Побачив Ірод, як зневажили його волхви, розгнівався вельми. На кого ж розгнівався? Чи то на волхвів, що зневажили його, чи то на новонародженого Царя Юдейського? Гнівався на волхвів, що не повернулися до нього ані не сповістили йому про отрочатко, на Христа ж гнівався, бо боявся, щоб не відняв у нього царства, думав-бо, що хоче царювати Христос земним царюванням, не відав, що царство Христове не є від світу цього. Що-бо зробив Ірод окаянний? Не міг ані волхвам відімстити — відійшли-бо, ані Христа убити — не знайшов-бо Його. Гнів свій вилив на неповинних немовлят. Як же звір лютий, коли буває поранений, дивиться не на того, хто його поранив, але, хто потрапить йому на очі, того захоплює, лютує, шматує, ніби того, хто поранив, — так й Ірод, зранений гнівом і не знаходячи тих, хто його поранив, схоплював і убивав немовлят, які нічим його не образили. Послав воїнів, наче на війну озброєних, повбивав всіх дітей, що були у Вифлеємі і у всіх межах його від двох років і нижче — за часом, що Його, очевидно, випитав у волхвів. З цього дехто говорить, що по Христовому Різдві два роки минуло, коли немовлята були вбиті. Це Георгій Кедрин пише: “Після двох років Ірод немовлят повбивав”. Але не здається, що було так. Хоч Ірод пам’ятав час появи зорі, повідомлений волхвами, однак, за Золотоустим і Теофілактовим повіствуванням [як же у Сказанні про поклоніння волхвам мовиться], зоря за багато часу перед Різдвом Христовим явилася. Наскільки ж “за багато”? Якщо в сам час Благовіщення, то від Благовіщення Богородиці до Різдва Христового часу було дев’ять місяців. Волхви ж у сам день Різдва до Єрусалиму прийшли і перед Богородиці непорочним очищенням Христові у Вифлеємі поклонилися, і иншим шляхом у край свій відійшли. Не зразу Ірод довідався, що зневажений ними, але думав, що не знайшли вони того, кого шукали, і тому посоромилися через своє прогрішення, явитися перед ним не посміли і відійшли собі таємно, соромлячись. Тоді днів чотирнацять минуло, і очищення Богородиці славне у церкві Соломоновій було, Симеон же старець і Анна-пророчиця про Христа свідчили і багатьом людям про Нього відкрито благовістили. Тоді Ірод пізнав, що зневажений є волхвами. Все-бо у час непорочного того очищення і Господнього Стрітення, що в церкві було, відоме стало всьому Єрусалиму, тоді ж і цареві Іроду.
І зрозумів Ірод, що то справді було отроча шукане і що прадивими були слова волхвів, про новонароджене дитя сказані, — Його ж і знайшли у Вифлеємі, але не повернулися ж до нього, Ірода, зневажаючи владу його. І гнівався беззаконний несказанно. Зразу ж таємними хитрощами і підступом дитя те знайти турбувався, настійливо докладаючи зусиль багато днів. Але не зміг знайти того, хто утік після очищення зразу до Єгипту. І продовжувались Іродові спроби віднайти Христа аж до року. Після цього лежав перед ним шлях з якоїсь потреби іти в Рим до кесаря, і сумував вельми, що не знайшов шуканого дитяти, боявся, щоб без нього не знайшовся в народі цар і не прославився, і не відібрав царства юдейського у нього. Поклав-бо в умі своєму винищити всіх вифлеємських дітей, щоб так і народженого царя з ними убити. І сталося те беззаконне дітовбивство у рік по Різдві Христовому, грудня 29-го, в який і пам’ять їхню шанувати прийняла Церква, — було тоді від часу появи зорі рік один і дев’ять місяців. А тому що від двох років повбивав немовлят і нижче, — це зробив зі страху і більшої перестороги, — так святий Золотоустий говорить: “Тому що Ірод від двох років і нижче немовлят убивати звелів, не дивуйтеся, оскільки у катові зійшлися страх і лють, через те обережний був вельми і від великої тої обережности більше часу призначив убивству”. Співголосний цьому і Євтимій, кажучи: “Думав Ірод, що не зразу волхвам зоря явилася, але швидше перед явленням зорі народилося дитя, через більшу обережність звелів попередити час дворіччям”.
