3 серпня:
На березі моря грав маленький хлопчик. Він піднімав камінці і кидав їх у море. Час від часу перед тим, як кинути камінчик в пінисті хвилі моря, він пильно розглядав його. Деякі з них відкладав в сумочку. Як потім виявилося, він це робив, щоб показати своїй мамі.
Витягав камінчик за камінчиком і дуже обережно показував свої знахідки. Нарешті він витягнув останній і сказав: “Це мій улюблений камінчик. Він мені найбільше сподобався. Він такий зелений і гладкий такий”.
Мама посміхнулася і сказала: “Він дійсно хороший, але – це не камінь. Це шматочок скла”.
“Не камінь?” – Здивувався син.
Його маленькі пальчики ковзали по гладенькій поверхні зеленого предмета. – Ні! Не може бути! Скло гостре. Я порізав би пальці, якби доторкнувся до нього.
Тоді мама пояснила, що маленькі камінчики колись були гострими, і коли ласкаві хвилі моря їх качали, вони терлися один до одного і так стерли свої гострі кути. Шматок гострого скла також потрапив між камінцями і вони також його відшліфували, стираючи гострі сторони.
Хлопчисько стиснув свій камінчик і вигукнув: “Це добре, що він потрапив між ці камінці. Він тепер не тільки красивий, але ще і гладкий. Він найкращий!”
За кілька тижнів хлопчик пішов до школи. У класі виявилися різні діти: кожен зі своїм характером, своїми звичками, уподобаннями. Минув час і синок сказав, що більше не хоче йти в школу, бо там є пустотливі діти і між ними часто бувають непорозуміння.
Мама пішла в його кімнату і звідти щось принесла. Сіла і зазирнула йому у вічі: “Синку, пам’ятаєш про море?”
Далі показала зелений “камінчик” і нагадала йому історію про те, як стираються гострі кути.
Син сильно обняв маму і хотів ще щось сказати, але на цей раз ні слова не було чути. Він мовчки взяв свій рюкзак, витер сльози і міцно стиснув щось у руках.
Ми не завжди помічаємо гострі краї свого характеру. І тільки після зустрічей з друзями сховане стає явним. Наступає час спільного життя і нас починають долі тих, хто поряд з нами.