляється земні дива з висоти гори, вона не марнує час на роздуми про камені й спотикання, невдачі й умлівання, що трапилися на дорозі вгору.
Так і з вами. Вдихайте щедрі благословення кожного дня – забудьте усе, що позаду вас.
Людина зроблена таким чином, що витримує вагу 24-ох годин, але не більше. Як тільки вона обтяжить себе прожитими роками і днями попереду, це зламає їй спину. Я обіцяв, що допомагатиму вам нести тільки щоденний тягар, забравши у вас тягарі минулі, і якщо ви, нерозумні серця, бажаєте знову збирати їх і нести, то направду глумом виглядає ваше сподівання, що Я візьму його частину.
Лихо чи добро кінчається того ж дня. А турбуватися вам лише слід про те, що чекає на вас упродовж 24 годин наступного дня.
Людина, що іде в похід, несе тільки те, що потрібно для походу. Чи пожалієте ви її, побачивши. Що вона несе на собі непідсильний тягар витертої одежі й взуття з минулих походів і років? Але все одно у психічному й духовному житті люди поводяться саме так. Не дивно, що Мій нещасний світ стражденний і втомлений.
Не так ви мусите чинити.
Брати, я не вважаю, що осягнув уже мети; на одне лиш зважаю: забуваю те, що позаду… женусь до мети, по нагороду високого Божого покликання в Христі Ісусі (Послання до Филип’ян 3, 13-14).
Із книги «Бог кличе тебе. Поради на щодень»
Житіє преподобного отця нашого Теодора Освященного, учня преподобного Пахомія
Тропар, гл. 1: Пустинним жителем і в тілі ангелом, * і чудотворцем показав Ти себе, богоносний отче наш Теодоре. * Постом, чуванням, молитвою небесні дарування прийнявши, * зціляєш недужих і душі, що з вірою прибігають до Тебе. * Слава Тому, що дав Тобі кріпость, * слава Тому, що вінчав Тебе, * слава Тому, що діє тобою всім зцілення.
Кондак, глас 2: В домі Божому як фінік процвів єси, плоди ж чеснот Господеві приніс, постом особливим, отче преподобний. Тому й ублажаємо тебе, як співстоятеля безплотних.
Коли святому Теодору виповнилося дванадцять років, він покинув свою родину і пішов у пустелю спасатися Христа ради. Вже з дитячих літ він довгі години перебував у молитві і постах, так, що навіть міг бути прикладом для досвідчених монахів. Вже в пустелі він запізнався з Пекусієм, монахом з монастиря преподобного Пахомія, і став просити, щоб той узяв його з собою і привів до того великого учителя монашого життя. Коли ж він став перед дверима келії святого Пахомія, то від зворушення навіть почав плакати, але преподобний Пахомій, знаючи вже з Божого об’явлення, які великі подвиги здійснить цей хлопець, прийняв його радо. Невдовзі Теодор відзначався понад всіх монахів святістю життя, особливо великим смиренням.
Коли його мати довідалася, що він перебуває в монастирі, вона прийшла до преподобного Пахомія з листами від єпископа, щоб відпустив її сина додому. Але святий Теодор не хотів навіть бачитися з матір’ю – усе скінчилося тим, що вона, за молитвами свого сина, вступила до жіночого монастиря на другому березі Нілу, який заснував преподобний Пахомій, і там у благочесті померла. Згодом також і два брати святого Теодора, Макарій і Пафнутій, стали монахами й учнями святого Пахомія. Коли преподобному Теодорові виповнилося 20 років, преподобний Пахомій велів йому давати духовні науки братам по монастирях, сам їх охоче слухав і картав за гордість тих монахів, котрі гіршилися тим, що наймолодший літами навчає старих і сивоголових. Пізніше, коли святому Теодорові виповнилося 30 років, святий Пахомій велів йому завідувати маєтком усіх монастирів і замість себе обходити окремі доми та навчати монахів. Внаслідок цього святий Теодор думкою впав у гордість, що колись, після смерти святого Пахомія, він стане отцем (аввою) всіх монастирів. Однак ця його думка не затаїлася перед святим Пахомієм; святий Теодор визнав її і впродовж усього життя каявся і ночами вмивав сльозами землю своєї келії.
А коли преподобний Пахомій помирав, своїм наслідником він призначив не преподобного Теодора, а Петронія, але той уже через дві неділі після смерти Пахомія також помер. Тоді аввою усі вибрали Орсинія, але той уже невдовзі передав свою владу в руки святого Теодора, котрий управляв монастирями, хоч номінально настоятелем був Орсиній. Бог дав преподобному Теодорові ласку провіщати майбутні події. Це він утішив прогнаного святого Атанасія і сказав йому вертатися до Олександрії, що і сповнилося.
