Не раз, біля гірської річки, на березі, можна побачити два гладких камені, які лежать поруч. Але тут вони лежали не завжди, не завжди мали округлу форму і були такими, але їхній склад залишався таким, як був, незмінним, з первозданного матеріалу.
Тут вони з’явилися через те, що їх перенесла звідкись водна течія цієї самої річки. І більше того, у воду вони потрапили, відірвавшись, напевно, від велетенських скель, які височіють з протилежного боку ріки.
Хто бував в горах, не міг не помічати, як раптом, без втручання ззовні, від крутих схилів скель відриваються брили каміння. Це здійснюють «наші вірні друзі: сонце, вітер, і вода». В невеличкі тріщини в скелі проникає вода; в нічну пору вона замерзає і розширює тріщину; вдень, під впливом сонця і повітря, відділяється якась брила від скелі.
Брили каміння скочуються по схилах з оглушливим гуркотом. Зустрічаючись біля водного потоку, деякі брили стикаються, деколи з сліпучими іскрами і громом, і потрапляють у водний потік. Ось тут і починається їхня, взаємна обробка. Гримотячи в потоці, вони відколюють один у одного спочатку гострі кути, потім – зайві, що заважають, виступи. Потім, вже без грому і гуркоту, приглушено притираючись у воді з року в рік, несуться водним потоком. Проходить час, і брили стають округлими і гладкими, вже тільки радуючи один одного.
Так буває і в житті молодих людей, невідомих один одному раніше, що залишили батька і матір. Потік життя, визначений Творцем, робить їх придатними один одному. І ніякі подальші стихійні лиха (на кшталт селевих потоків, що руйнують береги річки) не можуть їх роз’єднати: вони залишаються як і раніше такими, якими їх зробило благословенне Богом спільне життя, і вірними один одному.