Було колись фігове дерево, що зросло під тропічним сонцем. Щодня воно терпіло спеку, та все одно давало затінок тим, хто під ним спочиивав. Воно щедро плодоносило, хоч деякі плоди й були надто високо, щоб люди могли їх дістати. Фіга на найвищій галузці видавалась такою смачною, що дехто намагався кидати камінням, аби її збити й забрати собі.
Між гіллям звили собі гніздо пташки. Вони прилітали і відлітали, коли їм хотілося, та навіть у найстрашнішу бурю мали тут безпечний прихисток.
З часом дерево всохло. Проте навіть у тому сухому стої різні комашки знаходили собі дім і пристановище. Усе своє життя фігове дерево просто залишалося собою і робило теж саме, що й решта фігових дерев. Воно не прагнуло бути випещеним цитрусом або квітучою вишнею. Воно приймало як належне і спеку, і бурю, та стояло собі, приносячи користь. Зрештою, чого ще чекати від фігового дерева?