Страждання спокутує (31 січня)

«Жодної подробиці не забуто в Моїх замислах, що вже досконалі».

Усяке страждання і жертва – покутні: вони призначені для науки, виховання чи допомоги іншим.

Ніщо не випадкове. Божественний розум, і його дивовижний устрій, недосяжні для вашого скіченного розуму.

Жодної подробиці не забуто в Моїх замислах, що вже досконалі.

Дозволь же Мені почути твою мову, спокійну і незрушну, крізь буревії пристрасті, крізь шепоти себелюбства. Ти – хоронитель моєї душі, і в Твоїх словах знайду наснагу і бадьорість.

Бо я свідомий моїх щодо вас задумів, – слово Господнє, – задумів щастя, а не лиха, щоб забезпечити вам надійне майбуття (Єремія 29, 11).

Із книги «Бог кличе тебе. Поради на щодень».

Опубліковано в категорії: Дорога віри | Коментарі Вимкнено до Страждання спокутує (31 січня)

31 січня Церква згадує свв. отців наших і аєпп. Олександрійських Атанасія й Кирила.

Святих отців наших архієпископів Александрійських Атанасія і Кирила.

Тропар, гл. 3: Ділами православ’я возсіявши, погасивши все злослав’я переможцями побідоносними були ви, благочестям все збагативши, церкву вельми прикрасивши, достойно зустріли Христа Бога, Який дарує нам велику милість.

Кондак, гл. 4: Найвеличніші святителі благочестя і сміливі захисники церкви Христової, охороніть усіх, які співають: спаси Щедрий тих, що тебе почитають.

Василій Великий називає святого Атанасія “лікарем, котрого поставив Бог для зцілення ран церковних”. Григорій Назіянзин про нього пише так: “Великий цей архиєрей, око всієї залюдненої землі, цей стовп і світильник Церкви, цей другий Предтеча Ісуса Христа, покликаний був Пресвятою Тройцею, за яку подвизався, трудився і терпів так багато, аби у Царстві небесному прийняти вінець нагороди, призначений йому за богатирський захист віри”. А сам Господь наш, Ісус Христос, об’явившись святому Пахомію (його пам’ять вшановуємо 15 травня), сказав так: “Я вибрав Атанасія яко стовп і світильник своєї Церкви. Він перетерпить від людей багато лиха і наклепів за оборону віри Христової і богочестя, та, скріплений моєю лас-кою, все здолає і буде голосити Церкві правду святого Євангелія”.

Цього подвижника Христового описуємо тут житіє, таке славне, дивне і сповнене страждань, що зворушує серце кожного і сльозу з очей витискає. Тож починаю писати з упованням на поміч небесну.

Святий Атанасій народився в Олександрії близько 298 р. Батьки його були люди заможні і богомільні, а сам Атанасій вже з дитинства відзначався великим благочестям. Маленьким часто бавився, як то і наші дітки вміють, у священика. Хлопчина привернув на себе увагу святого Олександра, єпископа Олександрійського, і той взяв його до себе, сам навчав його, а пізнавши, що Божа ласка спочиває на цьому юнакові і наділила його великою мудрістю та надзвичайними чеснотами, висвятив його на диякона. Коли ж аріянська єресь підняла голову і почала ширитися, а сам Арій (був він олександрійським священиком і став навчати, що Ісус Христос не є рівний Богу Отцю, що Він є створінням, як усі інші люди) здобував усе більше й більше прихильників, навіть серед єпископів, тоді скликано було Вселенський собор у Нікеї (325 р.). На той Собор святий Олександр узяв зі собою Атанасія, свого диякона. Цей молодий слуга Божий, тут, посеред зібраних наймудріших святителів Церкви (числом 318), відзначився такою мудрістю, знанням Святого Письма і такою ревністю в обороні Христової віри, що, за словами святого Григорія Назіянзина, “виявився першою особою Собору”. Йому також приписують укладення Символу віри (Вірую в єдиного…), який на Соборі було затверджено. Арія і його прихильників відлучено від Церкви, виклято, а імператор Костянтин Великий вигнав його поза межі держави.

Невдовзі після цього святий Олександр помер (за одними джерелами, через п’ять місяців після Собору в Нікеї, за іншими – в 328 р.), а перед смертю всьому клиру оголосив, що, згідно з Божою волею, патріярший олександрійський престіл має зайняти молодий літами Атанасій. Не помогло те, що Атанасій утік з міста, бо вважав себе недостойним тієї чести, його знайшли і настановили патріярхом Олександрії.

А яким він був пастирем свого стада, про це оповідає нам святий Григорій Назіянзин так: “Він був перший серед усіх, не через свою високу гідність, а своїми чеснотами, хоч уважав себе останнім, бо в його серці панувало надзвичайне смирення. Був він добротливий, лагідний, милосердний, приязний і доброзичливий у бесіді, та ще доброзичливіший у ділах своїх, виглядав як ангел і навчав усіх своїм прикладом, так, що словами вже не мав потреби багато вчити. Невтомний у нічному чуванні і співанні псалмів, він молився і постив так, немовби був чоловіком без тіла. Був він опікуном засмучених і опечалених, опорою слабких, учителем і провідником молоді, отцем бідних і сиріт, про який найбільше дбав”. Це слова святого Григорія.

Та при цьому він був правдивим світилом Церкви. Громом своєї науки він вражав аріян, особисто відвідував єпископства, що перебували в його патріяршій владі, навчав, провадив до Бога і правди, скріплюючи Христову віру. Тож аріяни знали, що цей єпископ – їхня найбільша перепона й усю свою лють вони спрямували проти нього. Якимось чином вони зуміли виклопотати в імператора Костянтина, щоб той дозволив Арію і вигнаним разом з ним владикам-єретикам повернутися до Царгорода, де Арій підступно і фальшиво заприсяг перед імператором, що він визнає всі рішення Собору в Нікеї. Аріяни, особливо ж виклятий єпископ Никомидійський Євсевій, що також повернувся з вигнання, стали очорнювати перед імператором святого Атанасія, бо той рішуче заявив, що ніколи не прийме єретика Арія до церковної спільноти, про що написав також і самому імператорові. Тоді аріяни стали прилюдно оскаржувати Атанасія перед цісарем, ніби-то він наказав не допускати одного священика до Служби Божої, престіл розвалити і поламати чашу, а далі, що тяжко согрішив, бо збезчестив одну, Богу посвячену дівицю, і що вбив священика Арсенія, а праву руку покійника вживав до чарів (руку покійника, після їх злобної бесіди, удалося їм дістати, наклепники справді показували засушену людську руку, ніби то була рука Арсенія). Імператор засумнівався і скликав (334 р.) єпископів, щоб розсудили ту справу.

Аріяни постаралися, щоб на той суд прибуло якнайбільше їхніх прихильників – і так сталося. Спочатку всі з’їхалися до Кесарії Кападокійської, а звідти перебралися до міста Тиру. Все тут було налаштоване проти святого Атанасія, бо його вороги уміли добре готувати підступи, вони навіть перетягнули на свій бік царського намісника.

У супроводі 49 владик Єгипту, душею йому вірних, став Атанасій перед тирським зборищем. І тут виявилася вся злоба наклепників. Бо з’ясувалося, що той, кому святий Атанасій заборонив правити Службу Божу, був звичайним обманщиком, і не мав жодних свячень. Коли ж перед судом стала одна грішниця і почала зводити наклеп на патріярха, тут перед неї вийшов один священик на ім’я Тимотей, і сказав: “Як ти смієш мене оббріхувати, скажи, де бачила ти мене і коли?” А вона, думаючи, що то святий Атанасій, закричала: “Так, то ти звів мене з дороги чесноти, саме ти!” – і назвала місце і час, коли це сталося. Тоді-то як сонце засіяла невинність святого Атанасія.

Однак аріяни стали всім показувати руку ніби-то Арсенія і звинувачувати Атанасія у вчинені вбивства і в чарах. Святий запитав, чи хтось особисто знав Арсенія, і таких знайшлося багато. Тоді ввійшов сам Арсеній, а святий Атанасій сказав: “Ось Арсеній, а тут дві його здорові руки, третьої хіба не мав!” (Арсеній, з намови аріян, довго переховувався, та коли почув, у чому аріяни звинувачують святого Атанасія, то совість його прокинулася і він сам прибув до Тиру, щоб дати правдиве свідчення).

