Жили-були три сестри. Одна була лінивою-преленівою. Друга злою-презлою. А третя і розумниця, і красуня, і рукодільниця – любо-дорого дивитися.
Одного ранку зупинилася підвода біля їхніх воріт. Сестри вийшли подивитися, хто приїхав. На возі сиділа літня і не знайома їм жінка.
– Хто ти? – Запитали вони.
– Я – Доля. Прийшов час виходити вам заміж.
Посадила їх Доля на віз і повезла видавати заміж. Заїхали вони в перше село.
Бачать: в полі хлопець оре, і в руках у нього будь-яка справа робиться. Потрібно щось полагодити чи побудувати – всі до нього насамперед біжать.
– Ось цей – твій, – говорить Доля першій із сестер. Висадили сестру і поїхали далі.
Заїхали в наступне село. Там хлопець живе такий, що нікому в допомозі не відмовить. Добрий до всіх людей. Нарадуватися на нього народ не може – такий молодець.
– Ось цей – твій, – говорить Доля другій із сестер. Висадили сестру і поїхали далі.Заїхали в ще одне село. У самому кінці села, в бруді, коло найстарішої розвалюхи лежить біля колодязя п’яний. Зупинила Доля віз і говорить:
– Цей – твій.
– Та нащо він мені?! Я ж ось і добра, і хороша, і рукодільниця… А ти мені такого нареченого даєш! Он сестрам яких знайшла; що – іншого для мене немає?!
– Інші є, – відповіла Доля і, зітхнувши, додала, – але цей без тебе пропаде!
Ця притча не вчить, що для того, щоб добре вийти заміж, треба бути злою або ледачою. Господь хоче, щоб усі люди спаслися, і веде нас до спасіння різними шляхами. І часом Він зводить нас з такими людьми, які зовсім гинуть. Але коли ми входимо в їхнє життя, то можемо перетворити його і допомогти їм змінитися на краще, тим самим врятувавши і їх, і себе.