Житіє святої преподобномучениці Пелагії
Тропар, гл. 4: Агниця Твоя, Ісусе, Пелагія,* кличе великим голосом:* Тебе, жениху мій, люблю і, Тебе шукаючи, страдаю,* і разом з Тобою розпинаюся, і погребуюся хрещенням Твоїм,* і терплю ради Тебе, щоб і царствувати в Тобі,* і вмираю за Тебе, щоб і жити з Тобою,* та як жертву непорочну прийми мене, що з любов’ю пожертвувалася Тобі.* її молитвами як милостивий спаси душі наші.
Кондак, глас 3: Дочасним погордивши і небесних благ причасницею ставши, вінець через страждання прийнявши, Пелагіє всечесная, як дар принесла ти потоки крові Владиці Христу, моли ж Його, щоб від бід ізбавив нас, які пам’ять твою звершують.
Або сей кондак, глас 1: Любов’ю Христовою душу розпаливши, увійшла єси мужньо в вогонь палючий, богомудра Пелагіє, і стала жертвою запашною для Владики твого, тому днесь всесвяту пам’ять твою звершуючи, оспівуємо тебе.
Свята Пелагія походила з міста Тарсу в Киликії. Мати її була дуже багата. А Пелагія була така вродлива, що з нею заручився один юнак, якого всиновив імператор-мучитель Диоклетіян. Коли почалося страшне переслідування християн, багато з них переховувалися в лісах і горах. Разом з іншими пішов з міста єпископ Клінон, бо сам Диоклетіян приїхав до Тарсу, щоб чинити суд над християнами, і він наказав знайти єпископа.
У той час Пелагія, за ласкою Божою, пізнала, що лиш християнська віра є правдива, вона пожертвувала Богу своє дівицтво та конче хотіла знайти єпископа Клінона, щоб з його рук прийняти святе хрещення. Вона попросила матір, що дозволила їй поїхати з кількома слугами до своєї годувальниці. Дорогою вона зустріла єпископа Клінона і, припавши до його ніг, просила про святе хрещення, до якого вже була підготована. Бог ствердив чудом її віру, бо враз з-під ніг єпископа витекло зі скали джерело. Клінон охрестив Пелагію та її слуг і запричащав Святих Таїн, які мав зі собою.
Пелагія зняла з себе всі золоті прикраси й намисто і попросила Клінона, щоб роздав усе вбогим, а сама, одягнувшись у скромний одяг, відвідала свою годувальницю християнку і повернулася додому, де не приховувала того, що прийняла Христову віру. Розлючена мати-поганка стала зневажати святу дівицю, так, що Пелагія змушена була втекти з дому. Тоді мати пішла зі скаргою до самого імператора, а той послав воїнів, щоб знайшли Клінона і Пелагію. Та завдяки чуду воїни, що були дуже близенько від криївки слуг Божих, їх не знайшли. Свята Пелагія, не дбаючи про власну безпеку, сама повернулася додому, бо прагнула навернути до Христової віри свою матір. Тимчасом наречений Пелагії, почувши, що вона прийняла християнську віру, а про нього й чути не хоче, впав у розпуку й убив себе мечем. Це додало злоби в серці матері Пелагії, вона, у своєму засліпленні, веліла зв’язати святу дівицю і сама привела її на суд до імператора.
Коли ж імператор побачив красу Пелагії, то сам запалав грішною любов’ю до неї і став її намовляти, щоб покорилася матері і зреклася Христа, а він візьме її за жінку і дасть їй усе, чого лиш душа забажає. Однак свята діва вже іншому, не земному, а небесному Цареві пожертвувала своє дівицтво; вона голосно стала прославляти Христа, не слухаючи прохань і не лякаючись погроз поганського мучителя. Тоді Диоклетіян наказав до червона розпекти мідного бика і кинути в нього святу мученицю. Вона, славлячи Господа, сама вступила в нутро бика, і так віддала Богові свою чисту душу. Її мощі, від яких поширювався чудесний аромат, мучитель наказав викинути на горі Литатон, та християни, з єпископом Кліноном на чолі, взяли їх і чесно поховали.
За часів імператора Костянтина Великого в честь преподобномучениці Пелагії над її гробом було зведено церкву, а за імператора Костянтина Копронима святі мощі перенесено до Царгорода.
__________
І. Я. Луцик, “Житія святих, пам’ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає”. Львів, Видавництво «Свічадо», 2013
__________
У той самий день
Преподобному́ченика Івана Зятика
Блаженний отець Іван Зятик народився 26 грудня 1899 у селі Одрехова Сяноцького повіту на Лемківщині (тепер територія Польщі) у сім’ї Степана та Марії Зятиків.
Іван був дуже спокійним і слухняним юнаком. Вже під час навчання в Одрехівській сільській школі виявляв великі здібності до науки. Привертала увагу також глибока побожність хлопця.
Коли Іванові виповнилося 14 років, помер його батько і з того часу його виховувала матір, а батьківську опіку перейняв старший брат Михайло.