Викриті на брехні аріяни так розлютились, що хотіли на місці вбити Атанасія, і ледве царська сторожа врятувала його. Святий Атанасій зразу ж виїхав до Царгорода. Однак зборище аріян, попри докази невинности, оголосило його винним в усіх тих звинуваченнях, і кинуло на нього клятву. Імператор, неправдиво поінформований, повірив наклепу – однак хотів сам розсудити справу і наказав, щоб усі, зібрані в Тирі (а всі вони поїхали були на освячення церкви в Єрусалим), стали перед ним, а він сам учинить суд. Однак аріяни боялися того суду і вислали до Царгорода лишень Євсевія з Никомидії та іншого Євсевія з Кесарії, а також двох аріян Урсакія і Валента, й інших владик-єретиків, а ті схилили імператора на свій бік, обмовили святого Атанасія, що він водиться з ворогами царя, що закликає не платити податків, загарбує собі добро монастирів, і що він учинив злочини, в яких звинувачували його в Тирі. Неправда взяла гору, імператор вислав святого Атанасія на вигнання до міста Трир у Галії. Було це 335 р.

Єретики ликували. Тепер вони хотіли конче заволодіти патріяршим престолом в Олександрії, та імператор цього не дозволив. Бо, мусимо зазначити, цісар сам був найліпшим сином Христової Церкви і відкидав єресь, а нещастя було лишень в тому, що він повірив аріянам, котрі перед ним казали, що є найліпшими християнами і в нічому не противляться науці святої Церкви. Хто ж міг відкрити очі цареві, якщо аріяни не допускали до нього жодного з оборонців Христової віри й усіх перед ним обмовляли?

А святий Атанасій на вигнанні жив ангельським життям і молився Богу, щоб Він послав своїй Церкві мир, щоб подолав диявольську єресь, щоб правда перемогла і всюди було одне стадо й один пастир. У тому часі святий Антоній пустинножитель, про святе життя якого ми вже розповідали, писав листи до імператора в обороні невинного Атанасія, та цар, впавши в блуд, відписав, що: “Атанасій – то чоловік зухвалий, гордий, неспокійний і бунтівник”. От до чого призвела брехня аріян безбожників. Однак перед своєю смертю імператор відкликав з вигнання святого Атанасія (Костянтин помер 22 травня 337 р.). Та аж через рік повернувся святий ісповідник і страждальник до Олександрії, було це вже за правління Констанція (сина попереднього імператора), явного прихильника аріян. І ось знову пастир повернувся до свого стада, а народ і вірне Церкві духовенство сльозами радости привітало великого переможця неправди і єресі.

Треба тут зазначити, що Арій на той час уже помер. А сталося це так. Після вигнання святого Атанасія, Арій повернувся до Олександрії і конче хотів, щоб його тут прийняли як священика до числа вірних. Однак священство і вірні спротивилися тому. Справа ця потрапила до імператора Костянтина Великого, котрий ще тоді жив, а той наказав Арієві прибути до Царгорода і тут публічно боронити свою науку перед усім духовенством. Аріяни вже наперед тішилися, бо Арій був гладкий у бесіді, а той, кого вони найбільше боялися, святий Атанасій, був на вигнанні. Тоді-то єпископ царгородський святий Олександр став так молитися: “Господи, якщо наука Арія має бути визнана правдивою, і його слід прийняти до святої Церкви, то не дай мені діждати того дня, візьми мене до себе; а якщо ж він єретик, у що я і всі сини Христової Церкви віруємо, то нехай Арій не діжде того дня!” І наказав єпископ усім вірним упродовж семи днів молитися і постити. Прийшов день, коли Арій мав боронити свою науку; аріяни вели його через місто і вже наперед тішилися. Та нараз Арієві стало зле, він відійшов убік, і тут всі нутрощі з нього вилетіли, і той, хто “роздер ризу Христову”, єретик Арій, загинув наглою, плюгавою смертю. Бог є довготерпеливий, однак меч Його кари завжди досягне грішника. А на Арію бачимо, що яке життя, така і смерть.

Та повернімося до святого Атанасія. Щойно він прибув до Олександрії, як аріяни, яких смерть Арія не навернула, а тепер ще й за своєю спиною вони мали імператора, стали знову нашіптувати проти нього, звинувачувати його в тому, що й раніше, і навіть написали до папи Юлія І (337-352), щоб викляв його. Папа запросив святого Атанасія до себе, а також наказав його наклепникам прибути до Риму, бо хоче сам розсудити справу. А коли Атанасій прибув до Риму, його прийняли тут з найбільшими почестями. Святий розповів, як у Тиваїді десятки тисяч пустинножителів проживають у постах і молитві, оповів життя святого Антонія, оповів про суворе й ангельське життя дів, посвячених Богу, – і всі дивувалися великим чудам Божим і бажали наслідувати таке благочестиве життя.

Даремно чекав святий Атанасій в Римі на своїх наклепників, вони боялися правдивого суду і не прибули до папи. Натомість зібралися на зборище в Антіохії і тут відсторонили Атанасія від патріяршого престолу, а на його місце призначили безбожника Григорія Кападока (341 р,). Тимчасом Атанасій, не діждавшись у Римі своїх наклепників, повернувся перед Пасхою до Олександрії. Та невдовзі прибув сюди і Григорій, і з допомогою війська хотів зайняти олександрійські церкви. Помагав йому в тому намісник Филягрій. Він зібрав великий натовп жидів і поган і наказав їм грабувати церкви. На саму Велику п’ятницю й у Великодню неділю натовп поган і найбільших ворогів Христа, жидів, кинувся на Божі храми і став їх зневажати, сплюга- вив святині, насилував і до нага обдирав Богу посвячених дівиць, пограбував святі посудини, і шукав усюди святого Атанасія, щоб його вбити. Багато вірних тоді убили і поранили, багато вкинули до в’язниці.

І знову Атанасій змушений був утікати, тепер до Риму. Однак спочатку він видав пастирське послання до всіх вірних, де описав страждання святої Церкви і наказав, щоб ніхто не дався зловити себе на єретичні приманки. В Римі папа Юлій І прийняв страждального патріярха, зібрав тут понад 50 єпископів і привселюдно проголосив невинність святого Атанасія. Констанцій погодився на те, щоб скликати великий собор до міста Сардикії (нинішня Софія в Болгарії) у 343 р. На заклик папи Юлія з’їхалося там багато єпископів, приїхало також 80 ворогів Атанасія. Та вони побачили, що тут не вдасться неправдою воювати і що чекає їх тут осуд і викляття, тому заявили, що не візьмуть участи в соборі, і від’їхали всі до Филипополя, де зібралися лукаве, безбожне і злодійське зборище. На Сардикійськім соборі всі однодушно визнали невинність святого Атанасія і кинули клятву на аріян, а папа повідомив про де весь християнський світ і відправив до імператора Констанція послів.

А зібрані в Филипополі аріяни, Як би на глум правді, з нечуваним блюзнірством усунули Атанасія від престолу, визнавши його винним в усіх закидах, в яких звинувачували його ще в Тирі. Тут уже губиться людський розум, коли бачимо, що неправда, підлість і злочин наклепників могли зайти так далеко. Правда, за ними стояв Констанцій; він наказав, щоб в Олександрії пильнували всі ворота міста, а якщо б святий Атанасій повернувся, убити його на місці. Однак для брата імператора, Консти, це вже було занадто, він написав Констанцію, що якщо той не визнає рішення собору і не поверне назад до Олександрії святого Атанасія, то він, Конста, піде на нього війною, а військо і кораблі вже були готові до походу. Імператор налякався, бо він саме воював із персами, тому покликав до себе Атанасія і заприсяг, що вже ніколи не виступить проти нього, і відіслав його з почестями до Олександрії, написавши до всіх вірних листа, в якому їх вітає з великим для них щастям, поверненням їхнього пастиря, якого сам Бог їм дав!