Убивали немовлят по-різному: одних мечем потяли, одних же об камінь і стіну розбивали, инших об землю вдаряли і ногами штовхали, ще инших руками душили, а ще инших розривали і роздирали, тих проколювали, а цих пополовині розтинали. Плакали гірко матері й аж до Небес криком великим кричали, волосся рвали, одежу на собі і плоть свою роздирали, що сповнилося речене від Єремії пророка: “Голос в Рамі чутний стане, плач, і ридання, і крик великий”. Рахиль, плачучи за дітьми своїми, не хотіла утішитися, що нема їх. Рама — так називалося місто на високому місці, в наділі Веніяміновому стояло. Рахиллю ж дехто називав Вифлеєм, через те що Рахиль, жінка патріярха Якова, мати ж Веніяминова, там була похована. Від гробу Рахилі Вифлеєм Рахилі ім’я на себе узяв. І коли в Рахилі, тобто у Вифлеємі, вбиті були немовлята, тоді в Рамі-граді, що не дуже далеко від Вифлеєма міститься, чувся плач великий, і ридання, і крики великі матерів, що плакали за вбитими дітьми своїми. їх же плач почасти описали два святі Івани: Золотоустий і Дамаскин. Про нього ж перший оповідає таке: “Це бачачи, матері питали убивць: “Чому дітей наших убиваєте? Яку вчинили образу цареві чи вам?” І не було кому відповісти їм, нащо відбувається це марне убивство, не було нікого, щоб утішати їх від великого того плачу. Вони ж кричали, говорячи до воїнів: “Помилуйте нас, люди, помилуйте нас! Чи ви не маєте матерів? Чи не знаєте материнської любови? Чи не маєте жінок? Не соромитеся на сосці і груди нагі дивитися? Чи не були і ви своїми матерями люблені? Чи не боїтеся, що і з вашими дітьми таке буде? Помилуйте нас, люди, не лишайте нас без дітей наших, але спершу нас убийте, не можемо терпіти смерти дітей наших, нас заколіть. Якщо діти наші вам щось погане зробили, щоб і ми бо разом з ними смерть прийняли”. Це і тому подібне з болю сердечного говорили і печаллю п’яні були, без сорому одяг свій на собі, яким же належить покрити сосці, роздирали, груди свої з жалости оголювали і камінням себе в груди били, щоки свої здирали, волосся виривали, Небо у свідки призивали, кричучи до Бога, що це така велика сваволя царя: “О Владико наш, Господи! Твоєму творінню він противиться, Ти створив, а він убиває. Ти дарував нам дітей, а він у нас відбирає. Нащо чоловічий рід народили, якщо така гірка смерть для дітей наших?”
Другий же Святий Іван так розмірковує: “Присідали [біля вбитих немовлят] матері, що перетерпіли [в народженні] біль, розплетені мали коси, руки в повітрі здіймали, волосся рвали, попелом голови свої посипали. Небо свідком представляли, сльозами обливаючись і до царя Ірода неприсутнього, як до того, що тут є, говорили: “Що то за новий наказ на нас, о царю? Чи ти не є батьком своїм дітям? Чи не знаєш, яка любов батьків до дітей? Чи зоря тебе образила? То чому не стріляєш в небо, але молоконосні висушуєш наші сосці? Чи волхви тобі пакість створили, то чому на персів не воюєш, але Вифлеєм обездітнюєш? Якщо народився новий цар і з книг про Нього прийняв свідчення, то візьми Гавриїла і посади до в’язниці” (Доти святий Іван про ридання матерів Вифлеємських).
По убивстві ж святих немовлят, їх же число чотирнадцять тисяч, скоро і на самого того убивцю Ірода-царя впала кара Божа, бо гіркий прийняв життя свого кінець. Повіствує святий Теофілакт таке: “Огницею і чревницею охоплений, і набряком ніг, і гниттям члена сім’яного, що черви породжує, і забиттям ніздрів, і трепетом всього тіла, і розсіданням всіх членів лукаву свою викинув душу. Розповідається ж, що недостатньо йому було немовлят Вифлеємських убивства, але і з громадян єрусалимських на кончині своїй багато головніших і чесніших людей віддав смерті. Убив Іркана, архиєрея юдейського, і всіх первосвящеників і книжників людських, в яких же спочатку питав, де Христос рождається, а вони ж казали йому: “У Вифлеємі Юдейському”. їх пізніше мечем сікли. Це ж сталося праведним судом Божим, бо всі ті з Іродом єдинокупно убити отроча народжене нарадили, разом з Іродом і зле закінчили, як же говорить ангел до Иосифа в Єгипті: “Повмирали ті, що шукали Душу Отрочати”. Це не один Ірод шукав, але і всі радники його, первосвященики і книжники. Не один-бо помер Ірод, але всі, що з ним шукали Душу Отрочати, повмирали. Той Богом вбитий, а вони Іродом вбиті. Йому ж бо приязні були, від нього і смерть вбивчу прийняли. А тому що всі вони убити Христа мали намір і з Іродом те узгоджували, ясно є з того: праведного того Симеона, старця-Богоприємця, за свідченням святого Єпіфанія, за його свідчення про Христа, в церкві перед усім народом створене, не удостоїли достойного, коли помер, поховання, яке належалося такому святому мужеві, премудрому учителеві, прозорливому пророку і всечеснішому старцеві. Ще ж і святому пророкові Захарії смерть влаштували за те, що Пречисту Діву, яка увійшла в церкву заради очищення з дитям, поставив на місці дівиць, на якому ж жінкам, що мають мужа, не випадає стояти. А про це згадують Григорій Ниський, Кирило Олександрійський і Андрій Критський. І коли книжники і фарисеї, бачивши те, почали обурюватися, Захарія протистояв їм, повідомляючи, що та Мати і по Різдві є Дівою Чистою. Коли ж не вірили вони, сказав святий, що природа людська зі всім творінням підкорена є Творцеві своєму, і в Його те всесильних руках є, як же хотіти влаштувати творіння Своє і зробити, щоб Діва народила і по Різдві залишилася Дівою. Через те ж і цю Матір не відлучив, казав, з місця дівчат, бо є діва