Коментар до Євангелія на сьогодні

Лк. 18, 35-43. «І він почав голосно кричати: “Ісусе, Сину Давидів, змилуйся надо мною!”»

Не думаю, щоб хтось із нас колись кричав на молитві… І цього не треба робити. Але цей уривок з Євангелія показує нам приклад сліпого, який справді кричав. І не просто кричав – коли апостоли його заспокоювали, він кричав ще більше й голосніше, аніж перед тим, як каже Євангеліє: «кричав ще дужче». І бачимо, що Ісус почув його й оздоровив.

Отже, чого можемо навчитися, роздумуючи про того сліпого? Бог завжди готовий нас почути. Але цей крик душі має народжуватись у нас всередині. Тим криком душі маємо засвідчити Богові свою потребу і своє бажання отримати від Нього зцілення. Доки не «закричимо» з глибини свого серця про свої труднощі й проблеми, Бог нам не зможе відповісти. Адже Він потребує, щоб ми самі усвідомили і сказали Йому, що нас болить. Сліпому «боліло» те, що він не бачив. Як знаємо, фізичні вади та біль швидше спонукають волати до Бога. Однак наші гріхи, наші недосконалості не менш болісні для нашої душі, ніж фізична хвороба для тіла, тому прохання про допомогу на дорозі покаяння, навернення і святості також мало б бути криком з глибини нашого серця.

Владика Венедикт (Алексійчук)

Опубліковано у Дорога віри. Додати до закладок постійне посилання.