Не мені описати ту радість і захоплення, з якими вірні вітали святого Атанасія. Сам він так про це пише: “Скільки то дівиць з нагоди того торжества посвятило Богу своє дівицтво. Скільки юнаків вибрало пустинне життя. Скільки то батьків упоминало дітей своїх, щоб спрямовували своє життя до найбільшої досконалости. Скільки вдів і сиріт, що ледь животіли, разом отримали певні достатки, бо люди роздавали майно своє Христа ради. Усе життя міста спрямовувалося до чеснот, так, що кожен дім здавався церквою”.

А найбільшою радістю для святого Атанасія було те, що багато його противників (зокрема два єпископи, Урсакій і Валене, ті, що так ворогували проти нього), прилюдно навернулися і визнали, що невинно очорнювали владику. Повернення Атанасія припадає на 346 рік. Аріяни трохи притихли, та ненадовго. Коли 350 р. Конста помер, а Констанцій став єдиним володарем цілої держави, аріяни знову підняли голову. Після Юлія І папою став Либерій (352-366). Імператор Констанцій 353 р. скликав арелатський, а 355 р. медіолянський лжесобори, і на обох наказав усунути Атанасія від престолу, забувши, як клявся йому кілька літ тому, що ніколи не виступить проти нього. В обороні Атанасія стали папа і багато владик, і тоді імператор засудив їх на вигнання. Папа Либерій переховувався в околиці Риму аж до смерти Констанція. У 356 р. імператор явно виступив проти святого Атанасія, а вночі 9 лютого царський воєвода Сирин вдерся з військом до церкви святого Теони, де патріярх служив всеношну. Сталося велике замішання, багатьох було убито, а святого Атанасія, який горів спрагою мучеництва і не хотів утікати, священики силою вивели його через бічні двері. Імператор задумав убити святого і той мусив переховуватися в пустелі Тиваїди, де в убогості та нестатках скитався з місця на місце. Та при цьому він уже провадив не людське життя, а справді ангельське. Тут написав він сповнені глибокої мудрости свої письма і послання, натхнені Святим Духом, неоціненні для Христової Церкви і страшні для противників святої віри. І тут, в пустелі, проживав він аж до смерти безбожного Констанція, який помер, не покаявшись, 3 листопада 361 р.

Наступником Констанція став Юліян Відступник, ворог усього, що християнське, той самий, що зрікся Христової віри і хотів наново запровадити поганство. Він покликав усіх владик, яких Констанцій засудив на вигнання, бо казав, що через це почнеться в Церкві нова сварня між вірними і єретиками, а через сварню християнство впаде і поганство візьме гору. Не встиг святий Атанасій повернутися до Олександрії, як ціле пекло знову повстало проти нього. І через рік після повернення він знову мусив утікати, бо Юліян напосівся на його життя. Невеличкий корабель мав його завезти Нілом до Тиваїди, та гонителі пустилися за ним навздогін. Побачивши корабель, що їх переслідував, святий велів повернути своє судно і йти проти течії, назустріч катам.

“Не бачили ви де Атанасія?” — спитали переслідувачі, коли обидва судна порівнялися. “Мав би недалеко бути, – відповіли гребці, що перевозили святого, – бо ось недавно туди плив. Здоганяйте, і може зустрінете!”

Так-то спаслося судно, бо вороги помчалися далі. І знову пустеля прийняла святителя, і тут він переховувався аж до смерти (26 липня 363 р.) цісаря відступника. На троні після нього сів справедливий імператор Йовіян, він покликав святого Атанасія, щоб той повернувся до Олександрії, а потім попросив його приїхати до нього в Антіохію, де прийняв святого з найбільшими почестями.

Однак не довгим було правління доброго імператора, він помер 17 лютого 364, а на його місце прийшов цар Валентіян, котрий владу над Сходом передав своєму братові Валенту, ревному аріянинові. Перші три роки його правління були спокійні, а в 367 р. він велів вигнати святого Атанасія з Олександрії, і патріярх чотири місяці переховувався в гробівці свого батька. Та тепер уже в обороні свого пастиря став олександрійський народ і пригрозив, що повстане проти імператора зі зброєю в руках, і переляканий цар урочисто заявив, що ніколи не виступить проти святого Атанасія.

Тепер святий Атанасій міг спокійно сісти на своєму престолі, який п’ять разів мусив полишати і п’ять разів повертався. Він зайнявся направою життя своєї пастви, котра в часі переслідувань багато натерпілась, став навертати грішних і єретиків, продовжив писати свої пречудесні послання. А Бог дав мир його церквам, хоч то був час, коли аріяни на цілому Сході лютували і гнобили Христову Церкву.

Велика дружба поєднувала Атанасія з Василієм Великим. Важко було б знайти таких Божих мужів, які б більше спричинилися до оборони Христової віри, ніж святий Атанасій і святий Василій. Вони часто переписувалися, а приязнь та була для Атанасія великою насолодою посеред років страждань, які він пережив у своєму житті. Тепер, коли настав мирний час, святий Атанасій з подвійною ревністю посвятився молитві і жив для своєї пастви, тілом на землі, але духом у небі.

І так провадячи святе життя, в молитві і добрих ділах, прийшов день його кончини. Великий слуга Божий спочив навіки 2 травня 373 р. Його мощі було перенесено в Царгород. А пам’ять про його чесноти триває віки і до кінця світу всі величатимуть його ім’я.

Опубліковано в категорії: Дорога віри | Коментарі Вимкнено до 31 січня Церква згадує свв. отців наших і аєпп. Олександрійських Атанасія й Кирила.

Душа на війні (30 січня)

«Ніколи не дам вам більшого тягаря, ніж ви спроможні нести».

Жодне зло не може спіткати вас, якщо Я з вами. «Усе, що Він благословляє, нам на добро». Кожна хвилина усамітнення – це час, щоб заховатися в тихому місці зі Мною. Ніколи не бійтеся, бо в цьому місці ви відновите сили і знайдете радість та зцілення.

Час від плануйте собі дні усамітнення – дні, коли ви живете наодинці зі Мною, і відпочиваючи та відновлюючи сили

Із книги «Бог кличе тебе. Поради на щодень».

Опубліковано в категорії: Дорога віри | Коментарі Вимкнено до Душа на війні (30 січня)

30 січня Церква згадує прп. й богоносного Антонія Великого.

Преподобного і богоносного отця нашого Антонія Великого

Тропар, глас 4: Ревнителя Іллю наслідуючи звичаями,* за Хрестителем ідучи правими стежками, отче Антоніє,* Ти був жителем пустині* і вселенну утвердив Ти молитвами твоїми.* Тому моли Христа Бога,* щоб спаслися душі наші.

Кондак, гл. 2: Житейську метушню відкинувши, тихо життя скінчив єси,* наслідуючи Хрестителя всяким способом, преподобний,* отож з ним почитаємо Тебе, начальнику отців Антоніє.

Великий святий і учитель Церкви Августин (його пам’ять вшановуємо 28 серпня) розповідає, що два вельможі при дворі імператора Валентіяна, коли читали життєпис святого Антонія, то запалали такою любов’ю до Спасителя, що покинули маєтки, славу, почесті і цілковито посвятили себе служінню Богові і спасінню своїх душ. І самого святого Августина той життєпис приспішив стати на дорогу богобійного і досконалого життя. Читаймо дуже уважно це життя, розказане тут за описом святого Атанасія, яке він написав через дев’ять років після смерти преподобного отця нашого Антонія, і серця наші нехай запалають духом любови до Спасителя, який прославив свого святого слугу.