справжня. Розпалилися-бо серцями своїми книжники на Захарію, ніби на явного законопорушника, і заздрісно гнівалися через дві речі: і що Матір дитини на місці дівиць поставлена, і що про дитя такі подавалися свідчення. Не утаїли те перед Іродом, але сповістили йому пізніше, а тим часом Йосиф і Марія втекли до Єгипту. І шукали зразу дитя — не знайшли. І з того часу гнівалися на Захарію святого, разом же і на Симеона-старця вельми. Симеон-бо скоро помер — поховання чесного не зробили. А для Захарії пізніше смерть в Ірода виходили, і в час убивання немовлят вифлеємських і Захарія-святитель, бо Івана, сина свого, не дав на убивство, сам вбитий був між церквою і вівтарем: книжники і фарисеї те йому влаштували за свідчення про Пречисту Діву та її на місці дівиць поставлення. Достойні-бо і самі убивства після того, від того ж Ірода, Царя свого, отримали. Якою ж мірою міряли, такою ж і самі вимірялися. Ще ж окремо висік Ірод сімдесят мужів мудріших, їх же собор сенедріоном називається, одного лише з них залишив живим — і його осліпити звелів. Були у той час в Єрусалимі два премудріші і славніші всіма ж люблені учителі — Юда, названий Аврифей, і Матей Гаргулоти — їх з деякими їхніми друзями живих спалив. А перед тим на свій власний дім повстав був люто: убив свого брата і сестру Соломію, і мужа її, що був з коліна Давидового, і свою жінку Маріямну, що також з роду Давидивого була, і сина свого, від неї народженого, Антипатра, і знову двох синів, Аристовула і Олександра, і инших багатьох неповинно передав смерті. Накінець, маючи викинути окаянну свою душу, заповідав своїм, собі найвірнішим, воїнам про инших мужів найкращих жидівських, — їх же ще немало мав у путах утримуваних, — щоб, коли вийде душа його з нього, зразу вбити всіх инших в’язнів, щоб не зраділи через смерть його жиди, але хай більше заплачуть, бачачи стількох багатьох мертвих своїх. Так і було. Так поганий погано загинув із шумом, і багатьох згубив разом зі собою. Той-бо в пекло зі своїми однодумцями вселився, святі ж немовлята, за Христа вбиті, на Небесах з ангелами спочивають: таких-бо дітей воістину є Царство Небесне у Христі Ісусі, Господі нашім, Йому ж слава навіки. Амінь.
Маркел преподобний був з граду Апамеї Сирійської, роду славного і багатого християнського. Осиротівши ж в юності своїй від батьків своїх, пішов у велику Антіохію, щоб вивчити зовнішню премудрість. її ж скоро і добре опанувавши, захотів внутрішнього духовного любомудрія і через те хотів іти в Ефес, чувши, що там є багато мужів, у чеснотах досконалих. Вийшовши з Антіохії, спершу батьківський спадок, що мав в Апамеї, вельми великий, роздав бідним, тоді, все світське зневаживши, до Ефеса дістався, де в одного боголюбця перебував. Наставляв його на чесноти раб Божий Промот, який був такої досконалосте, що через зачинені двері входив у храми Господні на нічні молитви. Від нього і від инших святих мужів, що там були, Маркел блаженний, на життя, сповнене чеснот, взираючи, збирав собі велику користь і, ніби з різних квітів вінець сплітаючи, різних научався чеснот, різні приклади життя богоугодного там маючи. У добровільній же бідності живучи, потрібне для тіла свого з праці рук своїх добував, писати гарно вміючи. Ночі-бо всі на молитві проводив, а дні — у писанні книг. За них же праведну ціну взявши, то на необхідну собі потребу брав, то роздавав бідним. Такий був життя його, сповненого чеснот, початок. Тоді, чувши про одного авву Олександра у Візантії, словом премудрого і ділом великого, який наставляв до спасіння душ багато, до нього, залишивши Ефес, Маркел поспішив. У той час божественний Олександр із братією своєю перебував при церкві святого Мини. Тоді при самому березі моря пречистий монастир заснував, у ньому ж новий справді, але кращий за инші устав законоположив, щоб безперестанними вдень і вночі славився Бог псалмоспівами. І погодинно брати співали у церкві. У Візантію прийшовши, Маркел запізнався з одним із братів обителі тої на ім’я Яків — він привів Маркела до авви Олександра. І одягнув його авва у чин чернечий, прозрівши в ньому Божу Благодать, і дещо божественне про нього прорік, кажучи про обох, про Якова і Маркела, таке: “Андрій першим услід Христа пішов, але Іван його догнав”. Андрієм називаючи Якова, Іваном же Маркела, бачив обох, що єдиним до Бога духом горіли. І що Яків, ніби Андрій, перший був у ярмі Христовому, але Маркел, ніби Іван, в багатьох даруваннях його перевершить. Був-бо справді до святого Івана-дівственника і богослова подібний дівством своїм непорочним і премудрістю богонатхненною. Подвизаючись же в обителі тій часу достатньо і провидіння дар здобувши, передбачив скору смерть учителя свого авви Олександра і те, що після його переставлення йому дасться честь настоятеля. Не хотів-бо молодий цей старшими володарювати і мати їх у підпорядкуванні — сам любив бути під начальством, вийшов таємно з монастиря і, обходячи навколишні краї, отців святих у подвизі відвідуючи, від кожного з них осібну приймав собі користь. Тим часом Олександр божественніший відійшов до Господа, і шукали Маркела всі брати однодушно на Олександрове місце, але, тому що не знайшли, сумували. Тоді один з них, Іван, муж старий і благорозумний, йому ж і Яків той блаженний місце уступив через чесну сивину його і досконале благорозумство, аввою обителі поставлений був. Те довідавшись, святий Маркел зразу у свою обитель повернувся — і раділи брати через його повернення. Авві