Один чоловік завжди відчував себе пригніченим через різні життєві труднощі. І якось він поділився цим з відомим духовним наставником:
− Не можу більше! Життя стало просто нестерпне!
Учитель узяв пригорщу попелу і вкинув у склянку, в якій перед тим була кришталево чиста питна вода, і промовив:
– Це твої страждання. Вода у склянці вмить стала брудна і мутна. Учитель вилив її.
Тоді знову набрав пригорщу попелу і кинув його у море.
Попіл у тій же хвилині розчинився, а вода в морі залишилася така сама чиста, як і до того.
– Бачиш? – запитав учитель. – Кожного дня ти мусиш вибирати, бути тобі склянкою, а чи морем.
Занадто багато серед нас плитких сердець, занадто багато перестрашених душ, занадто багато заморожених чуттів і спаралізованих рамен. Найбільше у наших часах бракує відваги. Не йдеться тут про нерозважне зухвальство чи безоглядність, а про правдиву відвагу, яка дозволяла б кожну проблему зустріти словами: «Напевно, існує якийсь розв’язок, я шукатиму його, а отже, знайду».