Народився святий Антоній близько 251 р. у місті Кома, неподалік Іраклії в Єгипті, біля Мемфісу. Його побожні батьки дали йому правдиво християнське виховання, навчали його вдома, бо боялися, щоб син у школі не потрапив під вплив своїх однолітків-поган. Батьки його померли рано, близько 270 р., залишили йому великий маєток і молодшу сестру. Однак серце Антонія вже тоді рвалося до молитви і служіння лише Богові, а бажання зректися світу ще більше зросло, коли він, прийшовши якось до церкви, почув слова святого Євангелія, які наче б були звернені до нього: “Якщо хочеш бути досконалим, – сказав Ісус до нього, – піди, продай, що маєш, дай бідним, і будеш мати скарб на небі; потім приходь і йди за мною” (Мт. 19, 21). Довго не роздумуючи, він влаштував свою сестру в жіночий монастир, де згодом вона стала настоятелькою, сам роздав бідним свій маєток і поселився поблизу в пустелі, по сусідству з одним старим відлюдником, від котрого навчався зростати в монашій досконалості. Мав він тоді близько 20 років. Життя, яке він почав провадити, було сповнене суворости; замість одежі носив волосяницю, спав на голій землі, їв лишень раз на день сухий хліб, і то не швидше, як перед заходом сонця, а часто по три-чотири дні нічого не їв, при цьому працював руками, а цілі ночі клячав у молитві. Із книг він читав тільки святе Євангеліє, бо, як казав, кожна, навіть найменша річ, є книгою, де можна вичитати про доброту і милосердя, могутність і досконалість Господа Бога.

Господь зізволив, щоб святий слуга Його поборов диявола, котрий став його спокушати. Злий дух намовляв його повернутися до людей, змальовував йому розмаїті розкоші, а потім підсував йому нечисті думки, так хотів привести його до гріха проти чистоти. Коли ж святий молитвою й умертвленням поборов усі спокуси, тоді диявол напав на нього з цілим військом злих духів, зруйнував його печеру і побив так сильно, що слуга Божий кілька днів лежав як неживий. Іншого разу кинувся диявол на нього, але пекельна сила поступилася перед святим хресним знаменням і .сильною вірою преподобного Антонія. Тоді явився йому сам Спаситель і сказав: “Я був при тобі, Антоніє, і бачив твою мужність! Віднині Я не покину тебе ніколи, а ім’я твоє прославлю в цілому світі”.

П’ятнадцять літ перебував тут слуга Божий. У віці близько 35 років, на початку правління мучителя Диоклетіяна, рішився він ще далі заглибитися в пустелю. Переправившись через ріку Ніл, він прийшов у гори, де натрапив на руїни старого замку, що кишіли гадюками. Тут святий знайшов глибоку печеру, в якій була криничка, і спустився туди, перед тим домовившись з одним монахом, щоб той раз на пів року приносив йому сухарів. Двадцять цілих літ прожив він у тій печері; люди не бачили його, лиш часом дехто з монахів, що поселилися за ці роки поблизу в пустелі, проходячи повз, чув страшне виття і ревіння. То бісилися злі духи, з якими вів безнастанну боротьбу святий затворник, і якого вони ніяк не могли спокусити.

І коли минуло двадцять літ, близько 305 р., в останній рік правління Диоклетіяна, коли гоніння проти християн було найлютіше, тоді святий Антоній вийшов зі своєї печери, здоровий тілом і веселий, немовби жив серед найбільших розкошів. Біля нього зібралося багато учнів, що хотіли спасатися під його проводом. На березі Нілу святий побудував для них монастир, названий Писпир. У неродючій гористій пустелі зародилося нове життя. Тисячі пустинножителів стали духовними синами преподобного отця Антонія, наповнилася людьми єгипетська сторона. Святий Антоній добротою і лагідністю здобував для неба щораз більше нових Христових воїнів. Крім молитви, він велів їм трудитися, бо, як казав: “Хто не робить, не повинен їсти”. Святий і сам не покинув свого суворого життя, постив ще більше, нерадо сідав до спільної трапези, а як тільки мав можливість – втікав у пустелю, де по кілька днів перебував у молитві. Та суворий до себе, був вирозумілим до інших, навчав монахів, що надмірний піст та усякі добрі діла, якщо не чинити їх з розумом, ні до чого не приведуть.

Та насамперед він навчав погорджувати дочасними речами і говорив так: “Не велика то річ, що залишили ми якусь там хатину, а може, і майно яке, бо смерть і так нас позбавила б того. Бажання мати майно нерозумне, бо ж в годину смерти з собою не візьмемо нічого. Тому стараймося прибрати собі якнайбільше чеснот, зокрема второпність, справедливість, поміркованість, сильну і рішучу волю, пізнання небесних правд, християнську любов, лагідність і доброту, любов і милосердя до вбогих. Розважаймо кожного дня над словами апостола: «Я вмираю кожного дня». Бо якщо будемо жити так, як би нині мали померти, якщо, встаючи вранці, думаємо про те, що можемо не діждати вечора, а лягаючи до сну, думаємо, що, може, не встанемо більше, – то не согрішимо ніколи!” А зброєю проти диявола, пригадував він їм, є молитва, чу- вання, піст, знак святого хреста, віра, надія і уповання на Господа, смирення і глибока любов до Спасителя.

О, дорогі браття, щасливий той, хто в серці своєму збереже цю науку святого Антонія про смерть і буде жити згідно з нею, бо такому смерть буде початком вічного щастя! Він до всіх був лагідний, до кожного повний любови і щирого сердечного слова. От що пише святий Атанасій: “Антоній, хоч жив і постарівся в пустелі, попри те був взірцем ласкавости. Лице його було незвичайної краси і мало в собі щось притягаючого. Якщо хто прийшов у пустелю вперше, то серед усіх монахів сам впізнавав святого Антонія. На його обличчі відбивалася чиста душа, в якій мешкала ласка Святого Духа”.

Як ми казали, монастир Писпир для своїх монахів він побудував на березі Нілу, на горі між містами Мемфіс, Вавилон Єгипетський і Афродит. Однак для себе він знайшов нову печеру, за годину ходу від монастиря, при горі, що називається нині Джебелуль Тейр. Серед диких скель над тією печерою ще до нині збереглася підземна церква. А вигляд з-поміж тих скель вражаючий. Захід губиться в далекій безкрайній пустелі Ливії, а на схід, аж до берегів Червоного моря, тягнуться вершини голих скель з пісковими насипами. Довкола мертвота, ані тобі травинки, ані деревця – тиша, словом, пустеля.

І серед тієї пустелі, як стовп горіючий вірою, сповнений Божої любови, жив святий Антоній. Тут дійшов він до надзвичайного рівня мудрости – хоч єдиною його книгою було святе Євангеліє. Та чи треба більше? “Для пізнання всіх правил життя, – навчав преподобний, – вистачить святого Євангелія. Хто хоче всім серцем навернутися до Бога, того Бог сам навчить, як молитися має. Святий Дух посилає свою поміч з міри ревности до богомілля, мірою того, як сильно чоловік відчуває потребу в допомозі і бажає ту поміч отримати. Моліться якнайчастіше і якнайчастіше беріть до рук Святе Письмо”.

Один монах спитав святого Антонія, що робити треба, аби сподобатися Богові?

“Куди б не йшов, тримай завжди Бога перед своїми очима, а кожне діло роби так, щоб міг для нього знайти свідчення у Святому Письмі”, – відповів святий Антоній.

Тож не диво, що той, хто так жив, мав бути святим і до того ж “Великим” у своїх подвигах. Тому ще за життя і донині святого Антонія називають Великим. І хоч як утікав він від світу, та коли св. Церква була в небезпеці, святий Антоній, незважаючи на свій старечий вік, ішов боронити Христову віру.

Прийшов час нового переслідування християн за імператора Максиміяна. Тож святий Антоній, палаючи спрагою мученицької смерти, у 311 р. іде до Олександрії і відважно зміцнює Христову віру, не лякаючись гонителів. Однак не було згідне з волею Спасителя, щоб слуга Його пролив свою кров за віру; він потрібний був, щоб дати приклад багатьом християнам і бути провідником до досконалости. Коли втихло переслідування, святий Антоній повернувся в пустелю. Вже тоді Бог дав йому силу творити чуда, проганяти бісів, оздоровляти хворих. Боячись, щоб слава, яку він здобув своїм благочестям, не нашкодила його смиренності, він потай покинув монастир і пішов ще далі в пустелю, однак час до часу навідував братію і підтримував її своїми науками, спрямовуючи до досконалого життя.