ж Івану близький був вельми, вельми-бо благопотрібний і помічний йому був, як рука права. За якийсь час авва Іван, за радою Філотеєвою, переселив монастир на місце безмовніше, що у Бітинії було напроти Состена, що називалося Іринеум, що означає “мирне”. Бо й справді те місце було мирним ченцям перебуванням: віддалене було від людських розмов і бентеги. Перенісся ж із монастирем і устав той прекрасний, преподобним Олександром законовстановлений, щоб вдень і вночі псалмоспівами в церкві Бога славословити братам на переміну, через що монастир той аж донині називається обителлю незасинаючих. Там Маркелові все монастирське облаштування і піклування як вірному у всьому і у всілякій службі досвідченому довірилося. Йому ж і саме начальство вручитися скоро мало, про що хоч і сам прозорливими передбачив очима, проте й иншим про те ж від Бога відкрито було. Ігумен-бо монастиря, що був поблизу, на ім’я Македоній [не той же Македоній, що був духоборець, але инший, той-бо був з числа відкинутих, а цей — один із преподобних], муж-провидець, цей прорік блаженному Маркелу, що не лише пастирем словесного стада має бути, але і славним ім’я його буде по цілій землі через висоту чеснот його і святости. І багато з еллінів і варварів завдяки його навчанню батьківський залишали блуд, до Бога наверталися — і прославився Бог через нього. Преподобний же Маркел настільки був смиренний, що й ослів монастирських сам пасти не соромився, і ледве впросили його брати, щоб перестав пасти безсловесних, — достойний він бути пастирем словесних. І невдовзі авва Іван до Господа відійшов, блаженного Маркела ігуменом обителі незасинаючих поставлено, і був вельми милостивий до вбогих, щодень багато голодних годуючи. Бог же сприяв добрим його намірам: як же бо колись п’ять хлібів і дві рибини розмножив, щоб нагодувати п’ять тисяч людей, так в обителі Маркеловій дещицю їжі чудесно невидимо примножив, що вистачило не лише братам, але і великій кількості вбогих і подорожніх на щоденне прогодування, як же пізніше явить слово.
Примножувалося словесне стадо, і щодня число братії прибувало — потреба була пастиреві у просторішій загороді, в більшому молитовному храмі, і більшій кількості їжі та в инших, що належать до людських, потребах для стількох мужів духовних, що до нього, як до дзеркала чеснот, збиралися, а він тоді все на прогодування вбогих витратив. Бог-бо, на Якого преподобний поклав надію, не залишаючи тих, що для Нього працюють, подбав про потрібне для них.
Був один муж на ім’я Фарертій, що мав заощаджень і багатств багато, він, полюбивши за Богом життя, прийшов до преподобного Маркела, ведучи і двох синів своїх зі собою, малих хлопців, і просячись ченцем стати. Подарував обителі і всі свої багатства, і одягнули його разом з обома синами в чернечий образ. За ті бо принесені маєтки спершу збудовано нову від основи церкву кам’яну, прекрасну і превелику. Тоді всю загороду монастирську і багато келій нових, старі ж обновили. Ще ж і лікарню побудували простору, також і притулок для подорожніх, і все, що належить, здійснилося створенням добре: їжа ж, і одяг, і все инше потрібне з маєтку того для обителі придбалося. Так Промислитель для всіх, хто шукає насамперед Царства Божого і правди Його, це все додав.
Розійшлася ж повсюди слава про преподобного Маркела і про устав незасинального славослов’я обителі його. Багато наслідували той чин і у свої монастирі чин той і наставників для нього позичали, і так, як від Едему-ріки, з обителі Маркелової у всі монастирі по різних краях і градах розходилися устави і звичаї чернечого життя і церковного безперервного співу. І було видно у кожному монастирі ігумена з обителі Маркелової і весь чин тої обителі незасинаючих, що всім, які в тих краях були, монастирям Маркел святий був чиноначальником, архимандритом, законодавцем і управителем. І багато, за пророцтвом вищезгаданого Македонія-провидця, від блуду еллінського і варварського під керуванням Маркеловим приводилися до Бога, і лики земних ангелів вдень і вночі Богові співали, примножувалися. Але вже час про чуда Маркелові дещо розповісти.
Троє єпископів були полонені варварами і, з полону визволившись, верталися до себе. А тому, що путь їхня повз обитель Маркелову лежала, повенули до преподобного. Він же, їх люб’язно прийнявши і давши спочинок, коли відходили в путь, хотів напутствувати, як вельми вбогих. Прикликавши ж економа, Юліяна на ім’я, спитав, скільки мають у скарбниці грошей. Той же сказав, що десять срібняків. Звелів-бо преподобний, щоб всі десять віддав єпископам тим убогим. Він же пішов і дав по одному лише, а инші затримав на монастирську потребу. Святий же те духом провидів, прикликав економа і звелів, щоб обов’язково віддав і инші срібняки єпископам тим. Пішов же економ, дав їм ще по два, і витратив дев’ять, одного ж, десятого, затримав — і то задля убогих, що кожного дня приходили. Після цього чоловік один боголюбивий, духом ведений, прийшов до преподобного і дав йому на монастирські витрати дев’яносто талантів золота. Прикликавши ж економа Юліяна, преподобний Маркел сварив на нього, викриваючи скупість його і кажучи: “Ось хотів нам Бог рукою цього благочестивого чоловіка послати сто талантів, але тому що ти не послухав мого наказу — затримав один срібняк, через те спільний всіх Промислитель, що хотів нам сторицею подвійно віддати, позбавив нас десяти талантів”. Економ же засоромився, впав у ноги йому, прощення просив.