Через два роки (365 р.) святий Атанасій відвідав монастирі, засновані святим Пахомієм; йому назустріч вийшли монахи зі свічками, а святий Теодор, у своєму смиренні, вів осла, на якому приїхав Атанасій.
Преподобний Теодор передбачав духом, що первісна ревність його монахів з часом ослабне, тому аж до самої смерти не припиняв за них молитися. За три дні до смерти він передав уряд над монастирями в руки Орсинія, а сам у молитві помер. Сталося це 27 квітня близько 368 р., на 64 році життя. Тіло його поховано біля мощей преподобного Пахомія. Кілька тисяч монахів плакало над могилою святого авви, а вістка про його смерть поширилася на весь Схід. Преподобний Атанасій утішив монахів окремим листом, повним похвал преподобному Теодорові.
Святого Теодора називаємо Освященним тому, що він перший з монахів святого Пахомія став священиком.
__________
У той самий день
Святих мучеників Вита, Модеста і Крискентії
Діялося це за часів мучителя Диоклетіяна. На Сицилії жив поганин Гилас, і мав він 12-літнього сина, що звався Вит. Хлопець пізнав віру Христа Спасителя завдяки своєму учителю Модесту і став уголос славити Ісуса Христа. Батько боявся, що за це може і він сам потерпіти, тож бив Вита немилосердно і змушував його приносити жертву богам. Побачивши, однак, що це не помагає, задумав намовами і розкішним життям звести хлопця зі шляху до правди, та знову ж таки йому це не вдалося. Довідався про Вита мучитель Валеріян і велів поставити його перед собою, і наказав для постраху жорстоко побити. Потім віддав батькові, щоб змусив його зректися Христа. Вночі, коли Вит молився, щоб не впасти в спокусу, бо батько подбав для нього про грішне жіноче товариство, небесна ясність осяяла весь дім, і батько святого побачив у кімнаті сина 12 світлих ангелів. Це вразило його такою мірою, що він осліп, і лиш за молитвою свого сина прозрів. Однак це не навернуло його до правди. За Божим промислом, Вит, Модест і годувальниця Вита Крискентія пішли з дому Гиласа, сіли на корабель і відплили до Луканії, в Італії. Зійшли з корабля в місцевості, що звалася Алекторіє, й облаштували собі печеру над рікою Сілар. Тут вони провадили таке святе життя, що Бог наділив святого Вита силою творити чуда і оздоровляти хворих. Багато народу приходило до них, і багато поган приймали віру Христову. Слух про святого Вита дійшов аж до Риму, і імператор Диоклетіян наказав привести святого Вита до себе, бо, згідно з переданням, царський син був біснуватий. Силою молитви святий Вит прогнав злого духа, однак це не зворушило мучителя, і той став змушувати слугу Божого принести жертву поганським богам.
Коли ж святий Вит став прославляти Спасителя, Диоклетіян наказав кинути його, Модеста і Крискентію до темної в’язниці та морити їх голодом. Але вночі явився їм сам Христос і ясність, яка наповнила темницю, бачили воїни й донесли про це імператорові. Той думав, що це чари, і наступного дня передав святих мучеників на тяжкі муки. Їх кидали в палаючу піч, випускали на них диких звірів, але все це не завдало їм жодної шкоди. Так само киплячий котел розтопленого олова, смоли і сірки не спалив святого Вита. Його били залізними прутами і палили свічками, шматували тіло залізними гаками. Враз налетіла буря, стали бити громи та розсікати небо блискавиці, так, що всі поганські ідоли повалилися на землю; імператор, воїни і всі погани зі страху втекли. А святі мученики у молитві передали свої чисті душі в руки небесного Отця. Тіла їх поховано при ріці Сілар, на місці, званім Маріяна. Мощі святого Вита спочивають у Празі, у величавому храмі на честь його імени.
Велика любов знає, що у всякій біді, всякому випробовуванні, всякій невдачі вистачає присутности близької людини. Таким чином випробуйте Мою любов.
Просто бути зі Мною, просто знати, що Я поруч – хіба це не дарує вам радість і мир? Якщо ні, то ваша любов до Мене і розуміння Моєї любови завинили.
І якщо це так, моліться про збільшення любови.
У вашій поведінці не будьте грошолюбні, задовольняйтеся тим, що маєте, сам бо говорив: «Я тебе не зоставлю, я тебе не покину» (Послання до євреїв 13, 5).
Із книги «Бог кличе тебе. Поради на щодень»
Житіє преподобного отця нашого Пахомія Великого
Тропар, гл. 8: Потоками сліз твоїх Ти неродючу пустиню управив * і з глибини зітханнями Ти в трудах приніс стократні плоди, * і був Ти світильником вселенної, сіяючи чудесами, Пахоміє, отче наш. * Моли Христа Бога, щоб спаслися душі наші.