Цей великий Божий угодник сяяв усіма чеснотами, та найбільше – смиренням. Він дуже шанував священиків і слуг Христової Церкви і просив їх про благословення. До всіх людей він ставився з якнайбільшою любов’ю, не дозволяв лишень приставати браттям з єретиками, бо казав: “Слова єретиків, як яд змії”. Аріяни, знаючи про велику славу його святости, щоб заманити до себе вірних, поширювали чутки, що святий Антоній пристав до них. Тоді преподобний Антоній, вже столітній старець, поспішив до Олександрії (близько 355 р.) і там прилюдно засудив єресь аріян. Тисячі вірних, а також поган зібралися, щоби побачити святого мужа і послухати його науки, а за короткий час його побуту в Олександрії навернулося більше невірних, як іншим часом за цілий рік.

Ще до того його слава була так велика, що сам імператор Костянтин з синами пошанував його своїм листом. А коли монахи дивувалися високій царській ласці, святий Антоній сказав: “Чого дивуєтеся? Та ж він ніхто інший, як звичайний смертний чоловік. Не дивуйтеся тому, а подивляйте, що сам Бог дав людям написані ним таблиці своїх заповідей, а через свого Сина говорив до них”. На лист царя святий відповів, давши йому добрі поради, щоб не покладався забагато на власну могутність, щоби пам’ятав про смерть і страшний суд, і милосердям намагався купити собі небо.

Коли святому Антонію було 90 літ, він узяв до своєї печери двох монахів – Макарія та Амата. Того самого року знайшов він у пустелі печеру святого Павла Тивейського, як про те вже писали. Багато великих угодників Божих відвідувало його в пустелі в різний час, приходили мудреці та погани – й усі відходили вже навернені і скріплені духом. А коли Господь Бог мав уже покликати слугу свого до себе, то об’явив йому день смерти. Відвідав святий ще раз монастирі, в яких був духовним отцем, попрощався з братією, поблагословив, заохочуючи до добрих діл. Потім повернувся до печери і на руках Макарія та Амата, з молитвою на вустах, віддав Богу душу. Сталося це 17 січня 356 р., на 105 році його життя. Тіло святого поховали згадані два монахи, згідно з його волею, в тайні і нікому не сказали, в якому місці. Аж у 561 р., за правління імператора Юстиніяна, Господь об’явив те місце, де спочивало тіло преподобного отця Антонія, і тоді його врочисто було перенесено до Олександрії і поховано в храмі святого Йоана Хрестителя.

Житіє святого Антонія Великого – це книга, відкрита для всіх віків. Святий Йоан Золотоустий повчав вірних, щоб читали житіє преподобного отця Антонія Великого, бо “житіє його не що інше, як Євангеліє Ісуса Христа, на ділі впроваджене в життя”. “Той святий Антоній, так близький апостолам, він донині живе в устах усіх”, – каже святий Йоан Золотоустий. “Він, невчений, був мудрішій від учених”, – пише святий Теодор Студит. Тож хай буде вічна слава Богові, який на віки дав через св. Антонія великий приклад досконалого життя, а також належиться честь і поклін святому, який не лишень сам зростав у досконалості, але й інших до неї провадив.

Опубліковано в категорії: Дорога віри | Коментарі Вимкнено до 30 січня Церква згадує прп. й богоносного Антонія Великого.

Я розчищаю дорогу (29 січня)

«Ніколи не бійтеся, хай що може статися Я веду вас обох».
«Надійсь на Господа» (Псалми 27, 14).

Я твій щит. Не май страху. Ви мусите знати, що «все гаразд». Я ніколи не дозволю, щоб вам обом учинили щось інше, крім Моєї волі для вас.

Я можу бачити майбутнє. Я можу читати людські серця. Я краще від вас знаю, чого ви потребуєте. Вірте мені цілковито. Вас не віддано на поталу долі чи на знущання інших. Вас ведуть заздалегідь визначеним шляхом, а тих інших, хто не служить вашій меті, Я зведу з вашого шляху.

Ніколи не бійтеся, хай там що. Я веду вас обох. Не думайте зазделегідь. Замисел – Мій. Ви будівелиник, а не Будівничий.

Простуйте дуже тихо, дуже обачно. Усе тільки на краще.

Вірте Мені у всьому. Одна ваша доконечна потреба запевнить Мою допомогу вам. І, маючи за опору Скелю – Христа, віру в Нього і те, що ви «закорінені й утверджені у любові» і вірите в Моє божество як свій наріжний камінь, ви будете будувати у знанні того, що все гаразд.

Ви буквально мусите покладатися на Мене в усьому – усьому. З глибин безодні Давид взивав до Мене, і Я почув його голос. Усе гаразд.

Господь зміцнює кроки чоловіка, і його дороги Йому довподоби (Псалми 37, 23).

Із книги «Бог кличе тебе. Поради на щодень».

Опубліковано в категорії: Дорога віри | Коментарі Вимкнено до Я розчищаю дорогу (29 січня)

Поклін чесним оковам св. і всехвального ап. Петра. Неділя про Закхея.

“Поклін веригам ап. Петра”Святослав Владика, Кафедра Сакрального мистецтва Львівської національної академії мистецтвksm.lnam.ua

Поклін чесним веригам святого і всехвального апостола Петра

Тропар, гл. 4: Риму не покинувши до нас прийшов ти через чесні окови твої, які носив ти, первопрестольний серед апостолів, і які з вірою почитаючи, молимось: молитвами твоїми до Бога даруй нам велику милість.

Кондак, гл. 2: Камінь Христос прославляє світло камінь віри, перворядного з учеників, бо скликує всіх святкувати, Петре, чуда твоїх чесних оков і подає прощення гріхів.

Діялося це після Зішестя Святого Духа. Щораз більшало число тих, котрі, повіривши в Христа Спасителя, приймали святе хрещення з рук апостолів. Та при тому чимраз більше скаженіла жидівська завзятість. Мало було фарисеям того, що прибили на хресті Месію, Бога і Відкупителя нашого, вони хотіли геть-чисто винищити святу віру, щоб і сліду не залишилося тих, які увірували в правду.

Там, де йшлося про переслідування християн, жидів, у їхній ненависті, не зупиняли жодні перепони. Так було завжди і всюди, так було і на початку, коли віра Христова ледь-ледь почала ширитися в Єрусалимі. Царем жидівським, а властиво, намісником з царською гідністю, був Ірод Агрипа. Він, на вимогу жидів і за їх гроші, засудив на смерть і велів стяти мечем святого апостола Якова, брата святого Йоана. Але це не був кінець лукавої злоби жорстокого Ірода Агрипи. Він, аби ще більше сподобатися жидам, бо боявся, що ті жалітимуться перед римським імператором, котрому він був підвладний, за його здирства, велів перед Пасхою кинути до в’язниці апостола Петра. По святах Ірод хотів засудити Петра на смерть і видати жидам. Тимчасом апостол Петро сидів у в’язниці, скований двома ланцюгами, стерегли його чотири сторожі, по чотири вояки кожна. Те, що сталося далі, оповідають нам Діяння апостолів (гл. 12): “…а Церква молилася горливо Богові за нього. Коли ж Ірод намірявся вивести його, Петро, закутий двома ланцюгами, спав тієї ночі, між двома вояками, а сторожі при дверях стерегли в’язницю. Нараз з’явився ангел Господній, і у в’язниці засяяло світло. Він, вдаривши Петра по боці, збудив його, кажучи: «Вставай чимскорше!» І ланцюги впали з рук у нього. Далі сказав до нього ангел: «Підпережися і надінь свої сандалі». (Петро) зробив так. Знову сказав до нього: «Накинь на себе плащ і йди за мною». Вийшов Петро й ішов за ним; не знав він, чи це правда, що робив ангел; він думав, що видіння бачить. Минули вони першу варту і другу, і прийшли до залізної брами, що веде в місто; вона сама собою їм відчинилась. Вийшли вони та пройшли одну вулицю, й ангел нараз відступив від нього. Тоді Петро, опритомнівши, мовив: «Тепер я справді знаю, що Господь послав ангела свого і вирвав мене з руки Ірода й від усього, чого очікував юдейський народ»”.

І пішов святий Петро до дому Марії, матері Йоана, званого Марком, де були зібрані вірні. Хто ж зможе описати їхню радість і вдячність Богові, який чудесним способом спас наставника апостолів і видиму голову своєї святої Церкви? Апостол Петро наказав розказати все Якову, єпископові Єрусалимської Церкви, і пішов в інші сторони проповідувати Євангеліє. Наступного дня, вранці, серед вояків вчинилося велике замішання. Розлючений Ірод наказав усіх сторожів повбивати.