Мав же преподобний і зцілювальну благодать. Єлпідія-монаха, що рану страшну в устах мав, єдиним доторком зцілив. Стефана-монаха, який природний прохід твердо закритий мав, що ніяке лікування не допомагало і вже втратив надію на життя, також доторком своїм, охопивши живіт і хребет, полікував. Коли вищезгаданий економ Юліян розхворівся і при смерті був, подвійне йому подав лікування, — тілесне і душевне, — наказавши спершу, як же належало, щоб слухався наказаного ані не уповав на тимчасове життя, але на Бога, що про всіх однаково піклується, покладався. І так виправивши його душу, підняв з одра хвороби і тіло. Але передує сказанню річ чудесніша: жид один із сонмища Самаритянського, маючи на тілі своєму неізцілимої хвороби рани, смороду сповнені, коли всіляка премудрість лікарська втратила силу і на зцілення не було надії, до останньої надії поспішив — до цього швидкого і безкорисливого лікаря Маркела преподобного. Спитавши його про віру, преподобний, коли довідався про його злочестя, сказав, що неможливо йому зцілення отримати, якщо спершу не відвернеться від нечестя свого і не прийме віри християнської. Жидовин же обіцяв, що, коли отримає зцілення, зразу християнином стане. Вмовлений був старець, зцілив хворого молитвою — і зразу зцілений до християнської приєднався віри. Днів же чотири не минуло, як знову жидовин той до свого нечестя повернувся, як же кажеться: пес повернувся до своєї блювотини. Повернулася йому знову і хвороба попередня. Як же бо за увіруванням ішло зцілення, так і за відступництвом його — попередня неміч. І треба було йому, хоч і не хотів, знову прийти до святого, і знову відмовлятися від нечестя, до благочестя ж приєднуватися, і схилятися на милість отця незлобливого. Отримавши ж знову зцілення, знову за декілька днів свиня в багно полізла — і напали на нього знову ще лютіші рани. Що ж робив окаянний? Знову безстидно до святого прибіг. Так було багато разів. Врешті сказав йому преподобний: “Знай, чоловіче, що не мене, але Христа обманюєш, не я-бо тебе, але Христос зцілює, і не можеш перед Всевидячим Його оком утаїти иечестя серця твого, устами Його шануючи, а серцем далеко стоячи, словом благочестя ісповідаючи, а ділом до давнішого свого злочестя схиляючись. Відклади-бо всіляку оману і лукавство, всім серцем до Христа навернись — і не лише тілом, але і душею зразу зцілишся” . Окаянний же і безумний жидовин відповідав до святого: “Що буде мені, терпіти буду, батьківської ж віри ніколи не покину”. Преподобний, те почувши, мовчки пішов від нього. Жидовин же той, трохи відійшовши від обителі святого, зразу на шляху раптово впав і став мертвий тілом і душею. Те довідавшись, блаженний отець заплакав, як через щось, плачу варте, і сказав: “Не випробовуй Господа Бога свого”. Але знову до зцілення вірних повернемо повість.
Муж один на ім’я Кир, що пізніше дивовижний був в чернечому житі і багатьом за приклад був, він перед чернецтвом своїм, міцний тілом і до боротьби дуже вдатний, несподівано — Бог допустив від диявола, щоб був як другий же Йов, — вражений був гноєм з ніг до голови, і зігнило на ньому все, не лише шкіра, але і плоть, і жили, що кості лише голі видно було. Який же був біль чоловікові тому, вимовити неможливо, неможливо було і полікувати його жодними людськими лікуваннями, лише божественними, — їх же подателем був Маркел святий. У нього-бо хворий зі сльозами зцілення шукав. Зразу блаженний руки свої преподобні до Бога возніс, за звичаєм належну молитву за хворого сотворив, тоді рукою торкнувся ран, сказав: “О муже добрий, не пасує тобі хворобами тими бути здоланим ані не випадає, з невидимими ворогами борючись, про тіло мати турботу, але покладайся на те, що, коли Вишнього матимеш за заступника свого, втече ця виразка від хатини тіла твого”. Коли це святий говорив, зразу покинула його хвороба, і було так, як в Єзекиїловому пророцтві пишеться: тіло наростало на ньому для всіх помітно, кості покривалися, виразки тілом наповнювалися, виправлялися жили, зміцнювалися суглоби, і шкіра натягалася — став же здоровий Кир більше, ніж сподівався. Такі угодник Божий благодаттю, від Бога даною, зцілення чудесно подавав і не лише тим, до кого руками доторкався, але і тим, від кого сам далеко стояв. В одного диякона мирського на ім’я Євгеній жінка до пологів наближалася, не могла розродитися і не було допомоги ні від лікарів, ні від повитух, що служили при пологах, але вже, на всіх втративши надію, при виході душі була, нічого не знала ані про себе не пам’ятала. Поспішив-бо муж її Євгеній-диякон до преподобного і, ноги його чесними сльозами окропляючи, просив допомоги від святих його молитов. Помолився ж преподобний і, хліб благословивши, віддав дияконові, щоб скоро поклав на грудях хворої. І коли це сталося, зразу жінка народила немовля і від хвороби звільнилася. До тями ж прийшовши, спитала: “Де є той чернець, що звільнив мене від хвороби моєї? Де той, хто з воріт смерти мене визволив?” Питали її, хто і який був з лиця той, про кого ж говорить. Описала образ і подобу того ченця, що явився їй, і всі пізнали, що Маркел преподобний явився був їй і від біди смертної вибавив. Такої ж блаженний той отець був досконалости і рівноапостольного життя, що чистоти його заради і святости ангели з ним співмешкали. Сергій-бо, ігумен монастиря, що при ріпі Євфрат, чувши про преподобного, бачити його прийшов, і незрівнянно більше побачив сам, ніж оповідали йому про нього. Якось-бо стояли вони на молитві, і бачив Сергій, що коли преподобний Маркел колінопоклоніння творив, двоє ангелів світлих з обох боків святого підтримували, із землі його підіймали, лице ж йому в молитві просвітилося, як блискавиця. Те Сергій бачивши, від страху затрепетав. І ледве лишився в ньому дух його з переляку. Але й иншим отцям великим відкривав Бог дещо про угодника свого Маркела. Єлисей, ігумен монстиря в Дессі, хотів святого бачити і про життя його довідатися, про те Богу молився. Явив йому Господь у видінні Маркела, такого, яким був виглядом і подобою, і чеснот його висоту відкрив йому, про що пізніше Єлисей сказав учневі святого — Петрові, коли трапилося бути в нього.