1911-1919 – навчався у Вищій гімназії в Сяноку, у 1919 році вступив до Перемиської Духовної Семінарії.
Після закінчення богословських студій у Перемишильській духовній семінарії у 1923 р. був висвячений на священика владикою Йосафатом Коциловським і протягом десяти років, від 1925 до 1935 року служив префектом при Українській греко-католицькій семінарії в Перемишлі. Попри свої обов’язки в семінарії, також служить як духівник та катехит в Українській Дівочій Гімназії міста Перемишля.
15 липня 1935 р. вступив до Чину Найсвятішого Ізбавителя (оо. Редемптористів).
У 1936 році, після одного року новіціяту, о. Івана скеровують до монастиря св. Йосифа у Станіславові (Івано-Франківськ).
Восени 1937 поселяється в монастирі св. Климента у Львові по вул. Зибликевича 56, (тепер Івана Франка). Провадив усю господарську справу монастиря, а під час відсутності протоігумена о. Йосифа де Вохта заступав його. Водночас о. Іван Зятик читав лекції як професор догматичного богослов’я і Святого Письма у семінарії редемптористів.
Під час німецької окупації в 1941-1944 роках призначений ігуменом монастиря Успіння Пресвятої Богородиці в Тернополі.
В 1944–1946 рр. – займає уряд настоятеля монастиря Матері Божої Неустанної Помочі у с. Збоїща (нині у складі Львова) де під проводом Отців Редемптористів діяла Гімназія-Ювенат.
“Навесні 1946 року більшовики зібрали всіх редемптористів зі Львова, Тернополя, Станіславова і Збоїськ та помістили їх до Голоска, одного з монастирів, що належав Згромадженню. Серед них був також о. Зятик. Усі 58 ченців змушені були поміститися там, де місця було ледве на 15. Два роки перебували вони в цьому домі під особливим наглядом. 3-4 рази на тиждень кагебісти приходили, щоб перевірити, чи всі на місці. Вони викликали отців на болючі допити, намовляли до відступництва, обіцяючи високі посади за зраду віри і монашого покликання”,- так описує ті часи отець Михайло Щудло, ЧНІ. В неділю 17 жовтня 1948 року всіх монахів забрали з Голоска і вантажівками відвезли до Студитського монастиря в Уневі.
Після депортації (відмови у наданні візи) у 1948 протоігумена редемптористів та генерального вікарія Львівської Архиєпархії УГКЦ, бельгійця о. Йосифа де Вохта, отримав його повноваження, проте уже 5 січня 1950 був заарештований органами НКВС а 20 січня того ж року Управління Міністерства державної безпеки СРСР видало ордер на його арешт та обшук. Проти о. Івана Зятика висунули такі звинувачення:
– він є антирадянсько настроєною особою; регулярно підтримує кореспонденцію з арештованими за антирадянську діяльність єпископами Й. Сліпим і Лакотою та священиками Стернюком, Лятишевським, Прокоповим та ін., яких повідомляє про стан Греко-Католицької Церкви в Західній Україні і висилає їм матеріальну поміч.
– як настоятель, мав при монастирі бібліотеку, що містить антирадянську літературу.
Після численних допитів 4 лютого 1950 року отцю висунули ще й таке звинувачення: “Іван Зятик дійсно з 1936 р. є членом Ордену редемптористів і проповідує ідеї Папи Римського про розповсюдження католицької віри серед народів всього світу та об’єднання католиків”.
Спочатку відбував покарання в Львівській та Золочівській тюрмі, опісля вивезений в Озерлаг Іркутської області. Тільки за період з 4 липня 1950 р. до 16 серпня 1951 р. його допитували 38 разів, а загальне число допитів протягом слідства становить 72. Безнастанні побиття змінили його зовнішній вигляд так, що навіть рідні, яких привезли до в’язниці з метою шантажу, не відразу впізнали отця.
Остаточний вирок було винесено в Києві 21 листопада 1951 року – о. Івана Зятика засуджено на 10 років виправних таборів. Характер “злочину” – “сприяння учасникам антирадянської націоналістичної організації та антирадянська агітація” (ст. 20-54-1″а”, 54-10 ч.2 КК УРСР). Своє ув’язнення о. Зятик мав відбувати у виправно-трудовій колонії Озерний Лагер № 7 МВД м. Братська Іркутської області.
У Велику П’ятницю 1952 р. його тяжко побили палицями, облили холодною водою й залишили замерзати на сибірському морозі. Це і стало причиною його смерті, яка наступила через три дні, тобто 17 травня 1952 року в в’язничному шпиталі на 53-му році життя[2]. Згідно з документами МВД СССР, що містяться у справі о. Зятика, смерть настала внаслідок декомпенсованого міокардиту за наявності артеріосклерозу, цирозу печінки, лівостороннього ексудативного плевриту, кахексії.
Поховали єрмонаха Івана Зятика в Тайшетському районі, Іркутської області в могилі на озері Байкал 373. Проте точне місце знаходження могили досі невідоме.
Богдан Зятик. Життєпис прпмч. Івана Зятика.