Однак гнів Божій вже був навис і над Іродом. І ось що сталося. Сівши серед міста Кесарії на престолі, Ірод промовляв до народу, а його нахлібники і підлабузники стали кричати: “Це голос Божий, а не людський! І затремтіло з гордости серце Ірода, і сам він почав уважати себе за божка. Однак ангел правдивого Бога вразив його, і черви точили його живе тіло, і загинув безбожник смертю такою ж злою, як і злим було його життя.

Окови (вериги) святого Петра сховав начальник в’язниці, який після того чуда навернувся і став християнином, вони переходили з покоління до покоління і були предметом великого почитання. За правління Костянтина Великого, коли християни могли вже вільно визнавати Христову віру, окови ті було виставлено в церкві Воскресіння у Єрусалимі. Близько 435 р. патріярх святий Ювеналій (його пам’ять вшановуємо 2 липня) передав ті окови цариці Євдокії, жінці Теодосія Молодшого, до яких вона ставилася з великим почитанням. Одну половину вона передала церкві святих Апостолів у Царгороді, а другу відіслала до Риму своїй дочці Євдоксії, жінці імператора Валента III. Не знаємо, за якого це було папи, Сикста III (432-440) чи Лева Великого (440-461). Одному з них Євдоксія показала дорогоцінні окови, а папа велів принести другий ланцюг, той самий, яким було сковано святого Петра в Римі за часів мучителя імператора Нерона. Коли приклали один ланцюг до другого, то обидва ланцюги в чудесний спосіб так з єдналися, що розділити їх було неможливо. Євдоксія збудувала в Римі церкву святого Петра, в якій зберігаються ті окови. Папа Григорій Великий (590-604) (його пам’ять вшановуємо 12 березня) пише, що Господь Бог через ті окови вчинив багато чудес і що вони завжди були у великому почитанні серед вірних. Ті окови мають 38 залізних ланок з двома округлими клямрами, котрими була затиснена шия святого Петра.

Опубліковано в категорії: Дорога віри | Коментарі Вимкнено до Поклін чесним оковам св. і всехвального ап. Петра. Неділя про Закхея.

Скромні поривання (28 січня)

«Немає такого жадання душі, яке Я не заспокоїв би тому, хто просить, і для вас Я також прагну бути усім».

Не бійтеся. Не бійтеся мати клопоти. Ви слуга усіх. «Найбільший з вас буде вам слугою».

Служіння – це слово Моїх учнів. Я служив направду, принижений, смиренний. Я був підлеглий їм. Моя найвища влада була до їхніх послуг.

Нехай вас використовують. Нехай використовують усі – найнижчі, найменші. Як добре ви можете служити? Нехай це буде вашим щоденним прагненням, а не як добре могли би служити вам.

Озирніться навколо. Чи цілі та замисли, які прагне здійснити людина, приносять мир і чи земні винагороди наповнюють серце спокоєм та щастям? Ні! Насправді, людина людині ворог. Ті, кого світ винагородив найбільше, – іменем, славою, почестями, багатством – потомлені й розчаровані.

Але все ж чуйне вухо почує, як крізь різноголосі крики світу відлунює моє послання, якому вже тисячі років: «Прийдіть до Мене всі втомлені й обтяжені, і Я облегшу вас».

І втомлені й обтяжені, які слухають і повернуться до Мене, справді знайдуть той спочинок. Я – радість для втомлених, Я – музика для серця, Я – здоров’я для недужих, багатство для бідних, пожива для голодних, притулок для подорожнього, піднесення для знеможених, любов для самотніх.

Немає такого жадання душі, яке Я не заспокоїв би тому, хто просить, і для вас Я також прагу бути усім.

Тому Господь чекає, щоб вам учинити ласку; тому встає, щоб змилосердитися над вами. Бо Господь – Бог справедливий: щасливі всі, що надіються на Нього (Ісая 30, 18).

Із книги «Бог кличе тебе. Поради на щодень».

Опубліковано в категорії: Дорога віри | Коментарі Вимкнено до Скромні поривання (28 січня)

28 січня Церква згадує прпп. Павла Тивейського і Йоана Кущника.

Преподобного отця Павла Тивейського

Тропар, гл. 1: Пустинним жителем і в тілі ангелом, * і чудотворцем показав Ти себе, богоносний отче наш Павле. * Постом, чуванням, молитвою небесні дарування прийнявши, * зціляєш недужих і душі, що з вірою прибігають до Тебе. * Слава Тому, що дав Тобі кріпость, * слава Тому, що вінчав Тебе, * слава Тому, що діє тобою всім зцілення.

Кондак, гл. 3: Як світило незахідне мисленного сонця, зійшовшись нині восхвалімо у піснях, возсіяв єси сущим у темряві нерозуміння, все возводячи до висоти божественної, Тив окрасо, Павле преподобний, отців і постників осново непорушна.

Святий Павло народився в Нижній Тиваїді близько 228 р. Його батьки були дуже багаті, але рано померли, так, що залишився він зі сестрою, тоді вже заміжньою. Молодий Павло покінчав усякі школи і славився великим знанням грецьких і єгипетських книг. І прийшов 249 рік, коли в горішнім Єгипті, де лежить Тиваїда, за правління Деція і Валеріяна почалося люте переслідування християн. Павло перебував тоді більше в селі, де читав Святе Письмо та інші побожні книги, та часами навідувався до сестри. Чоловік його сестри задумав загарбати весь великий маєток Павла і хотів донести мучителям, що юнак є християнином. Довідавшись про це, Павло полишив усе, що мав, а сам пішов за голосом свого серця, котре вже давно прагнуло віддатися цілковито службі Божій, і він пустився углиб пустелі. Юнак знайшов глибоку печеру, а в ній джерело водиці, і, призвавши на поміч великих святих пустинножителів і пророків Іллю та Йоана Хрестителя, замешкав в тій пустелі, невідомий людям, а через це ще миліший Богу. їжею його були дактилі, що росли біля печери, напоєм – вода, одежею – пальмове листя, а весь маєток – хрест, знамено спасіння нашого, зроблений з двох уламків дерева. В пустелі він осів близько 253 р. і прожив там 90 літ. Помер святий на 113 році життя.

З того часу, коли святий Павло юнаком зрікся світу, минуло чимало, близько 100 літ. Жив у Тивейській пустелі старий дев’яностолітній пустинножитель святий Антоній (пам’ять його вшановуємо 17 січня), якого вважали першим пустинножителем тих сторін. І прийшла йому якось така думка: “Чи є ще чоловік, який би так, як я, жив на самоті впродовж багатьох літ і лишень у церкві зустрічався з іншими братами відлюдниками?” А вночі явився йому Господь і об’явив, що в глибокій пустелі живе муж, подвиги якого перевищують життя всіх інших слуг Божих, в пустелі живучих. Щойно надворі заясніло, як святий Антоній пустився шукати того мужа. Два дні він ішов, шукаючи в молитві Божої розради і вказівки. Третього дня побачив вовчицю, що шукала води, і, пішовши слідом за нею, натрапив на темну печеру, в глибині якої мерехтіло слабке світло. Та коли наблизився до печери, хтось каменем засунув вхід. Тоді святий Антоній впав на коліна і став уголос просити: “Відчини мені, слуго Бога живого, бо Він напевно об’явив тобі, хто я такий і чому прийшов. Шукав я тебе — і знайшов, тому прошу тебе, впусти мене; а якщо не впустиш, то вмру тут, біля порога, і ти поховаєш моє тіло”.

Тоді вийшов до нього муж, старий літами, з довгою бородою. Був то святий Павло, і вони поцілувалися, і назвали себе взаємно, з об’явлення Божого на ім’я. Після спільної молитви, святий Павло запитав Антонія: “Скажи мені, чи є ще такі засліплені, котрі покланяються божкам? Хто є царем, бо я живу тут близько 90 літ і за весь цей час не бачив жодного людського створіння”. Коли вони так розмовляли, прилетів ворон і поклав перед святим Павлом цілий буханець хліба.