Кондак, глас 2: Ясним світлом показався ти на краях землі, пустиню зробив містами многих монахів; себе самого розіп’яв, хрест свій на рам’я взяв і повздержністю тіло виснажив, моли безупинно за всіх нас.
Щасливий перед Богом той, кого Церква назвала “Великим”. Щасливий, бо його життя мало б сяяти, немов ясне сонце, чесноти його мали б бути на рівні з ангельськими, а душа його вже за життя не знала нічого земного і на єдиного лиш Бога покладала свою надію й дорогою молитви, сліз і подолання всіх пристрастей дійшла до воріт безконечної слави.
Святий Пахомій народився, вірогідно, 292 р. в горішній Тиваїді. Його батьки були поганами. Коли юнаку виповнилося 20 років, його взяли до війська імператора Костянтина Великого. Одного разу він зупинився на постій у місті Діосполі і запізнався тут з цілком іншими людьми, ніж погани. Були вони тихі, спокійні, нікого не кривдили, ділилися всім, що мали, з бідними, прощали іншим провини, в кожному бачили брата. Пахомій довідався, що люди ці – християни, і ласка небесна осінила його серце. Після закінчення війни він повернувся до Тиваїди і, як оглашений, став навчатися правд Христової віри, прийняв святе хрещення і цілковито посвятив себе служінню Спасителеві.
Жив в пустелі старець на ім’я Паламон. Пахомій прийшов до нього і став просити, щоб той узяв його за учня. Паламон відраджував його через надзвичайно суворе життя, яке він провадив: кожної ночі молився до опівночі, а часто й цілу ніч, спав сидячи, їв лишень зілля, і то без оливи, вина не вживав, і до того працював руками – виготовляв волосяні міхи, які продавав, а гроші роздавав бідним. Однак Пахомій просив так наполегливо, що Паламон не мав відваги йому відмовити. І так учитель та учень зажили однаковим життям; учень невдовзі зрівнявся в усьому зі старим і досвідченим монахом. Не раз, коли їх морив сон, вони кошами носили пісок з одного місця на інше, щоб лиш упокорити тіло. Та серед того безнастанного посту, серед тяжкого монашого життя, святому Пахомію доводилося поборювати великі спокуси; цілими ночами він молився Богу, щоб укріпив його і не дав упасти в погубу.
Не раз ішов він до лісу, де терня глибоко ранило його ноги, та він не витягав гострих колючок, а пригадував собі рани, які задля нашого спасіння переніс на своїх руках і ногах Спаситель світу.
Одного разу вийшов він понад берег Нілу, на місце, що звалося Тавенна, а коли став там молитися Богу, явився йому ангел і велів тут залишитися і заснувати монастир, до якого невдовзі зголоситься велика кількість братів. Пахомій з Паламоном розпрощалися і домовилися раз на рік навідуватися один до другого, та вже невдовзі Паламон помер на руках святого Пахомія.
Бог послав утіху святому Пахомію, бо прийшов до нього його брат Йоан, що також пізнав Христову віру і став монахом, обидва вони жили і спасалися відтепер разом. Святий Пахомій якось розсердився чогось на брата, й потім упродовж усього свого життя каявся в цьому і сльозами змивав свою вину. Невдовзі Йоан помер і преподобний залишився сам. Та не довго, бо, згідно з провіщенням ангела, стали до нього горнутися брати; він написав для них правило і побудував спочатку один монастир, згодом – другий, а потім і третій – так, що перед смертю тих монастирів було вже дев’ять, а в них подвизалося до 7000 монахів.
Життя їх було дуже строге, вони служили ціле правило, вночі ставали на молитву, всі зрікалися будь-якою власности, прирікали безумовний послух настоятелеві і чистоту – три чесноти, без яких нема монашого життя. Щоб заробити на своє утримання, вони виплітали рогожі, дні перебували у мовчанці, мешкали по троє в одній келії, спільно сходилися на молитву і спільно споживали страву, носили на собі грубу волосяну одежу, підперезану грубим мотузком, і каптур на голові. А преподобний Пахомій, як настоятель, виконував найтяжчу роботу: носив воду, рубав дрова, прислуговував хворим; однак не забував і про душі своїх підопічних: навчав, наставляв добрим словом, у потребі накладав покуту, а часом і забирав монаший одяг і виганяв з монастиря. У монастирі не було своїх священиків, лишень прийшлі, навіть сам святий Пахомій, у своєму смиренні, не хотів приймати священства.