Гавдіолові, ігуменові монастиря, що в Помпейському граді, що при морі Евксінському був, відкрито було, що Маркелові рівна з Мойсеєм-законодавцем благодать від Бога дасться. І сповістив те Гавдіол Таласію, учневі Маркеловому. І воістину пророчу мав благодать преподобний: що-бо кому прорік, те і збувалося. Прийшов до нього якось один єпископ вельми скупий, у нього просив блаженний, щоб дав йому в борг два золоті на потребу жебраків. Єпископ відмовив йому і не дав, сказавши, що не має. Тоді преподобний пророчо йому каже: “Скоро ані тіла свого мати не будеш, його-бо прийме гріб, а золото твоє візьме община монастирська”. І було так. Двох-бо днів не минуло, і помер єпископ, маєток його відданий був в обитель преподобного, за пророцтвом його. Передбачав же преподобний і далеке, як те, що близько було. Учням його, що через якусь монастирську потребу по Евксінському морю в кораблі пливли, у штормі ж і бурі великій були, і втратили надію на життя, преподобний явився і допоміг — без перешкод їх до пристані привів. Коли ж були вони у граді Аркирському, один з них на ім’я Павло розхворівся вельми, і думали друзі залишити його там. Він же, зітхнувши з серця, сам плачем закричав: “Де є, о отче Маркеле, твої молитви, ти-бо мене Богові вручив, і це ось я вже гину, а ще гріше, що поза твоїм стадом і далеко від моїх братів!” Коли так хворий у Агкирі зі сльозами говорив, преподобний, в обителі будучи, плач і скорботу його почувши, Кесарію, учневі своєму, сказав, що “один з посланих на службу братів наших є в скорботі і хворобі”. І вставши, помолився за нього, і зразу Павло став здоровий. Запам’ятав же Кесарій час, і коли повернулися брати, виявилося, що в той час Павло в Агкирі виздоровів, коли отець, провидівши його хворобу, помолився за нього.
Карав Бог часом землю голодом великим, і прийшов до преподобного начальник житниці монастирської на ім’я Малх, сповіщаючи, що вже закінчується зерно і заледве може бути на десять днів хліба. Святий же сказав Малхові: “Іди роби свою роботу і не турбуйся ні про що ж”. Малх же, думаючи, що авва сподівається, що звідкілясь принесуть достатньо хліба, за звичаєм давав, що було в житниці, не лише на потребу братії, але й убогим. Минуло ж п’ять днів, і вже дуже мало чого у житниці було, знову Малх до авви прийшов, сповіщаючи про закінчення зерна. Авва ж знову, як же і спершу, відіслав його до своїх справ, не турбуватися про те наказуючи. Через два дні не залишилося у житниці нічого, і прийшов Малх збентежений до авви. Преподобний же, вставши, до житниці прийшов і відчинити її Малхові велів. Малх же під присягою повідомляв, що не залишилося ні одного зернятка і нема що відчиняти, проте відчинив. І ось побачив повну житницю всілякого зерна і настрашився. Преподобний же поганьбив невірство його. І з того часу не порожніла житниця, поки не минув голод: скільки-бо житар одного дня витрачав, стільки на наступний день знову знаходив. І так преподобний не лише братів, але і силу-силенну жебраків, і убогих, і подорожніх же, і прихідців прогодував у часи голоду. Все це чудесні є діла Господні, угодником його Маркелом здійснювані, але за ними йдуть ще чудесніші. Павло один, не той про якого вище мовилося, але инший, монах же чином, в обителі тій розхворівся до смерти, послав до святого, просячи, щоб до нього прийшов. Дійшовши ж до обителі Маркелової, посланець побачив, що зайнятий він з єпископом Халкедонським догмами церковними. І не міг святий бігти зразу до хворого, поки про церковні справи з єпископом нарада не закінчиться. Тим часом хворий помер. І прийшовши, преподобний побачив, як все щодо мертвого вже здійснилося, і вже до поховання виносити починали. Великий у вірі цей отець, очі тілесні, разом і душевні, до Небес возвівши, помолився, як же йому був звичай, в таємній серця свого келії до Бога належно і поклав на мертвому свою руку. Дехто ж із тих, що там стояли, ображали його в помислі своєму, кажучи: “Хіба цей старець не йме віри, що мертвий лежить, і пробує руками”. Коли вони так собі думали, а святий мервого своєю торкався рукою, зразу мертвий ожив і, піднявшись, сів на одрі, і почав говорити — всі злякалися і трепетали від страшного чуда його. Преподобний же забороняв тим, що там були, розповідати про чудо те будь-кому. Але не може таїтися Божа велич і такий Його в преподобному дар. Що ж скажемо про силу і владу великого того отця, яку мав на бісів? Вони ж, як порох змітається вітром великим, так від людей його молитвами проганялися. Якось приведені були до нього чотири біснуваті, їх же біси люто мучили, кричали до святого: “Звели вийти нам, бо владу над