“Уже 60 літ минуло, – сказав слуга Божий, – як всещедрий Отець небесний посилає мені щодня по пів буханця хліба, сьогодні Він пам’ятав і про тебе, гостю мій, і прислав нам цілий буханець”. Помолившись, вони розламали той хліб, поблагословили Бога і стали їсти, а потім решту дня і цілу ніч перебували в молитві.

Наступного дня святий Павло сказав так: “Знав я, що ти є в пустелі, і не раз хотів разом з тобою служити Богу, але Його воля була інакша. А тепер, коли надходить година моєї смерти, Бог послав тебе, щоб ти поховав моє тіло і порох передав порохові!”

Гірко заплакав святий Антоній, почувши ці слова, і попросив преподобного Павла, щоб, за його молитвами, вони разом віддали душу в Божі руки. Та преподобний сказав йому, що, згідно з волею небесною, святий Антоній має ще жити, аби утвердити братію свою в усяких чеснотах, і попросив його, щоб поспішив додому і приніс йому на похорон мантію (монаший плащ), яку святий Антоній отримав від святого Атанасія, єпископа Олександрійського (пам’ять його вшановуємо 18 січня). І радив йому поспішати, бо може вже не застати його живим. Преподобний Павло так говорив до святого Антонія, бо не хотів, щоб той, бачачи, його смерть, засмутився. Святий Антоній з плачем поцілував руки і очі святого Павла і скорився його волі. Коли ж свя-тий повернувся додому, і браття спитали його, де він так довго був, так відповів їм: “Горе мені, грішному, бо негідний я називатися пустинножителем! Бачив я Іллю, бачив Йоана в пустелі, і направду бачив я Павла в раю”. І, б’ючися в груди, взяв плащ той і зразу ж вирушив до святого Павла. На другий день дороги, близько 9 години ранку, святий Антоній побачив, як ангели Божі несли в небо світлу душу преподобного Павла. Упав святий старець на коліна, піском посипав голову свою і заплакав: “Чому полишаєш мене, Павле, чому відходиш без останнього цілування? Так пізно я пізнав тебе, а так скоро ти полишив мене!”

Коли ж він прийшов до печери, побачив святого Павла навколішках з руками піднесеними вгору. Однак було то лишень мертве тіло; душа його осягнула вже вінець вічного блаженства. Обмив святий Антоній сльозами тіло преподобного, загорнув плащем і виніс перед печеру, співаючи похоронні псалми і молячись Богу. А коли роздумував, як поховати святе тіло, нараз прибігли два леви, прилягли в ногах покійного, а потім, лапами виривши гріб, підійшли до святого Антонія й стали лизати його руки і, за його велінням, повернулися в пустелю. Поховав він тіло великого Божого подвижника, побув ще одну ніч біля могили і повернувся додому. На пам’ять узяв він одяг святого Павла, зроблений з пальмового листя. Одягав його святий Антоній лишень два рази в рік – на Великдень і на Зелені свята.

Смерть преподобного Павла припадає на 341 рік, хоч це не відповідає рокам життя святого Антонія. Та не йдеться тут про точне подання літ, а про користь для душ наших, яку маємо отримати, читаючи про такі великі подвиги святого слуги Божого.

Житіє преподобного Павла описав учитель Церкви святий Єронім (його пам’ять вшановуємо 15 червня), і закінчив його так: “Поспитаю всіх, що мають розкішні палати, багаті одежі, і розкошують усе життя, що маєте більше, ніж той старець? Ви п’єте із золотих чарок, а він у потребі пригорщею набирав води. Ви ходите в одежах, розшитих золотом, а він не мав і такої одежі, яку має останній ваш слуга. Ви споживаєте усякі марципани, а він жив на хлібі, що йому ворон носив. І живий був, як ви, і жив довше і в ліпшому здоров’ї. Однак, з іншого боку, він мав більше від вас. Він в одежі з листя пішов до неба, а ви в золоті – до пекла. Він одежі Христової, тобто невинности, котру прийняв на хресті святому, не втратив у своїй наготі, а ви, так багато зодягнені, обділені тією ласкою. Він, у поросі похований, возстане у великий славі, а ви з гробами вашими прикрашеними повстанете в неславі на вогонь вічний”. Так пише святий учитель Церкви. Не один раз, а сто разів слова ті слід перечитати.

Місце, де поховано тіло святого Павла, було у великому почитанні серед пустинножителів Тиваїди. Мощі преподобного за правління імператора Емануїла Комнина (1143-1180) було перенесено до Царгорода, до церкви Пресвятої Богородиці. У 1240 р. їх перенесено у Венецію, а опісля – в Угорщину, до міста Буди. Частина голови святого Павла зберігається в Римі.

__________

У той самий день

Преподобного отця нашого Йоана Кущника

Тропар, гл. 4: З дитинства гаряче Господа возлюбив ти, світ покинува і всю красу світу і повчився кращому і збудував ти намет перед воротами батьків твоїх і демонські полчища переміг ти, всеблаженний, тому тебе, Йоане, Христос достойно прославив.

Кондак, гл. 2: Полюбив ти вбогість неокрадну, батьків твоїх багатством погордив ти і євангеліє в руках тримаючи, послідував ти Христові Богу, Йоане, молячись безперестанно за всіх нас.

У славному, за чудо світу уважанім місті Царгороді жив за часів цісарства Теодосія Молодшого один його полководець на ім’я Свтропій, з жінкою Теодорою і трьома синами, з яких два старші шукали слави у військовій службі. Третій, 12-літній Йоан, відзначався великою охотою до наук і своїми здібностями дивував усіх своїх учителів. Та був ще один Учитель, якого Йоан полюбив понад усіх і науку Його підносив понад усіма іншими. Учитель той був Ісус Христос, а наука Його – святе Євангеліє, котре хлопець вивчив напам’ять. Родичі замовили для нього переписати книгу святого Євангелія (книг друкованих тоді ще не було) і оправити в золото і шкіру.

Сталося так, що через Царгород проходив до Єрусалиму один з монахів монастиря “неусипаючих” у Витанії. Побачив його Йоан і почув розповідь монаха, як то там, у монастирі, день і ніч служиться церковне правило, і служба не припиняється ані на хвилину, а монахи міняються, по черзі ідуть до церкви – тому-то монастир той називається монастирем “неусипаючих”. Серце хлопця запалало такою любов’ю до Спасителя і такою спрагою служити Йому, що монах, бачачи це, пізнав Божу волю і, повертаючись до Єрусалиму, взяв з собою Йоана, котрий потай залишив батьків і дім свій, бо знав, що інакше вони не відпустили б його від себе.

Ігуменом монастиря “неусипаючих” був тоді святий Маркел (його пам’ять вшановуємо 29 грудня). Святого зворушили просьби хлопця і він постриг його в монахи. Невдовзі всі не могли надивуватися святості життя молодого подвижника; до молитви він завжди був перший, а постив так строго, що цілими днями, крім святого причастя, до уст нічого не брав.

Та через кілька років диявол почав його мучити тяжкими спокусами; малював йому перед очима багатство і розкіш в домі його родичів і запалив його серце спрагою побачитися з ними. Преподобний Йоан знав, що це спокуса; він подвоїв молитви та умертвлення, а в кінці рішився, з дозволу святого Маркела, на новий подвиг, який мав цілковито здолати диявола. Попрощавшись з браттями монахами, взяв на себе одяг жебручого діда і пішов до Царгорода. Побачивши вітцівський дім, упав на коліна і молився цілу ніч. Вранці він виблагав у старшого над слугами свого батька, щоб дозволив йому сидіти в кутку при брамі як жебручому дідові. Того ж дня побачив він своїх родичів, які йшли до царської палати. Батько змилосердився над нуж- дарем, що стояв при брамі його палати, і наказав приносити йому страву зі свого столу, яку святий Йоан зразу ж роздавав бідним, а сам морив себе постом так, що крізь шкіру було видно його кості.

Однак його мати не могла дивитися на пройдисвіта, якого вважала за неробу і ледаря. Її вразило страшне, знищене лице і смердюче лахміття, яке мав він на собі; і вона наказала прогнати його від брами, в інший закуток, але таки біля їх палати. Слуги поставили йому там маленьку кучку (намет) на мешкання, звідси і називається цей святий “Кущник”, а з грецького “Каливит”.

