Якось цар вирішив зробити бенкет для всіх своїх підданих. Та не простий, а на багато днів, щоб велич царства і незліченні його багатства зміг кожен оцінити. Сам правитель сидів на золотому троні, під балдахином з найтоншого шовку. Найдорожчі вина у неміряній кількості розливалися в дорогоцінні посудини. А наїдків було стільки, що ніколи ще ні в одному царстві такої розкоші не бачив ніхто. Розвеселило вино царя, і мовив він до своїм вельмож:
– Бажаю почути від вас, чого я вартую з усіма моїми величезними багатствами.
Тиша запанувала в залі. Всі розмірковували, що навіть ангели не поможуть оцінити царя. І раптом тихим, смиренним голосом мовив один мудрий старець:
– Ти, правителю, не вартуєш і тридцяти срібників.Страшним був гнів царя. Лють запалала в ньому, і він закричав:
– Та, як ти смієш говорити таке?! З розуму, чи що, вижив? Одна золота нитка на моїй порфірі скільки коштує!
Але спокійно продовжував праведник:
– Бог, Який сотворив землю, був проданий за тридцять срібних монет. Чи ти більший за Нього? Затихла царська лютість, засоромився правитель своєю гордістю і марнославством. Бідний старець відкрив перед ним неперевершену істину: всі багатства світу є прахом. Бо тільки один Бог зможе гідно оцінити кожного, коли проб’є його година.