“І привели тоді книжники і фарисеї до нього жінку, спійману на перелюбі, поставили її посередині і кажуть до нього: «Учителю, жінку оцю спіймано саме на перелюбнім вчинку. Каменувати отаких приписав нам Мойсей у законі. Що ж ти на те?»
Іспитували вони його, казавши так, – щоб мати чим оскаржити його. А Ісус нахилився додолу і писав пальцем по землі” (Йоан, 8, 3-6).
Чудний вирок! Суддя креслить його пальцем на піску… Досить вечірнього вітру, щоб усі знаки було стерто. Ісус добре знає, ким є винувачі.
“А що вони наполягали та допитувалися в нього, то він підвівсь і каже до них: «Хто з вас без гріха, – нехай перший кидає в неї камінь!» І знову нахилившись, писав по землі. Почувши таке, почали вони виходити один по одному, почавши з щонайстарших аж до останніх” (Йоан, 8, 7-9).
Невдовзі майдан спорожнів. Жінка стояла перед Спасителем сама. Ісус підвівся. Глянув їй у вічі. Підвівсь Ісус, а нікого, крім жінки, не побачивши, мовить до неї: «Де ж вони, жінко, оті твої обвинувачі? Ніхто не осудив тебе?» «Ніхто, Господи», – відповіла. Тоді Ісус до неї: «То і я тебе нe осуджую. Йди та вже віднині не гріши»” (Йоан, 8, 10-11).
Вирок мов той вечірній вітер, що все стирає…
Завжди знаходяться люди, які робитимуть усе, аби схилити нас до переконання, що Бог – лише такий собі поліціянт, котрий стежить за нами і вдень, і вночі. Наче Бог і вдень, і вночі занотовує та увічнює все наше життя у такій собі грубезній книзі: наші помилки, наші провини, наші гріхи, наші добрі та лихі вчинки…
Але навіщо Богові повсякчас виявляти до нас суворість, навіщо Йому діяти проти нас? Хіба Він ворог нам? Чого ж деякі люди прагнуть бачити у Бозі лиш того, хто рахує та підбиває підсумки? Бог – не обчислювальна машина! Хочете доказів? Єдина книга, в якій Бог робив свої записи, був пісок… Якщо загубили щось у тому піску, то спробуйте віднайти!
Пісок тривкий до всього, пісок усе забуде, все поховає в собі… На піску нічого не лишиться – зітреться геть усе. Ісус креслить знаки на піску. Перед ним стоїть грішниця. Пише на піску, позаяк її гріх уже прощено.