Так минали літа, аж прийшов час вічної заплати для добровільного мученика, і Господь об’явив йому, що наближається година його смерти. Тоді попросив св. Йоан, щоб властителька палати, а була то його рідна мати, прийшла до його кучки. Для неї це була велика прикрість, однак не хотіла відмовити в проханні вмираючого і пішла до нього. А він подякував їй за все добро і сказав, що хоче їй залишити пам’ятку про себе, та під клятвою попросив, щоб тіло його поховали в тій самій кучці і в тій самій одежі, бо ліпшого похорону він не достойний. І дав їй те Євангеліє, котре хлопцем дістав від родичів і котре завжди носив зі собою. У палаті мати впізнала, що то за книга, сказала про це мужеві й обоє, здивовані, поспішили до кучки, щоб спитати вмираючого, звідки він має ту книгу. Тоді-то він сказав їм так: “Я син ваш Йоан, а Євангеліє, яке ви мені дали, навчило мене любити Христа Спасителя понад усе”. Заплакали родичі, припали до ніг сина, збіглися слуги і тисячі вірних, а він, благословлячи Бога, в Його руки передав свою душу. Поховали тіло, згідно з його волею, в кучці, а на тому місці поставлено було величаву церкву. Пізніше його мощі було перенесено до Риму, а голову його хрестоносці перенесли до міста Безансон у Франції. Помер св. Йоан при кінці правління цісаря Теодосія Молодшого або на початку правління імператора Маркіяна – після 450 року.

Опубліковано в категорії: Дорога віри | Коментарі Вимкнено до 28 січня Церква згадує прпп. Павла Тивейського і Йоана Кущника.

Високі хвилі (27 січня)

«Це частина Мого замислу – чекати, поки буря розлютується до краю».
«Господи, а до кого ж іти нам? Це ж у Тебе – слова життя вічного!» (Йоан 6, 68).

Я з вами обома. Ступайте вперед без боязні. Здоров’я і сила, мир, щастя і радість – усе це Мої дари. Лише попросіть. У духовному (як і в матеріяльному) світі немає порожнечі, і коли себелюбство, страхи й тривоги відходять з нашого життя, то речі Духа, яких ви так жадаєте, спішать посісти їхнє місце. Усе належть вам, і ви – Христові, а Христос – Божий. Яке дивовижне коло – бо ж ви Божі.

Не бійтеся. Не майте страху. Не до потопальника приходить Спаситель. А до відважного плавця, який вправно попливе далі сам, якщо Він не прийде. І жоден радісний трепет не зрівняється з трепетом чоловіка, що спішить назустріч своєму Спасителеві.

Це частина Мого замислу – чекати, поки буря розлютується до краю. Так Я вчинив зі своїми учнями на озері. Я міг би наказати першій лютій хвилі заспокоїтися, першому пориву вітру завмерти, але чого варта незасвоєна наука? Яке почуття ніжної близькости, притулку й безпеки було би втрачено.

Пам’ятайте це – мої учні гадали, що уві сні Я забув про них. Пам’ятайте, як сильно помилялися вони. З цього черпайте силу, впевненість і радісну довіру та передчуття.

Ніколи не бійтеся. Радість належить вам, і осяйна радість спасенного також буде ваша.

Вкажи мені, о Господи, Твої дороги, навчи мене, до Твої стежки (Псалми 25, 4).

Із книги «Бог кличе тебе. Поради на щодень».

Опубліковано в категорії: Дорога віри | Коментарі Вимкнено до Високі хвилі (27 січня)

27 січня Церква згадує прпп. отців наших, у Синаї і Раїті повбиваних. Пам’ять переставлення св. рівноап. Ніни, просвітительки Грузії. Віддання свята Богоявлення.

Преподобних Отців наших в Синаї і Раїті убитих

Тропар, гл. 4: Боже отців наших, * що чиниш завжди з нами по Твоїй кротості, * не віддали милости Твоєї від нас, * але молитвами їх у мирі направ життя наше.

Кондак, гл. 2: Від слави світу втекли ви і до тихого пристановища переставились кров’ю мучеництва і постів трудами увінчані, тому й явились мучеників і преподобних співгромадянами.

Діялося це в пустелі, поблизу гори Синай, тієї самої, на якій Мойсей розмовляв з Богом і де отримав скрижалі з десятьма Божими заповідями. Серед дикої, скелястої пустелі, в обителі на горі Синай та в іншій обителі, віддаленій двома днями дороги, в пустелі, званій Раїта, проживало багато монахів відлюдників. Там пустинножителі провадили ангельське життя, споживали лишень дикі плоди, а хліба не їли зовсім, упродовж тижня молилися в своїх печерах, а в суботу ввечері сходилися до спільної церкви, цілу ніч перебували в молитві, а в неділю, після богослуження і святого причастя, поверталися до своїх печер. Близько 371 р. в один день на обидві обителі напали дикі сарацини й убили в них по 40 слуг Божих. Вела їх спрага золота, вони думали, що монахи мають великі статки.

У пустелі Раїта наставником монахів був святий Павло. Коли він довідався, що наближаються сарацини (було то поганське плем’я, що жило в пустелі над Червоним морем), зібрав усю братію і запалив їх гарячими словами до великого подвигу, до мученицької смерти. “Ми кожного дня, – говорив він, – готуємося до смерти. А якщо Господь Бог хоче нині звільнити нас з кайданів цього бідного життя, то чи маємо сумувати і плакати? Ні, ми повинні тішитися і дякувати Богу. Тому віддаймо себе Божій опіці і сміло чекаймо смерти!”

І серед монахів панувала радість велика, що ось вони гідні будуть постраждати за Христа, віддати душу за Нього й отримати вінець вічної слави. Сарацини перелізли через високий мур, що оточував церкву, і першим убили старця монаха Єремію, бо той не хотів їм показати настоятеля обителі. Тоді святий Павло сам став перед ними і сказав: “Я той, за кого питаєте. Золота і достатків у нас нема; усе майно наше – ось ця стара одежу”. Розлючені погани схопили його і мучили цілу годину, стріляли в нього з луків, а в кінці розтяли йому голову надвоє. Потім вдерлися до церкви і вирізали всіх монахів, крім трьох, які чудом спаслися.

Та кара Божа не довго дала чекати себе. Буря, яка піднялася в часі цього злодійства, розбила кораблі поган-мучителів, що стояли при березі, а мешканці поблизького міста Фаран напали на них і всіх вибили до одного. Потім принесли з домів своїх дорогі одежі, укрили ними тіла св. мучеників-монахів, і поховали в спільному гробі.

У п’ятому столітті сарацини знову напали на обитель Синайскої гори. Ці події описує святий Ніл. Погани вбили тоді багато монахів і їх наставника Теодула. Так само звався і син святого Ніла, що прийшов з ним на гору Синай, щоб прийняти монаше життя. Ніл під час нападу сарацин утік з разом з іншими монахами, і цим врятували собі життя, а сина Теодула погани забрали в полон і хотіли принести в жертву ден- ниці, котру уважали за свого божка, та потім передумали і продали його в неволю до міста Єлюзи. З допомогою мешканців міста Фаран монахів, що потрапили в поганську неволю, звільнили. Теодула викупив єпископ Єлюзи і відпустив на волю.

Друге мучеництво святих слуг Божих на горі Синай відбулося також 14 січня і Церква того дня поминає пам’ять всіх мучеників, убитих у тих пустелях.

Згідно з грецькими джерелами, вже за імператора Диоклетіяна, близько 310 р., на горі Синай проживали відлюдники, тоді-то вперше напали на них сарацини і всіх убили. Так кров святих мучеників обильно зросила те місце, та попри все кількість монахів, що тут, серед пустелі, каялися у своїх гріхах або усамітнювалися в печерах, щоб уберегти себе від нагоди до гріха, зовсім не зменшилась.

Опубліковано в категорії: Дорога віри | Коментарі Вимкнено до 27 січня Церква згадує прпп. отців наших, у Синаї і Раїті повбиваних. Пам’ять переставлення св. рівноап. Ніни, просвітительки Грузії. Віддання свята Богоявлення.