нами маєш”. Святий же мовчав й ані оком не глянув на них, але тільки до Бога молився в собі, кажучи: “Помилуй, Господи, своє творіння, бачиш-бо ворожий підступ, що цими лукавими словами хоче вкинути його у зарозумілість”. І так мовчав святий, біси ж вийшли — смиренням його переможені були. Але хто оповість детально преподобного отця нашого чудесні діяння? Хто перерахує Божу у ньому благодать? Хто вимовить велику без крихти сумніву його віру, якою ж можна велике творити? Часу не вистачить оповідачеві. Отож не багато із безчисленних, а достатньо для користи нашої і для прославлення ж дивного у святих Бога є таких. Зайнялася колись Візантія вогнем великим, краще ж сказати, гнівом Божим, і згорів град великим полум’ям, від Бога за гріхи покараний. І ніяк не було можливим погасити негаснучу полум’я силу, що все з бурею великою поїдала і в попіл перетворювала. І вже не було надії, щоби хоч один дім зміг від спалення цілий залишитися, бо вогонь весь град охопив навколо. Довідавшись про те, преподобний Маркел став на молитві, руки вгору возвівши і сльози з очей проливши. Став-бо зразу і вогонь, не поступаючись далі, — і врятувалося півграда. Вся-бо сила вогненна несподівано, ніби якимись превеликими дощами, сльозними отця преподобного краплями погасилася.
Після цього річ трапилася така. Боярин один Ардавурій, син Аспара, лютий вдачею, вірою аріянин, розгнівався на одного підопічного собі на ім’я Іван і хотів його убити. Той же не мав де сховатися, втік до обителі Маркела преподобного. Довідавшись про те, Ардавурій послав рабів взяти його звідти, але преподобний не дав. Знову боярин послав із проханням, разом і з погрозами, до преподобного, щоб у будь-якому разі віддав йому Івана. Але преподобний тих відіслав без нічого. Розгнівався ж Ардавурій, послав воїнів озброєних, щоб і насилу виволокли з монастиря Івана, а як буде противи тися, хай мечем уб’ють. І коли обступили воїни обитель навколо з оголеною зброєю і хотіли брати монастир приступом, прийшли брати до святого, просили зі скорботою, щоб віддав воїнам Івана, бо через нього [казали] і ми, невинні, загинемо. Преподобний братів не послухав [милосердний же був і не хотів віддати убивчим рукам людини, смерти не винної], звернувся до духовної зброї, до сили хреста святого, — ним же загородившись, сам проти воїнів вийшов. І зразу напав страх великий на всіх воїнів. Побачили-бо хреста, що променями сонячними сіяв, навколо ж нього вогняне полум’я велике дуже, блискавиці і громи. І, кинувши зброю свою, налякані бігли до того, хто послав їх. Чув же те Ардавурій, налякався і сам і, погамувавши свій гнів, пробачив Іванові. Але тому що тут Ардавурія і отця його Аспара згадано, не є зайвим і про кончину їхню сказати, про неї ж відкрилося преподобному. Аспар був перший після царя, родом і могутністю сильний, з народу він готського, під його ж рукою було все воїнство грецьке. Мав же двох синів, цього Ардавурія і другого, молодшого, на ім’я Патрикій. Протистояв же цареві у багатьох речах і зі всім домом своїм царському домові таємно ворогував, і всій Церкві Христовій був тяжкий вельми: багато-бо аріянам помагав, озлоблюючи правовірних. Благочестивий же і христолюбивий цар Лев, названий Великим, лагідний і богобоязливий, терпів до часу: чи то від незлостивости, чи тому, що вся сила грецького воїнства, у ньому ж тоді аріян було багато, до Аспарового дому приставала і його слухала. Коли мав той злочестивий дім смертним падінням знищитися і загинути, бачив преподобний Маркел у сні видіння таке: лев боровся зі змієм, але змій, величини безмірної, бив лева хвостом і перемагав. Сумував лев подоланий і обходив змія марно: не міг нічого йому злого зробити. Тоді обидва, змій і лев, помучившись, відпочивали. Помалу ж лев відпочив і, сили набравшись, несподівано, ніби зі сну збудившись, на змія з сильною люттю кинувся і, об землю вдаривши його, переміг. Те авва Маркел у видінні бачивши, пророкував, що Аспар зі всім домом своїм від царя загинути має: лев-бо бачений був прообразом царя Лева, змій же великий — Аспара, що справді був змієм, угризаючи і шкодячи правовір’я зловір’ям аріянським. Видіння ж те святого і пророцтво його прийняла подія скоро така. Лев, цар благочестивий, хотівши благістю і милістю своєю дім Аспаровий собі примирити і з ворогів зробити собі друзів, ще ж і до благочестя привести їх намагався. Аріядну, доньку свою, заручив синові Аспаро вому молодшому, на ім’я Патрикій, за жінку, і хотів його по собі зробити царем: не мав-бо сина, зятя ж на царство возвести замислив. І був поголос в народі благочестивім великий. Забоялися всі, щоб не до