Святість життя преподобного Пахомія була світлим взірцем для братії, а його навчання утверджували їх у добрі. Бог дав йому ласку оздоровляти хворих, та він не завжди оздоровляв, бо знав, що часто хвороба і страждання – це дорога, якою Христос приводить нас до спасіння. Якщо ж бачив, що хтось із братів підупадає в ревності, тоді цілими днями і ночами він молився, аж доки Господь не скріплював своєю силою малодушного і не запалював його серця великою ревністю. Молився преподобний також за святу Церкву, яка тоді, як звичайно, дуже багато страждала. Святий Атанасій Великий, світоч Христової Церкви, її стовп і підпора, відвідав святого Пахомія в його монастирі, а той вийшов назустріч великому ісповідникові з усіма своїми монахами – так зустрілися два мужі, рівних яким у Церкві Христовій було дуже мало.
Близько 336 р., поблизу покинутого села, святий Пахомій заснував монастир Пабау, в якому і сам став мешкати. Сюди монахи сходилися двічі на рік: на Великдень, а другий раз – у серпні, тут вони слухали з уст преподобного його чудесні науки, якими він зворушував їхні серця. І так він навчав: “Горе чоловікові, який піддається спокусі гордости і забуває, що сам він є земля і попіл… Бо дні минають, і може прийти час, що хотіли би покаятися, та може бути вже запізно, бо в пеклі, як каже пророк, ніхто не призове вже Імени Господа Бога. Треба цілі потоки сліз, щоб оплакувати таку душу, яка, раз покинувши світ, знову повертається до нього, щоб загинути серед дочасних речей. Через дочасне життя – хто ж хотів би втратити життя вічне?”
Святий Пахомій постійно молив Бога, щоб дав йому і його братії духа смирення. Якось один монах звернувся до преподобного Пахомія з проханням, щоб той випросив йому у Господа ласку мученицької смерти. Святий пообіцяв виконати його прохання, та перестерігав, щоб часом воно не стало причиною його відступництва. І так сталося, що той брат потрапив у руки поганського племени і, під загрозою страшних мук, приніс жертву богам. Ось, куди завела гордість! Пізнавши свій страшний гріх, той брат роздер на собі одяг і бив себе кулаками по лиці.
Він прийшов до святого Пахомія, і той прийняв каяника. Усе своє життя, аж до смерти – це довгих десять літ, – той брат на самоті, у вічному пості, в постійному плачі і смиренні спокутував свій гріх. Інший монах, щоб похвалитися своєю ревністю, замість однієї рогожі зробив дві і виставив їх так, щоб усі бачили. А преподобний Пахомій прилюдно скартав його словами і сказав, що через дурну рогожу втратив заслугу небесну; рогожу велів спалити, а монахові наклав покуту – п’ять місяців постити на хлібі і воді. Ось так він провадив до досконалости своїх монахів.
Одного разу до монастиря прийшла його рідна сестра. Та святий Пахомій не вийшов до неї, а велів їй передати, щоб вона спасала душу свою, а побачаться в небі. Сестра посвятилася монашому життю, і на протилежному березі Нілу заснувала монастир, де невдовзі зібралося понад 400 монахинь. Ріка розділила брата і сестру, а вони прецінь не бачилися ніколи, бо жили надією іншого, безконечного у своїй красі вічного життя. Бог дав йому втіху, бо між братамимонахами знайшлося багато таких, що осягнули великої досконалости. Що сказати про чоловіка, який 85 років був огородником й ані разу не скуштував жодного плоду, спав завжди сидячи, навіть не спираючись на стіну. Так у сні віддав Богу свого духа, і сидячого мусили покласти його до гробу? А було таких багато; тож мужі великої святости спішили сюди, щоб осягнути вершин досконалости.
І дав Господь Бог понести преподобному Пахомію хрест терпіння, бо 348 р. впала на його монахів страшна пошесть, від якої померло понад сто братів. Святий Пахомій у молитві доручив Богу їх душі і далі молився ще гарячіше, цілими ночами він не припиняв бити земні поклони. Він уже 15 років не лягав до сну, а спав лиш сидячи або стоячи. Й у своїй старості він не втомлювався постити. Одного разу, коли святий Пахомій хворів, йому скропили страву олією, та він підлив страву водою так, що вся олія сплила зверху, і заплакав він за тими часами, коли вони з Паламоном додавали до своєї страви попіл. Інший монах приніс йому пригорщу дактилів і хотів накрити його мішком, та і цього не дозволив преподобний. Остання його хвороба тривала 40 днів. Бог об’явив йому, що настануть тяжкі часи для заснованих ним монастирів, що з часом строгість заведеного ним правила ослабне, та все-таки з-поміж його монахів вийде багато світил, які засяють, мов великі Божі подвижники та ісповідники святої віри, за яку приймуть тяжкі страждання.
Помер святий Пахомій 15 (28) травня 348 р. Понад 7000 монахів супроводжувало до гробу тіло святого, якого і до нині називаємо одним з отців монашества.
