У Північній Африці якийсь місіонер побачив, що один бедуїн лягав на землю, прихиляв вухо додолу і щось слухав.
Здивований місіонер запитав його:
— Що ти робиш?
Бедуїн підвівся і відповів:
— Слухаю… як пустеля плаче. Плаче, тому що хотіла би бути садом, парком…
Як хочеш, щоб я говорила про Нього? Нічого не можу сказати словами. Маю жити Ним — от і все. Я хотіла б гукати Його, хотіла б шпурляти Його всім у лице…
Байдужість, презирство, гнів, які відчуваю, коли їду в автобусі, я хотіла б знищити назавжди. Але знаю, що Він існує в обличчях чоловіків і жінок, котрі живуть простим життям і знають, що усміхом і блиском очей можна засвітити зірку в серці дитини, убогого, престарілого. Ці всі зірки, розкидані по світі, колись обіймуть Всесвіт. I у вогні любові й радості засвітиться Боже обличчя задля доброти декого. Їм я довіряю, і хочу наслідувати їх. Вірю в них. Вірю, що зацвіте пустеля.