кінця ображена була Христова Церква аріянським підступом і злобою, бо зять царевий аріянином був. Зібралися ж усі правовірні з єпископами та священиками і, святого Маркела-старця зі собою взявши, ішли до царя на іподром і говорили, щоб не робив того, щоб не возводив на царське достояння зловірного, але або єресі аріянської зять царевий хай відречеться, або якщо в єресі обов’язково бути хоче, то царської чести хай не приймає. Цар-бо Лев, вгамовуючи народ, обіцяв всіляко зятя привести до правовір’я, і вже й зять, хоч і лукаво, до благочестя приєднався, але проте поголос в народі не припинявся. Тим часом відкрилася відома Аспарова злість і злі наміри, що не лише царського вінця, але й голови царевої шукав зі синами своїми — хотів царя убити. Повстав-бо весь народ на дім Аспаровий: не терпіли такої його підступности і хотіли його зовсім згубити. Він же, злякавшись, втік із синами в Халкедон і в церкві святої мучениці Євтимії замкнувся. Мав зі собою багато воїнів, що навколо церкви стояли та охороняли його здоров’я. Але звідти мирними царськими словами був виведений і в град царський прикликаний. Тоді незадовго від Зинона [царською радою] Аспар і син його Ардавурій убиті були. Патрикія ж, зятя царевого, у вигнання послано. А Аріядна, заручена йому царівна, віддана була Зинону, що пізніше, після царя Лева, грецьке прийняв царство. Так зміїний рід, Аспарів, говорю, дім, загинув із шумом — Левом, за пророцтвом святого, переможений. Але ми до святого Маркела знову повернімося. Коли народ цей зі святителями і пресвітерами мали з собою і цього отця нашого як найкращого вождя і на іподром до царя Лева ішли, багато з достойних і тих, що мали душевні очі просвічені, бачили ангела Божого в образі найгарнішого юнака в білому вбранні, підперезаного поясом золотим, — ішов зі святим Маркелом і підтримував руку його. Видно було його через весь той час, коли з народом там ішов, і знову звідти повертався — аж до дверей перебування свого. Привівши його до дверей, ангел невидимим став. Звідси очевидним є, наскільки був блаженний той отець любий Богові, що ангелів Своїх посилав йому на службу, щоб водили його в дорозі й охороняли. 1 збувалося на ньому сказане: “Ангелам Своїм заповість про тебе зберегти тебе у всіх дорогах твоїх, на руках візьму тебе, щоб ніколи не перечепилися об камінь ноги твої”. Але вже час про кончину Блаженного сповістити і повість закінчити. Шістдесят років в чернечому подвизі звершивши, преподобний наближався до блаженної кончини своєї, всі дня життя перепровадивши богоугодно. І дорівнявся пророкам в прозорливості, патріярхам — у вірі й безсумнівному на Бога упованні, мученикам – у повсякденному тіла умертвленні. Уподобився Мойсееві в боговидінні, йому ж і в благодаті, як вище було сповіщено, був рівний. Давидові — в лагідності, Петрові-апостолові в — ревності, Івану — в дівстві і богослови і всім апостолам — в благодаті цілющій: був-бо всіх зцілень джерелом і рікою чудесних благотворень. Аежав він на одрі хвороби, плакали, оточивши його, багато братів. З них же був один на ім’я Лукіян з роду боярського. Прийшов у чернецтво, світське все зневаживши, — він і вправлявся у чеснотах більше від инших. Він, сильно плачучи, просив святого, щоб не залишав його без себе, як без керманича, в морі життя цього посеред хвиль спокус бідувати, але щоб взяв його зі собою. Преподобний же, на нього поглянувши, сказав: “Дерзай, дитино, бо після мого відходу і ти скоро за мною підеш”. Зійшлися ж і з навколишніх монастирів ігумени, і брати, і з царського града святителі, і вельможі відвідати його хворого й останнє йому сотворити цілування. Він же кожному відповідну подав науку і, багато про користь душі і про вічне життя бесідувавши, звелів, щоб відступили від нього на час, — вдав, ніби хоче трохи заснути. Коли відійшли всі, заснув сном блаженним і вічно спокійним, передавши святу душу свою в Руки Божі. І покладений був чесно в церкві, яку сам збудував. Плакав же блаженний Лукіян на гробі його невідступно, у п’ятий день явився йому у видінні преподобний, кажучи: “Чому сумуєш, чи не віриш, що впросив за тебе Бога, щоб і ти, не затримуючись, зі мною був?” Після видіння того Лукіян на третій день спочив у Господі, переживши після отця і учителя свого днів вісім. Так преподобний Маркел і після переставлення сповнив своє пророцтво — скоро взяв за собою, як же обіцяв, любого учня Лукіяна. І зі святими вони зрівнялися, стали перед всіх святих Святішим Владикою своїм у веселості і радості вічній, її ж і ми хай сподобимося молитвами його, благодаттю ж Господа нашого Ісуса Христа, Йому ж Слава навіки. Амінь.